Дві московки - Нечуй-Левицький

Одійшли богомольці трохи од села, а Василь оглянувся ще раз, щоб подивитись на село, на свою хату, на стару матір, на дорогого сина.

Марина втерла очі рукавом і впилася очима в його лице, в його очі, в його брови. Ніколи не здається милий таким милим, дорогим, як у саму годину розстання й страти! Ніколи не бачила Марина Василя таким гарним, як в той час. Оддала б вона все на світі, щоб цілий вік стояти за тином та хоч здалеки дивитись на його. І прийшла їй в голову така думка: "Коли б же його або заговорити, або заворожити, щоб він став каменем, як стоїть тепер на тому місці, а я стала кам'яна на сім місці! Щоб мені тільки дивитись на його біле лице, чорні кучері, чорні очі; дивитись довіку і ніколи не переставати!.."

А Василь каменем не став; обернувся назад і пішов тихо за людьми по окопі. Вже вийшли люди на гору і доходять до лісу, а Марина стоїть, похилившись на тин, і очей не зводить з Василя. Повернули богомольці в рідкий ліс; за зеленими кущами манячили то люди, то конячка, то візок. Марина і там ловила очима свого милого. З-за кущів винирне то його голова, то плече, то майнуть чорні кучері, а Марину неначе здавить за саме серце. Далі дорога повернула в густий ліс, і швидко все неначе потонуло й пішло на дно десь в зеленому морі. Марина вхопилась за кілок обома руками, схилила голову на тин і довго хлипала та побивалась, обливаючи сухий тин гарячими слізьми...

І знов стало тихо й сумно в Хомишиній хаті. Знов вечірньою добою місяць заглядає у маленькі віконця, біліє комин, мріють святі на образах. Хомиха спить і не спить, дрімає і не дрімає. І не осміхається до неї з закутка лице молодої молодиці, не щебечуть кругом неї веселі онуки. Все минуло задля старої!

І бачить вона, як серед дня, шуршанський завод, а кругом заводу, як те військо, обступили люди, та все соцькі та десятники. Декотрі поставали на дверях, на вікнах, щоб застукати на заводі хлопців та забрати в некрути. Згадала вона, що Василь ніби там на заводі, і в душі її похололо. Коли дивиться: деякі хлопці вискакують з вікон, як сполохані кури з сідала. Між ними пізнає вона свого Василя.. Біжить Василь з усієї сили, а десятники за ним. Він прямує до лісу, а десятники вже от-от настигають... Один вхопив за полу. Василь впав на землю, а десять душ насіло на його; скручують йому руки й забивають у колодку. Холоне серце старої Хомихи; ввесь світ - і фабрика, і ліс, і небо - все захиталось і закрутилось. І здається їй, що вона вже вмирає... і вмерла... Прокидається стара й не розбере, чи жива вона, чи мертва, чи на цім світі, чи вже на тім.

Повернулася Ганна з Києва бліда як смерть, лице змарніло, очі запали глибоко.

Разом з хазяїном Ганна неначе долю свою випровадила з хати, а пустила до себе лихе безталання! Робить вона і на себе, і на дитину, і на стару матір. А тут з дитиною і на роботу не приймають, не можна і на заводі стати. А покинути ні на кого, найняти няньку - ні за що, оддати до людей - болить серце материне! Стару матір вже бог прийняв до себе.

Набрала Ганна у людей конопель та льону і почала прясти за хліб та за плату. Чи корисний же той хліб, закручений пучками та веретеном! Треба й одягтись, і обутись, годувати себе й дитину, треба й хату огріти, жаль і Василя.

Як подасть, було, об собі звістку, то Ганна, було, аж повеселішає, аж оживе. А згадавши про його долю, вийме, було, з скрині карбованця або й два та й пошле. "Се його праця, - було, каже вона, - нехай же він і покористує! А я здужатиму - зароблю. Останню хустину продам, та пошлю йому на чужину..."

Невеселі та коротенькі пилипівчані дні, а ще смутніші довгі-довгі, як море, ночі! День схожий на вечір, а вечір на ніч. По закутках в хаті з ранку до вечора стоять діди; один день темний, а другий ще темніший, одна ніч чорна, а друга ще чорніша. На небі густі хмари, на землі густий туман. Вітер виє звірюкою, свистить попід стріхами, крізь тин, гуде сумно в виводі.

Ганна сидить коло віконця за гребенем, а Йвась коло неї, з раннього рана до пізнього вечора хурчить веретено в хаті та тріщить мичка на гребені. Одною піснею, було, розважає себе молодиця. Та яка ж то смутна була пісня! Жалібніша від самого жалю, смутніша від самого смутку, гірка, як саме горе! І не раз, було, до деяких пісень прикладає Ганна слова про своє горе, про свого милого, чорнобривого, що поїхав в далеку сторононьку.

Одна втіха задля неї - син. Покине, було, гребінь, візьме дитину на руки, пригортає, обнімає, обливає слізьми, промовляє до його. А мале дитя, дивиться на матір, було, й собі скривиться, надме губенята та й розіллється слізьми, як старе. А було, як прийде неділя або свято, як тільки бовкне дзвін, Ганна поперед усіх іде до церкви. Надворі негода та темна ніч, вітер віє, а Ганна не вважає, йде до церкви. І десь у темному куточку однісінька в церкві, тоді як дяк читає на криласі, вона б'є поклони та молиться за свого чоловіка.

Тим часом порожніє в хаті, пустіє і в коморі, і на дворі, бо, сказано, без хазяїна двір плаче. А на долю жіночу зостались кочерги та веретено. Чи багато ж закрутиш тим веретеном? Гіркий хліб вдови й сироти! Од його недалеко до голодної смерті. І почала Ганна потроху спродувати дещо з хазяйства. Не стало сіна й соломи: треба корову продавати. А корова худа-худа, насилу на ногах стоїть! Боки позападали, шерсть стала щетиною, ребра хоч полічи, ноги як цівки, звісно, як зимою мужича скотина. Зводять її навесні дрючками з місця.

Вивела корову на ярмарок. Оглядають жиди корову з усіх боків та дають таку ціну, що Ганні аж сльози навертаються на очі. Нігде дітись! Горе та нужда кругом. Продала, як дурно оддала!

Спродала