Катастрофа - Дрозд Володимир

А для нас тільки починалося. Дзвонили в села — скликали на завтра літературне об'єднання. Порпались у старих листах—шукали вірші, поеми, новели. Газета ставала літературним альманахом. Височезні підвали трьох останніх сторінок заповнювалися уривками з чергового роману чи повісті Бориса Гуляйвітра. Заголовки романів, повістей були гучні, красиві, багатозначні, закінчувалися трьома крапками і дуже подобались редакційним жінкам. Пам'ятаю три: "Я зірву для тебе едельвейс...", "Проліски цвітуть повесні..." і "Весняні приморозки..." Жодного разу Борис Павлович не повторився, не написав двох уривків з одного твору. Ідеї майбутніх епопей народжувались у нім з дивовижною швидкістю і напрочуд хутко забувались. Оповідань наш редактор не писав.

І перший конфлікт між Гуляйвітром та Іваном Кириловичем стався на творчій основі. Ще до приїзду Загатного стало традицією уривки з редакторових романів вивішувати на дошку кращих матеріалів. Самі тямите, не кожна районна газета може похвалитися такою рубрикою — уривок з роману чи повісті місцевого автора. На одній з планівок після чергового творчого приступу Дзядзько запропонував усі три підвали повісити на червону дошку і, як годиться, сплатити підвищений гонорар. Я сидів просто Івана Кириловича і помітив, як глибоко штирхає його кожне Дзядзькове слово. Але репліка Загатного була на диво спокійна:

— Названий товаришем Дзядзьком матеріал не є художньою прозою. До літератури йому так само далеко, як нашому листкові до справжньої газети. І яку б посаду не обіймав автор підвалів, що про них йдеться, ми зобов'язані сказати йому святу правду. Я пропоную цей матеріал вивісити на дошку браку.

Ми всі заніміли. Жінки п'ринишкли, чекаючи на бурю. Чоловіки діставали цигарки й задивлялись у вікна, аби не стрічатися поглядами, Гуляйвітер, блідий від природи, зовсім побілів. Пробачте за штамповане порівняння, але він побілів, як стіна: сидів на тлі неї. Одначе витримку неабияку мав. Не захищався, буцімто не про нього. Тільки в холодних очах стрибали мстиві вогники. Нікому з підлеглих не прощав він найменшої образи. І зараз, певно, мріяв про слушний випадок, який рано чи пізно трапиться. Але як тепер захиститися від дошкульних Іванових жал? У душі ми всі знали, що редакторові уривки навіть за погані замальовки не зійдуть. А мова — суцільні штампи, ніби людина піввіку промови завідуючому обласним комунальним господарством писала Думаю, що тут теж спадкове, наукою досі не розкопане. Врешті, ми ще так мало знаємо про гени.

— Ставимо на голосування, — з підкресленою офіційністю мовив Гуляйвітер.— Є дві пропозиції. Хто за те, щоб уривок з роману Бориса Полтавського (його літературний псевдонім) "Проліски цвітуть повесні..." вивісити на дошку кращих матеріалів і відзначити підвищеним гонораром, прошу підвести руки.

Всі звели руки, окрім Івана Кириловича та Гуляйвітра. Можливо, моя позиція в згаданій історії не зовсім принципова, але мені ще зарано були принциповість свою виявляти — півтори п'ятниці у редакції, освіти немає, ледве на другий університетський курс переліз. За інших не розписуюсь. Але таки треба розуміти людей: у кожного сім'я, садиба, роботу в Терехівці майже неможливо знайти, куди дінешся? І питання, врешті ж, зовсім не принципове, хай людина втішиться, хіба не однаково людству, де та халтура висітиме?

— Хто за те, щоб вивісити згаданий твір на дошку браку, прошу голосувати

Повільно, стомлено підняв руку Загатний. Відчувалося, що після першого голосування йому справді усе збайдужіло. Порожніми очима дивився він у вікно, і відтоді на усіх планівках це стало його улюбленою позою —механічно креслити макет, записувати пропозиції і тоскно позирати у вікно, ніби все, що робиться тут, його не стосується. У.моєму альбомі є фотографія нашого колективу. Ми стоїмо на редакційному ґанку, очі всіх — в об'єктив, як серед людей ведеться. Тільки Іван Кирилович дивиться вбік, одвернувшись від колективу. І погляд холодний, гордий.

Ну, підняв руку Загатний, а слідом — хто б ви думали? — сам Борис Павлович голосує проти власного творіння. Ми й роти пороззявляли. А він:

— Хто утримався? Ніхто. Я вважаю, що уривок можна поліпшити. Лев Миколайович по дванадцять разів не лінувався переписувати, а що вже нам, грішним. Але скоряюсь перед волею більшості. Отже, постановили: уривок повісити на дошку кращих матеріалів і сплатити підвищений гонорар...

Розщедривсь я на авторські слова, довго моя імпровізована сцена порожня. Але закінчу вже розповідь про позитивні риси Івана Кириловича.

Пам'ятаю сонячний першоквітневий день. Як завжди, Загатний з'являється точно о дев'ятій, секунда в секунду. В руці пакуночок. На планівку збираються працівники редакції й друкарні — час від часу у нас практикувались спільні балаканини. Планівка призначена на десяту годину, а за три хвилини до десятої урочисто підводиться Іван Кирилович:

— Дозвольте привітати наших жінок з весною. Не куплені, власноруч назбирані...

І кожній підносить по два прозоро-ніжних пролісочки. В кімнаті запахло весною. Між нас тільки Іван Кирилович був здатний на такий ексцентричний вчинок. Чоловіки опісля навіть кпили — за десятком пролісків Загатний весь вихідний пролазив по навколишніх гаях. А жінкам дуже до серця припало Іванове вітання. Кілька днів — до чергової сутички з секретарем — вони були ним зачаровані.

Чомусь пригадалося слово "обожнював". Я хотів написати: "Загатний обожнював природу". Але це було б не зовсім точно. Ліпше так: "Загатний олюднював природу". Він віддавав їй усю ніжність та доброту, які так скупо витрачав на людей. Він поклонявся кожній билиночці, кожній живій істоті. Він бачив таємницю там, де ми її відвикли бачити. Весь вибухав, помітивши, що людина знічев'я обсмикує листя. Здається, дозволь йому четвертувати винуватця, той за хвилину лежатиме на пласі. Комарів, наприклад, ніколи не бив, а легенько здмухував. Джмелів, що залітали до кімнати, ловив у жмені і виносив надвір. Дивно, але вони чомусь ніколи його не жалили. Якось я наважився запитати:

— Іване Кириловичу, часом мені здається, що тварин та рослин ви жалієте більше, аніж людей...

— Він знітився й довго мовчав. Я вже шкодував, що бовкнув це дурне припущення. Але згодом Загатний невесело посміхнувся:

198

— Тварини й рослини не винні, бо нездатні аналізувати самих себе. Зовсім ніби діти. А людина добре знає, що робить...

Більше ми. про це не розмовляли.

Зовсім наче в поганих п'єсах: ефектна поява героя, нічна сцена... Радіючи з нової жертви, Загатний посміхнувся назустріч Андрію Сидоровичу, що звично ніяковів:

— Ну, як вдома, товаришу Хаблак?..

Той радісно з усіма поручкався, звісив наперед руки з паперовим жмутком і так стояв, ніби голяка перед медичною комісією, — високий, глистуватий, з довгим носом і маленькими, запалими очима. Усміхався ввічливо, трошки на догоду Загатному, але щиріше та добріше від нього.

— Гаразд усе, тільки от нещастя — братові хлопчаки рукописом мого роману обклеїли хату, до сліз шкода.

— Свята наївність, — озирнувся Іван на Гуляйвітра та Дзядзька.— Звісно, українська література в жалобі...

— Що? — не зрозумів Хаблак, напружено думаючи про своє.

— Українське письменство, кажу, одягло траурні шати.

— А... — промимрив Андрій Сидорович, зрозумівши нарешті, що з нього жартують, і винувато, зиркнув на Загатного, ніби вибачався за його ж злий жарт. (Даруйте, що перериваю сцену, але за таких ситуацій я майже ненавидів Хаблака. Від його ласкавого всепрощення мене нудило. Та плюнь йому в обличчя, плюнь і йди геть, до учнівських зошитів у клітинку, до тихих сімейних вечорів...) — Та я нарисочка приніс, вибачайте, що пізно, але поки з дороги вговтались...— Це вже до Гуляйвітра.

— Якого нариса? — стрельнув Борис Павлович бровами.

— Про ланкову ж, з Піщаного.

— Хіба ми планували? — кинув у повітря, аби не звертатись до Загатного. Але відповіді не одержав.— Та це вже ми завтра подивимося, здайте секретареві. Тут запитання буде до вас, товаришу Хаблак, як до визнаного спеціаліста.— (Ну й типище — Загатного ненавидить, а щодо бідолахи Андрія Сидоровича — під секретареву дудку скаче. Перепрошую...)

— Слухаю, — Хаблак опустився на стілець, зробивши уважне й серйозне обличчя. Як хотілося йому стати редакторові в пригоді! Нарис муляв руки, і неприємно щеміло в грудях: завжди він турбує людей недоречно, люди стомились, саме їм до Хаблакового нариса, а він примчав, мов дурний...

— Ви бачили мого Джульбарса?

— Звичайно.

— Тут виникає принципова суперечка. Дехто, не називатимемо прізвищ, не визнає його високої породистості. Будьте останньою інстанцією.

Андрій Сидорович розгублювався завжди, коли від нього вимагали негайного рішення. Спершу він мусив добре поміркувати. Ще ці рубані, настирливі фрази редактора — голова наморочиться. Хаблак недовірливо провів очима по напружених обличчях присутніх — може, знову колючий жарт Івана Кириловича? Звісно, його талантові тісно в районних масштабах, тому й жартує.

— Я з мисливськими мало справ мав. Але в мене є відповідна література. Ще з війська. Я вранці обов'язково перегляну, в пам'яті поновлю. У війську я два роки порався біля вівчарок і так звик до них, а вони до мене, що командири мене хотіли залишити при частині, та я на вчителя зібрався йти…

Головне, він відчував, що плете дурниці, але говорив і говорив, ніби найнявся смішити їх, — редактор чекає від нього інших слів, а боляче знати, що не виправдав чиїхось сподівань. Доки лилися слова, усе ніби в невагомості зависало, й було затишно. Смоктали сигарети та дивилися на Хаблака: Іван Кирилович байдуже й буцімто крізь нього, Борис Павлович — розчаровано

Дзядзько, як завжди, з великою приязню всміхався до всіх.

Неждано Іван Кирилович підвівся й поспішив до секретарської кімнати — буденність стомила, хотілося великого та істинного. На чому він спинився? Самотня людина в порожніх кімнатах районної установи, глибокий відчай геніального одинака, що почувається межи посередностей наче в пустелі, і раптом, як спалах, вчорашні слова Гужви: "Іване Кириловичу (придумати інше ймення та— по батькові), Іване Кириловичу, а в раймазі новенька з'явилася. Така гарненька, чепуруха. Довга коса і очі широкі-широкі, трошки здивовані".