Щорс - Довженко Олександр

Щось сталося. Що ж це могло бути? Кирило подивився в бік дверей і не доспівав. У нього раптом пересохло в горлі, і навіть окуляри вкрилися потом.

В повному озброєнні, з гвинтівкою на ремені, на тому ж місці, де завжди стояв у церкві на протязі півстоліття, стояв Прокопенко.

За ним стояло ще четверо. І було в цьому щось таке, про що краще не думати.

Ніхто, ні одна душа не кинулась назустріч героям, ні на одному обличчі здивування не змінилося природною і доречною радістю. Люди навіть не перешіптувались. Всі дивились на царські врата і чекали появи в них батюшки отця Сидора. Але отець Сидір не з'являвся. Почекали ще. Сидір не з'являвся. Ще почекали, немає отця Сидора, і тоді всі повірили і зрозуміли, що служба закінчена і чекати нічого і що, можливо, справді краще піти, ніж "стояти і думати, чому ж не з'явився батюшка в парчевій ризі з квітами.

Сидір зрозумів усе. Він стояв, притулившись до задньої стіни іконостаса, і тремтів. Полетіти б, випурхнути в вікно горобчиком або духом святим у вигляді голуба. Утекти, заповзти б у щілинку мишкою, тарганом... Взяти чашу в руки? Ні. Прикритися плащаницею? Ні... Вийти, відмовитись прилюдно віри і тим заслужити визнання нового світу? Ні. Та й народ уже пішов. Що ж можна ще придумати... ой?

Церква була порожня. Прокопенко кашлянув і попрямував до вівтаря. Підійшовши до царських врат, Прокопенко перехрестився, постукав зігнутим пальцем в кругленьке "благовіщення" і прислухався. Тихо.

— Батюшко!

Глухий звук прокотився по порожній церкві і завмер.

— Батюшко!.. Щоб не гнівити бога і людей не бентежити, знімайте духовне вбрання і виходьте за цвинтар.

Прокопенко вийшов з хлопцями і став за церковною огорожею. Скоро вийшов батюшка і мовчки став перед Прокопенком у світському вбранні, простіше говорячи, в чоботях з рудими халявами і в теплому жилеті. Сорочка у нього була не зовсім чиста і штани застебнуті неохайно.

— Так от що,— сумовито сказав Прокопенко.— Як віддали ви на лютую смерть бідних християн ворогам революції, позбавляємо вас сану і життя, як Іуду Скаріота40. Відверніться.

Рівно через тиждень кінний загін Гавриченка влетів у Вінницю. Прокопенко і Зборовський перші увірвались на вокзал, де петлюрівці зчинили неймовірну метушню.

— Здавайтеся, вороги! Стій!

Вершники мчали вздовж величезного ешелону, що відходив у напрямку Жмеринки. Вони стріляли в машиніста на ходу і, поки не зупинився поїзд, грізно кричали з розпластаних своїх коней:

— Зупиняй поїзд!

Дванадцять дрезин, переповнених бійцями, підходили до Вінниці з Козятинського напрямку.

— Товаришу командир, з Козятииа наступають невідомі дрезини! Накажете...

Гавриченко подивився в бінокль. Дрезини зупинились. Богунці миттю розсипалися в стен і почали наступ бігом.

— Щорс!— сказав Гавриченко Дапилюку.

— Відчиняй тюрму!— закричали вершники, осаджуючи гарячих коней біля тюремних воріт.

Тюрма здригнулася від радісного крику. Розчинились ворота.. Сотні арештованих ремісників і селян виринули на вулицю. Деяких несли.

Щорс підходить до Гавриченка. Голос грізний, на обличчі усмішка.

— Хто вам дозволив брати Вінницю?

— Ви, товаришу начдив,— відповів Гавриченко.

— І тобі не соромно? Обскочив начдива.

— Ну, що робити?— виправдувався Гавриченко.— Зайняв Кордилівку, як ти наказував. Не встигли розташуватись на ночівлю, біжать з Калинівки... "Рятуйте, Петлюра ріже євреїв!" Я туди... Трупи, пір'я... Жах! Ну, прикончив банду і пішов.

— Але як ти встиг?

— А кіннотою.

— Якою?

— З кінних розвідників двісті шабель зібрав.

— Ох і змій же ти, Гавриченко!

— Товаришу командир, кіннота наступає!—доповів, підскакавши, кінний розвідник.

— Не може бути! Звідки?— спитав Гавриченко.

— Зі сходу.

— Стій! Може бути...— сказав Щорс.— Слово честі — це Боженко.

Боженко з таращанцями нісся на вокзал чвалом. Гавриченко і Данилюк стояли біля Щорса і, розмахуючи білим прапором, кричали:

— Здаємося, здаємося!

Щорс посміхнувся і теж почав гукати:

— Помилуйте, батьку отамане, здаємося! Боженко побачив своїх і дуже засмутився.

— Хлопці, та це ж богунці! Тьху!— Спинивши таращан-ців, він зліз з коня і підійшов до Щорса, який тут же почав його обнімати.

— А щоб вашого батька чорт взяв, мальчишки! За вами скоро нікуди не встигнеш. Ну, що за напасть! Миколо, дай мені хоч Жмеринку взяти.' Хлопці ображаються.

Ця розмова відбулась уже в штабі, в приміщенні вінницької гостиниці "Савой", де розроблювався план дальшого наступу.

— Бери,— відповів Щорс і схилився над картою.— Дивись, ось Жмеринка, Літин. Так ти...

— Та що ти мені карту тичеш! Ти мені заданіє давай, а не карту!— розсердився Боженко.

— Ну ось, я й даю,— сказав Щорс.

— Миколо!— звернувся до Щорса Гавриченко.— Жмеринку взяти не так легко. Дозволь мені одночасно з батьком наступати з кіннотою через Літин.

— Та не треба... Миколо, скажи цьому молокососу, щоб не приставав до мене.

— Ну, добре,— сказав Щорс,— бери сам, тільки пам'ятай мою умову: якнайменше втрачай людей. Чуєш?

— Ну, що ти!

— Обережно вступай у бій. Але коли вже вступив, поводься так, щоб ворогу було страшно.

— Слухай, кому тй говориш!

— Не заривайся. А коли візьмеш, менше пускай в розхід. Це не завжди досягає мети.

— Та добре, добре,— відмахувався старий від надокучливих розмов. "Про що тут говорити, коли й так все абсолютно ясно. Треба поспішати",— подумав ІЗожеико і з рішучою готовністю до дії, яка ніколи не кидала його, встав. Встали всі.

Щорс підійшов до Божеика:

Ну, батьку, рушай, коли вже сам захотів. Бажаю успіху. А коли загинеш, не ображайся. Зостанеться слава на весь світ.

— Та добре. Там уже побачимо, що зостанеться... Гайда! І Боженко вийшов. За ним вийшло четверо його командирів.

Через кілька днів, багатих найскладнішими подіями, Боженко раптом знову з'явився до Щорса у вагон:

— Забрав!

— Що?— спитав Щорс.

— Забрав, кажу, Жмеринку! Бар забрав! Забрав Кома-рівці!

— Хлопці, що робиться!— гукнув, зрадівши, Щорс.— Василю Назаровичу, та ти не батько, а справжній червоний генерал.

Боженко не любив цього не модного в той час слова.

— Я знаю, ти пожартував, Миколо. Але вже коли так, зви мене краще бригадиром.

— Добре. Так от, товаришу бригадир,— сказав Щорс і, сумовито посміхаючись, підійшов до Боженка.— Віддай назад.

— Що?

— Віддай Комарівці і Бар.

— Відступати? — Боженко спалахнув від обурення.— Ти що, здурів? Перед ким? Більшовики не відступають!

— Чому? Хто сказав? Часом можна і відступити, коли треба.

— Та кому ж це треба, дозвольте вас спитати?

— Нам треба. Революції треба!— сказав Щорс.

— Тьфу!— Боженко сів на диван і жалісно закивав головою: пропала робота!

Всі засміялися. Боженко образився і відвернувся.

— Так... Як же бути?— спитав він після паузи.

— Будь більшовиком,— сказав Щорс і відійшов до штабного апарата. Щось тривожило його. Тільки Боженка в цю хвилину хвилювали свої прикрості, тому він не помітив душевного стану свого друга і з докором подивився йому вслід.

— А яким чином ви взяли Бар і Комарівці?— тихо спитав Боженка один з штабних працівників.

— А там Кравчук, спасибі йому, нажав від Котовського41. Та жмеринські залізничники. Потім мій помічник Сашко Ка-лінін... Даром що офіцер... Слухай, Миколо,— звернувся Боженко до Щорса і важко зітхнув,— коли мене десь уб'ють, признач бригадиром Сашка Калініна. Золота людина!.. Ах, людина!..

Почав працювати телеграф:

— Жмеринка. Біля апарата Калінін.

— Вінниця. Біля апарата Щорс. Отамани Коновалець і Оскілко наступають через Коростень на Бородянку. Київ під загрозою. Посилаю туди Гавриченка з богунцями і ні-жинцями. Черняк з новгородсіверцями підступив до Житомира в районі Буда-Дубковецька. Десятий полк не витримав натиску Петлюри і відходить на Бердичів. Очевидно, Бердичева йому не втримати. У випадку захоплення міста Петлюра піде через Козятин на Житомир, у тил ніжинцям, богун-цям і новгородсіверцям. Негайно вантаж полк в ешелон і рушай по маршруту Жмеринка — Вінниця — Бердичів. Завдання: утримати Бердичівський вузол... Ось тобі й Бар!., сказав Щорс, звертаючись до Боженка, і пройшовся по вагону, диктуючи телеграфісту наказ.

Боженко сплюнув. Командири не зводили очей з начдива.

— Я з двома бронепоїздами і бердичівськими комунарами буду обороняти станцію. Батьку Боженко... слухай, бригадир, це для тебе,— сказав Щорс і схилився над картою.—...3 п'ятим і шостим полками форсованим маршем рушити...

— На Венгрію!— раптом несподівано голосно і рішуче підказав Боженко.

— На Шепетівку!— поправів Щорс старого під загальний регіт.— Все! Виїздимо. Так-то, товаришу комбриг!— Щорс любовно погладив Боженка по плечу й озирнувся. Всі пішли.— Сьогодні вранці розкрив свій чемоданчик... Костюм білий, літній... Смішно! І нащо я його вожу? Коли ж ми його вдягнемо, батьку? Де-небудь в Криму. Небо блакитне. Море блакитне...

— В Криму Денікін42 гріється.

— Нічого. Коли-небудь доберемось.

— Ти що? Спеки захотів? Ось тобі буде спека в Бердичеві.

— Ой, буде, батьку,— засміявся Щорс. Почувся стукіт у двері.

— Увійдіть!

Увійшов начальник штабу:

— Поїзд відходить.

— Добре.— Щорс рухом руки наказав начальникові вийти,— Прощай, батьку.

— Прощай. Вони обнялися.

Поїзд Щорса мчав на всіх парах до Бердичева, де вже кілька днів вогнем і кров'ю вирішувалась доля Києва. Петлюра зібрав свої кращі сили в один кулак і сам повів їх на Бердичів.

Отаманові курені билися, як ніколи. П'ять броньовиків і тридцять дві важких і легких гармати стрясали місто най-жорстокішим вогнем і ревом.

Отаман знав, де треба було дати генеральний бій Щорсу. Саме тут, під Бердичевом, бо жодне місто не здатне було надихнути курені і розпалити пристрасть до перемоги до такого градуса, що навіть застарілий страх перед ім'ям Щорса не діяв уже на тих, що наступали.

За штиками богунців, киян і таращанців кожен "лицар" бачив Бердичів. Жадоба перемоги множилася на жадобу грабунку єврейських крамарів, лють вогню — на пристрасть насильства над єврейськими дівчатами. Блиск мідних підсвічників і срібних ложок, золотих перснів, браслетів і грошей, які можна буде виколупувати штиком із скринь, печей, подушок, безкарна темна розправа і тьмяна свідомість безнадійності своєї справи, і знову, і знову підсвічники й ложки — все це носилося гарячим маревом перед очима лютих куренів.

Здригнув Київський полк.