Дві московки - Нечуй-Левицький Іван
А він слухав, слухав, а далі каже: "Не понимаю, бабка, что ты говоришь!" Іде Ганна улицею та розглядає на всі боки. Коли тут назустріч, з Воєнного Миколая, вийшли маленькі москалики, та все по два в ряд, а коло їх, як ті журавлі, офіцери по обидва боки. Зирнула Ганна і зараз між хлопцями пізнала свого Йвася.
Як уздріла вона свого сина, так і кинулась до його між ту череду. А син засоромився своєї матері-мужички; другі засміялись. Старий офіцер одіпхнув її, ще й налаяв дуже гидко.
Чи вважає ж на що мати, як її одпихають од дитини? Мати полізла б за мертвим дитям і в яму, якби не спинили...
Ганна пішла слідком за ними. Кантоністи ввійшли в школу, і вона хотіла увійти за ними. На порозі спинив її старий вусатий москаль.
— І ваше благородіє, і дядечку, й голубчику! Вік буду молити бога за вас. Пустіть, нехай же я побачуся з сином. Хоч побачу, хоч оплачу, обцілую мою єдину дитину!..
— Послі прийдеш, — каже...
Ганна сіла коло порога і стерегла, очей не зводила з дверей...
Коли так як надвечір випустили до неї сина.
—Скажи мені, моя дитино, чи добре тобі тут, чи жалують тебе?
— Ні, мамо, погано! Все вчимось да вчимось; за все нас б'ють, а на харч дуже погано. А гулять не пускають.
Розказує дитина, а на очах сльози. Мати кинулась до його, оглядала його голову, мундир, сорочки. Там нужа аж кишіла!
— Скинь, сину, оцю погань! Бачиш, що то? Взяла вона той мундир, роздерла й розшматувала і порозкидала шматки у кущі.
— Тікаймо, сину! Ходімо додому! Не була б я твоя мати, щоб я пустила тебе назад!..
То не звір блукає в сосновому бору темної ночі, то не вовчиця ховається з вовченятами, тікаючи до своєї нори, то мати тікає з сином, ховається од людей. Обминає Ганна великі биті шляхи, іде вона ярами та долинами, наддніпрянськими лугами та сосновими борами. Ночує Ганна під синім небом, під зеленими осокорами та грабами.
Сонце стало серед неба, сипле промінням на синю дніпрову хвилю, гуляє золотим маревом понад зеленими луками та осокою, понад високими соснами та осокорами, понад білим побережним піском. Надворі стала спека, аж дихати важко.
Потомились безталанні.
— Болять, сину, ніженьки? — питала мати. — Втомився дуже? Сядьмо на одпочинок.
Невеличкий дніпровський залив влився між двома горами в густий сосновий та кленовий ліс. З усіх боків обступили його високі-превисокі верби, аж трохи понахилялись над водою, позчіплювались зеленими верхами, заглядаючи в світлу, прозорчасту воду, неначе в дзеркало.
Понад заливом, по луках пішли, скільки оком скинути, високі очерета, густа зелена осока. А між осокою просунулись насилу-силу через гущавину густі лози, високі осокори та верби. По мілководді скрізь розляглося широколисте латаття, вкрило воду листом в три сталки, а над листям стирчали жовті та білі квітки та зелені маківки. Під прозорчастою, чистою, як сльоза, водою зеленіло якесь баговиння, зубчасте, тонесеньке, Дрібне, як пух, світилось чисте піскувате дно з білими черепашками. Куди не кинь оком, скрізь зелена осока, очерета, лози та верби, та пологі зелені луки.
— Сядьмо отут, сину, під осокорами. Сюди, мабуть, і звір не заходить.
Одпочили вони, з'їли по шматку хліба. Огляділа мати голову синові і почала полоскати в воді чорні сорочки. Пере Ганна сорочки, а син купається не накупається, пірнає, брьохається, грає, як та риба, в чистій воді. З води біжить на пісок вигріватись, з піску в воду та знов на пісок. А мати втішається, дивлячись на дитячі іграшки. Нарвало хлоп'я довгого бадилля з латаття з жовтими та білими квітками, поламало його дрібно, неначе разки зеленого намиста, обвертіло тими разками шию й голову, й білі груди, оперезалось, неначе поясом, білим та жовтим цвітом. Як та водяна русалка в зеленому баговинні, вигравав хлопець в воді: то полізе десь в густу осоку за водяними півниками, тільки головка його чорніє та блищить біле, незагоріле тіло крізь гостроверхий лист.
А мати і спиняє, й жалує спиняти сина, дивиться і втішається.
Привела сина додому, та й не довго втішалась! Попереду манила, хто питав, неначебто вона одпросила свого сина. А як прийшла знов бумага, взяли Йвася та й попровадили до Києва. Завдала тільки жалю собі Ганна, надіючись на поміч. Ще більше вилила вона сліз, рясніше стало латок на старій свитині. Хилиться повітка ще нижче, пустіє Ганнина оселя, комору мусила Ганна спродати та все потрохи посилала синові...
А об чоловікові не було й звістки! Вже Ганна перестала й тужити по йому, вже й почала забувати, як все на світі забувається, бо вийшов один жаль з серця, а другий ввійшов в серце.
Одного вечора під Ганниною хатиною став візок. Звідтіль вискочив москаль — не москаль, а пан не такий. Вибігла Ганна з хати і не пізнала свого сина Івася. Він виріс, вирівнявсь! Достоту такий став, як його батько! Такі брови, чорні та рівні, впилися в біле чоло; такі губи, червоні, повні; тільки лице в його було біліше, Зовсім панське, ніс тонший, волос гладший.
— Здравствуйте, матушка! —сказав він по-московській. — Чи не пізнаєте свого сина? — А сам стоїть, у боки взявшись. Ганна зраділа й заплакала. Побачила сина і разом згадала чоловіка, бо син стояв пред нею, неначе батько його — колись давно, ще в хаті старої Хомихи.
— От я приїхав до вас, матушко, в гості. Найняв хурмана, та не всі гроші заплатив: треба доплатити один карбованець. Чи нема у вас, матушко?
А в матері в скрині всього-на-всього дві копи з п'ятаком.
Вхопила Ганна свою новішу свитину, побігла до шинкарки, заставила за карбованця i одрядила жида, що привіз сина.
Ганна вітає, приймає сина всім, що було у неї найдобрішого, що тільки знайшлося в убоій хатині.
— Як же, сину? — питає мати. — Чи ти вже зостанешся дома, даси мені поміч?
— Hi, матушко, — говорить до неї син, та все по-московській, та все звисока. — Я скінчив оце школу, став тепер, значиться, вчений чоловік. Мені треба йти на службу.
— Куди? в москалі? — питає мати, сама аж перелякалась.
— О ні, матушко! Я тепер, значиться, вчений чоловік, можу дойти до високих степеней, дослужитись...
— Не зрозумію, сину, що ти говориш. Тобто ти паном будеш, чи що?
— Так, так, матушко. Я можу бути паном, дослужитись до великого чина при моїх дарованіях. Бо я тепер, значиться, писар. Но я можу, значиться, по просвіщенію пройтись по вciм проложеним путям...
Писар заїхав в хмари, думаючи почванитись трохи перед матір'ю.
— То ти будеш щасливішим од свого батька? Слава ж тобі, господи, що ти змилувався над нами, сиротами, що син мій буде щасливіший, не буде так поневірятися, як я отут...
Аж перехрестилась Ганна, дякуючи богові, i дала co6i зарік найняти акахтист i обміняти свічку.
— Я приїхав, матушко, оглядіти своє наслідство, — почав син. — Доглядайте, мамо, хати, поправляйте застройки...
— А чим же я, сину, буду поправляти їx, коли я не маю шматка хліба в хаті, коли я co6i поодкручувала пучки веретеном, заробляючи харч?
— А де ж ділась, мамо, комора? — спитав син.
— Продала.
Син схилив голову i насупив брови.
— А нащо ж ви, мамо, продали?
— Бо твоїй матері не було чого їсти: доводилось часто їсти одні cyxapi, та й то, хвалити бога, якби були.
— A xiбa ж таки немає доходу з нашого грунту? — питав син.
— Мішків з чотири картоплі та вінків зо три цибулі, — одказала мати. — Адже ж недурно поодкручувала пучки веретеном? Бачиш?
Ганна показала синові обидві пучки, сині, покопирсані неначе ножем, з синіми нігтями. Син замовк...
— Доглядайте ж, мамо, хати та того, що позоставалось.
— А xібa ж ти, сину, швидко поїдеш? Нехай же я хоч наговорюся з тобою, хоч надивлюся на тебе...
А син наговорився, тільки не з матір'ю, а з Мариною. Прибігла наче ненароком; на голові нова хустка, на шиї добре намисто. Писар не одступав од Марини, а вона як у вічі йому не вскочить — дивиться на його. Розчервонілось лице, розгорілись очі! Перед нею, неначе з того світу вернувся, сидів її милий Василь, та ще став i кращий, i молодший: лице біліше, губи червоніші, погляд веселіший, дитячий трохи, осміх милий, аж по душі гладить, а вся постать якась панська, міська. Як стане, як повернеться та в боки візьметься — як намальований! А як сяде кінець стола та обіпреться рукою — як та картина! А перейде хату — що той козак; вийде з хати, стане на порозі — неначе жде під себе коня бистрого, вороного!.. I чує Марина, що вона оживає, молодіє, одходить, неначе рута-м'ята, припечена палким сонцем, на свіжій poci вечірній. Знов заворушилось її любляче серце. Син її милого Василя свїм поглядом облив її душу, неначе цілющою та живущою водою. Дві ночі вона не спала після того! Дві ночі просиділа вона над ставком, під зеленими вербами, при ясному місяці, під ясними зорями. Веселіше задля неї закувала зозуля, веселіше заблищали зорі на небі, засвітило ясне соне-чко; веселіше зеленіли вишні та черешні. Півроку снились їй ті чорні брови, те панське личко, та хистка, як намальована, постать сина Василевого.
Не вдержала Ганна сина! Мабуть, так вже судилося їй випроводжати дорогих людей з дому та поливати свій двір гіркими слізьми... I жаль їй було сина, i якось чудно було, як почала вона передумувати, що він говорив з нею, який він був. I здалось їй, що син став не такий, який був колись. То не був її дорогий Івась!
І знов зосталась сиротою, як і була, з горем та нуждою, з слізьми та працею! Як великого празника, було, жде вона звістки од свого сина. Пише, було, син, що йому не дуже добре, домагається за дохід з наслідства... Візьме матір жаль, вона й пошле останні гроші.
Довго не було ніякої звістки од сина. Жде мати не діждеться, журиться та сподівається.
Коли одного дня приносять Ганні письмо од сина. Не йде, біжить Ганна до священика, щоб прочитав їй письмо. Батюшка голосно читав, а Ганна слухала, не розбирала, бо писано було не то по-українській, а більше по-московській; звичайно, як пишуть письма москалі.
Син плескав в письмі те саме, що звичайно пишуть додому москалі. Він посилав нижайший поклін і Грицькові Микитовичу, і тітці троюрідній, Прісці Панасівні, і Каленикові Кіндратовичу, а потім просив у матері благословенія, навіки нерушимого. По писаному було видно, що писар недалеко забіжить по тих проложених путях, котрими чванився перед матір'ю. Іван, як писар вчений, та ще й до того налагодився в пани, прикинув в писульці от що: "Здєса, в Тулє, я познакомился з адною болно багатой й прекрасной баришньой.
