В-ван! - Загребельний Павло

Машина — як вагон, у салоні можна ставити самовар, грати в дурня, проводити засідання. Старшой — дебеліший за Івана, якийсь дуже великий начальник над просторами, душами й коровами, говорити багато не любив, а слухати — й поготів, це спершу хіба ж так припало Іванові до смаку, але згодом він зрозумів: біда. Старшой сідав у машину (завжди на заднє сидіння, поряд з Іва­ном — ніколи); коротко кидав: "Туди!" і мовчав, як камінний, хоч ти їдь з ним на край світу. Іноді роз­щедрювався, уточнював: "Отуди!", і вже Іванові радість хіба ж така. Говорити до Старшого було од­наково, що до пенька, до стіни, до всіх святих і до Господа Бога: він нічого не чув і не хотів чути. Так ніби Іван не жива людина, а сліпий кінь, на якому той їде до свого "Туди!" або "Отуди!".

Мабуть, уперше Іван подумав: а хіба його Стар­шой із фронту був не такий і хіба не був він, Іван, для нього всю війну тільки сліпою силою в руках, але якою ж страшною і злочинною! І спокійний був та безгнівний, як і цей Іванів начальник, але вихо­дить, що не гнів убиває людей, а тупа слухняність, якої Старшой вимагав од Івана, а той запопадливо її виказував. Хіба ж він винен, коли від нього вимага­ли? Ніколи ніхто його не слухав, не говорив із ним, як з людиною, не бесідував, не розпитував. (Хто, може, й хотів, то боявся, знаючи, де він служить.) Тільки наказ, тільки таємничість і мовчання, мов­чання. Тоді це подобалося, возносило його над усі­ма іншими, сповнювало силою і гординею, а тепер здригався од відразливості й жаху. Як він міг це все перенести? Як міг мовчати стільки часу?

А що ж може бути краще, як поговорити із люди­ною, відвести душу, очиститися, може, й покаятись!

Коли найбільше кортить розповідати?

Мабуть, як любиш або ж дуже боїшся. Іван ні любив, ні боявся, а от же щось у ньому клекотіло і що далі, то дужче, більше, страшніше.

Таємниця рвала душу Іванові, душила його, він задихався, шаленів, майже конав. Розповісти, пояс­нити, щоб усі знали: він не винен, винен отой Старшой, винен ще хтось, може, й сам Сталін, але ж не він, не Іван. Де вони всі взялися на його голову і чому вчепилися саме в нього?

Після Ангеліни, якій він так і не наважився нічо­го розповісти, а тоді після страшної маминої смерті Іван боявся розкривати душу стороннім, затаївся, замовк і тільки потроху, натяками підлякував своїх старших, щоб трепетали й поважали. Тепер уже не він боявся розповісти все, як на сповіді, — люди боялися його вислухати, так ніби здогадувалися, яка то може бути сповідь.

Іван сам дивувався, що оте стало рватися з ньо­го та ще й з такою страшною силою. Чому, з якої речі? Ніби й не згадувалося нічого, і музикант більше не мучив, ні зітхань, ні стогонів, ні прокльонів, та однаково ж не вспокоювалася душа, наповзала на неї темна каламуть, щось позасвітнє простягало до Івана чіпкі клешні, і мертвий шерех чувся йому вдень і вночі, не давав дихати й жити.

А Старшого Бог послав Іванові, мов відплату за всі його гріхи і злочини.

Скільки б тривала Іванова мука і чим би все скінчилося, ніхто не знає, але в житті невпинно щось відбувається, зміни надходять навіть туди, де вже на них ніхто й не жде, так було й цього разу.

Іван возив свого Старшого туди й сюди, близько й далеко, а то й ще далі, коли ж заїхали вже й зовсім найдалі і опинилися в нужденному колгоспі, де ні поглянути, ні одвернутися, то несподівано застали там цілу бригаду чудернацько зодягнених, страшен­но самовпевнених і навіть нахабних, як здалося Іва­нові, людей, якихось розцяцькованих, несправжніх, просто кажучи, далеких від солідності не тільки Стар­шого, але й самого Івана, бо водії теж мають свою солідність і належну пристойність.

Старшой зрадив своєму узвичаєнню, завовтузив­ся, загмикав, розгнівано вигукнув (до Івана, чи що?): "Кіношники!", звелів підкотити просто до тих роз­цяцькованих, виставив одну ногу з машини і поціка­вився, що вони тут знімають і хто дозволив знімати.

Кіношники, хоч які безладні, теж мали, видно, свого Старшого, в розкішному полушубку, в шапці з такого звіра, що Іван ні чув, ні бачив, то їхній Старшой сміливо ступнув до машини, креснув з-під небачених хутер сірими, гострими, як ножі, очима, креснув по машині, по Старшому, по Іванові, а тоді знов по Іванові, та й знов, та й ще раз...

І тоді Іван упізнав його, і всі сніги з довколишніх степів упали на нього, і він вмерз у них і вмер назавж­ди й навіки.

То був отой майор з придонського степу, якого Іван вів із його товаришем відомо куди, та не довів.,. Вів, та не довів... На щастя чи на нещастя. Кому як.

Майор теж упізнав Івана вмить і мовби зрадів, лукаво підморгнув Іванові, обернувся до строкатої юрби, покликав;

— Федю! Знайшлася бабусина пропажа!

Від кіношників відокремився високий чоловік у ще розкішнішому, ніж у майора (може, він уже якийсь кіношний генералі), кожушку, але не в шапці, а в химерному хутряному картузі з довгим козирком-дзьобом.

Він підійшов ближче — то був капітан з того страшного літа сорок другого року!

— Сержант? — не дуже й здивувався капітан. — Яка радість! Ні перестраждав, ні навіть не схуд? З такою вгодованістю до голодних колгоспних корі­вок — яке ж вийде кіно! Ще б сюди твого Старшого! Де він? А, ясно; не знаєш. Ну, не горюй. Знайдемо й Старшого. Тебе ж, бач, знайшли! І не шукали — сам прибився, мов утопаючий до берега. Виловимо й твого Старшого. Правда ж, виловимо? — звернувся він до майора.

Той мовчки хитнув головою, далі ріжучи Івана своїми страшними очима.

Іван дав задній хід. Зробив це так зненацька, ш:о Старшой не встиг прибрати своєї висунутої з маши­ни ноги і проорав глибоку борозну в снігу. Коли ж упорався з ногою і хряпнув дверцятами, то не став гримати на Івана за його вибрик, мовчки вмощувався, сопів і навіть зрештою розщедрився: "Отуди!"

А Іван же так ждав його гніву!

Подій у житті може бути багато, не всі бажані й приємні, бувають такі, що гірше й не треба, але ж доводиться жити далі і якось випручуватися.

Іван рятувався своїми звичками, бо більше не мав нічого.

Отож повернувшись із Старшим з тої далекої і такої нещасливої мандрівки, він за звичаєм довго й ретельно мив машину, витирав, натирав, полірував її на морозі, а тоді ще й у гаражі, впоравшись з ма­шиною і з гаражем, узявся за себе, мився, чепурив­ся, перевдягався, ніби на свято... І таки ж готував для себе маленьке свято, попри все, що сталося, попри всі можливі неприємності, загрози і непевність каламутну й темну, як ота темрява в гаражі позад машини, де клубочіли примари і жахи.

Розстелив на капоті рушничок, нарізав хліба, сала, ковбаси, поклав велику цибулину, побулькав із бак­лаги в алюмінієвий кухлик — усе, як завжди, ритуал зберігався, в його дотриманні був порятунок, може, єдина зачіпка за життя.

Та ні, неправда. В тих усталених, власне, вже механічних жестах не було найголовнішого, таємної суті, найбільших святощів Іванових. Та й ніде їх не було, але могли й бути, могли з'явитися, знайтися, несподівано впасти на Івана, як найщедріший дару­нок долі.

Ось тому він щоразу завмирав із кухликом у руці і довго, вперто, відчаєно вслухався всім своїм вели­ким тілом у безмежний простір позад себе, в простір, од якого відгороджений був тяжкими гаражними дверима, схований од усього світу, але не від надії.

Як хотілося йому почути той голос, якого давно вже не чув, але жив ним, його ласкавістю, його доб­ротою, його болем і жданням: "І-іва!-."

Цілував би той голос невмілими губами, припа­дав до нього душею, хотів би жити в ньому, як у високому небі.

Але не чув нічого, так наче йому позакладало.

Невже й тепер мама не зласкавляться до свого знедоленого сина, не подадуть голосу, не покличуть, не прикличуть?

Іван стояв так довго, що рука з кухликом здерев'я­ніла. Його великі губи ледь помітно ворушилися, так ніби він просив, молився, сподівався. Тоді зворух­нувся і він увесь, зненацька рвонувся до дверей, мовби почув мамин поклик. Хотів почути, але не почув, бо ніхто його не кликав, усе мовчало і навіки замовкло для нього.

Вранці Івана знайшли мертвого в гаражі. Був із кухликом, затиснутим у руці, зіперся грудьми на радіатор, а лицем повернений до дверей, так, ніби прислухався до чогось.

Коли прибули експерти і стали вивчати місце події, то всім стороннім запропоновано було очис­тити приміщення. Хтось із тих сторонніх незграбно зачепив плечем металічний предмет на дерев'яній поличці, акуратно прилаштованій у кутку гаража (згідно з записом у протоколі це була велика цинкова лійка для бензину), предмет упав і потрапив на каністру, яка стояла під стіною. Каністра була пов­на бензину, тому звук від удару вийшов ніби вкоро­чений, позбавлений розгонистості й лункості, він мовби втонув у холодній горючій (яке невдале сло­восполучення!) рідині, захлинувся в ній і вмер без­слідно: "В-ван!".

Отож, коли хтось поцікавиться, чи справді той, про якого була розповідь, називався так, як він тут називається, то автор може пояснити, що це й не ім'я в звичайному розумінні, а тільки отой звук із минулого, скорчений, як равлик, або ж нещадно скручений, мов туга пружина.

А наше минуле — чи не є воно такою пружиною, яка щомиті може розпростатися?

м. Київ