Сині етюди - Микола Хвильовий
- Христос воскрес із мертвих!..
У церкві співали мелодії з Леонтовича - кажуть, він загинув химерно однієї зеленої ночі, а це було взимку, а його композиції французькі діти співають, а в нас у церкві, з ладаном. Вийшов із церкви.
Виходило світло, виходило темно, і йшла за обрій, щоб більше не повернутися. Шуміли трамваї, часом давили людей, а назавтра об'ява:
Комендант міста наказує..
Колись Карк бачив, як автомобіль задавив велосипедиста. Летіли обидва.
Що думав велосипедист? І уявив: Сиваш, тривожна ніч, море і 10 000. Махновщина по Сивашу на тачанках. Трагедія інтелігенції Лівобережної України...
...Нюся. Вона така лагідна, а візерунки нагадують гетьманщину.
Було сумно.
Вечорами сидів з Нюсею або ходив до відомого українського діяча - з боротьбістів - з рудою борідкою.
Слухав його плани за те, як утворити нову партію,- викинути «Р» з РКП, викинути «У» з КП (б) У, утворити єдину КП. Це фантазія, це романтика.
Український діяч ще видавав поганенького журнала й не міг його видавати - самоокупаємість сувора, а в нім не було німецького Духу.
І була лагідність і скорбота в сірих очах, і було м'яке тіло.
Фантазії розцвітали під блакитним небом.
Блакитне небо проточувалось на всі вулиці великого промислового міста.
XI
Зазеленіли міські садки. Виходили няньки й діти, і тут же бліді обличчя з вокзалу - невідомі, невідомо, в невідомість. І хотілось кохати і не хотілось кохати.
Редактор Карк виходив у зоологічний сад і прислухався до неясного шуму, що туманів між дерев.
Тягнуло кудись, а на серці наростало слизьке, наростала злість на всіх. У редакції він не хотів стрічатись. Не говорив із відповідальним. Про що говорити?
Була й на нього злість. Росла. Торік думав: раrvеnu, а відповідальний ріс, і була вже злість. Образливо було за себе, за руду борідку, за тисячі розкиданих по Україні невідомих і близьких. А відповідальний ріс, знову лаяв інтелігенцію, і хотілось плюнути йому межи очі за його неправду, за його лицемір'я. Годинами стояв біля букініста, а недалеко бандурист набринькував про славу України.
Пішов до Нюсі. Нюся розказувала про козаччину, про боротьбу українського народу за своє визволення.
Тоді він говорив - суворий, ніби з борами говорив:
- Ні, Нюсю, я так не можу. Мені важко. Мене оточують люди, а хто вони? Про ймення замовчують. Я не можу жити, не можу творити. У нас жах - одні продаються, одні вискакують - темні, невідомі, раrvеnu. Бувші соціал-демократи метрополії беруть. Соціал-демократи!.. Розумієте - в митрах соціал-демократи. Це - жах. Я не можу. Це - жах.
Нюся втішала, він заспокоювався, і вона знову говорила про козаччину, про Хмельниччину.
Редактор Карк:
- Мені сняться зелені сни - навкруги простори, а на мене лізуть гадюки. Я їх б'ю, а вони лізуть. Я не символіст, а вони на мене лізуть.
Нюся:
- Покладіть на мої коліна голову.
Він клав, і вона пестила йому м'яке волосся.
Вона усміхалась:
- Губ-трамот! Губ-трамот!
І він усміхався хоро:
- Губ-трамот! Губ-трамот!
А потім він знову думав про бравнінг, і було тоскно, бо хотілось жити, руда борідка теж хоче жити - одірваний від життя із своїм журналом радянський автомат.
І було його шкода. А от варязька сила - велика, велетенська, напирає, ще напирає. І мовить руда борідка з сумом:
- Не придавіть зовсім!
...Підхопився. Хотілось вилаятись, кріпко, цинічно, матюком. У голову лізли соціал-демократи в митрах... Простогнав:
- Нюсю!
Вона одкинула руку, подивилась на його обличчя - воно було мертве. Сказала схвильовано:
- Ідіть випийте води!
Редактор Карк підвівся і, як хорий, пішов до дверей.
XII
Вогкий грунт притягує: вогкість на сонці. Майже щодня ходив у ярок і вбивав у легені вогкість. З ярка чути було далекий шум, у ярках блукало сонце. Знаєте, сонце вміє жити: ранком воно веселе, вдень - працьовите, увечері - задумливе, коли за обрій відходить, а біля нього купчаться хмари, обгортають сонце; воно задумливе, як мудрець.
Удень бачив, як гурток дівчат біля акацій із сапками. Смішні в шумнім місті: у них такі ноги бронзові й м'язкі. Знаєте: грунт, рілля - пухко; тільки що важко пройшов плуг, а недалеко панський маєток, а десь збираються води, і зелина буйно б'ється вгору. Знаєте: майбутнє не в обмашиненні життя, а в притягненні природи до машини. Ах, як природа дивиться на машину! Знаєте: колись я вийшов із цеху на повітря після нічної зміни. Цокотіли молотки, гуділи машини - і все задумливо. А вгорі одне небо з зорями - і тільки. За заводським парканом тиша - ніч. Тоді в голові мудро, тоді в серці мудро, тоді я цар життя, і моя голова підпирає темно-синю височінь.
Редактор Карк заговорив до дівчат:
- Відкіля ви?
- Хі! хі! хі!
Але одна сміливо сказала:
- Що тобі, паничу? Подивись на себе: тобі жити два дні. Хіба тобі до дівчат? Здригнув.
- Відкіля це ти знаєш?
- Знаю! Тепер усе пішло на комунію. Всі знаємо. І заспівала:
Ципльонок жареной,
ципльонок вареной,
Ципльонок тоже хочіть жить.
Я не совецькой, я не кадецькой,
А я народной комісар.
І говорила:
- Бач, і той лізе в комісари - ципльонок.
- Да...- сказав і одійшов. Думав...
...Увечері бачив Шкіца. Дивно: почав одягатися краще, навіть надто. І комуністи одягаються краще, може, й не всі - неп.
Шкіц організовує трест і вже не говорить про Україну, тільки іноді мало.
Але він каже:
- Практика - річ велика. Це життьова пошлість, але й життьова мудрість. Треба жити. Так після пожежі: стоїш на руїнах - важко, бо смердить трішки й нагадує... та треба жити.
Карк нервово кинув:
- Після пожежі не смердить! Шкіц уперто заявив:
- Після пожежі маленький дим і... смердить.
І розійшлись.
Знову наростала злість. І на Шкіца. Був самотній, сунула непереможна стихія: степова пожежа... А потім буде дим. Крізь дим вирисовується дірка на чолі...
...Цілу ніч горів степ, бігли отари товару, ревли, і душно було в повітрі...
Так снилося.
XIII
Справа посувається до розв'язки. Як ви гадаєте, чим закінчиться новела? Американці не читають творів із нещасним кінцем, слов'яни навпаки
