В бур'янах - Васильченко Степан
Перед очима встали затурбовані, злякані обличчя сестри Катерини, Оксани, що, здавалось, казали: "Що це тобі, Тарасе!" Пригріло, осміхнулось сонце, як мати, і він одчув, що зв'язаний з ним, із життям, такими мотузками, що ніколи не вистачить у нього сили перервати їх...
Примарилось, як темного вечора зіходить над селом золота зоря...
Хтось шепоче.
— Це твоя... а ти, дурний, хотів...
Натовпом плинули думки.
Пригадалось малярство, мрії, і з нутра стала підійматись якась могуча, міцна сила, що прагне боротьби... та гаряча, таємна, невиразна надія, що з нього щось вийде... мусить вийти... "Тарасе, що це тобі прийшло в голову... Тебе ж на щось буде треба!" І Шевченкові стає соромно сестри, Оксани, себе самого... і він починає виправдовуватись: "Та то я так тільки, спробувати, як воно..."
Сонце пригріло, поцілувало хлопця. Засміявся... Він сів на перила гребельки і заплакав.
"Важко жити, а як же хочеться жить..."
(1938)
