Голубі ешелони - Панч Петро

Ніна Георгіївна хутко засунула за ними двері. Лец-Отаманів кинувся був назад, але Рекало знову смикнув його за рукав:

— Та слухай сюди. Тут серйозна справа, а він… Знам'янку зайняли більшовики.

— Ну, чув уже, не глухий же я.

— Чув. А що в Єлисаветі робітники захопили станцію, теж чув?

Лец-Отаманів широко відкрив очі і скам'янів:

— У Єлисаветі? Значить, ми відрізані?!

— Так я тобі ще скажу: Одеський полк із Цвіткового вдарився на Помічну. От тобі ще одна застава… — І він гостро вилаявся. — Що ж це виходить?

Лец-Отаманів стояв, мов прибитий громом. У нього ніби раптом щось обірвалось усередині і сплуталось у клубок, який тепер підступав до горла. "Що це, кінець? — думав він безладно. — Такий безславний?" Від гострого болю він здригнувся усім тілом, і гірка гримаса перекривила обличчя. Куди ж тепер діватися? Таке запитання спадало йому вже не раз на думку. Він, як пошесть якусь, гнав його від себе, бо була ще якась надія, ноги ступали ще по рідній землі, а кінець не мав ще свого певного визначення. І враз із цього хаосу, із заметених шляхів, із солом'яного диму кінець цей виступив чітким і невблаганним. Шкереберть летіли не тільки плани на амбасадерство в Парижі, на батьківське добро, а йшлося вже навіть про його життя. Аморфна маса, за яку він вважав своїх земляків, почала вже кристалізуватися, викристалізовуватися. Нова сила, доти незнана, вже постала з землі, вийшла з глиняних хат, з задимлених заводів, розлилась, як весняна повінь, по всій Росії, по всій Україні. Вона жене поперед себе сотні ешелонів з рештками розбитого вщент старого світу. Їхній ешелон теж тікає перед цією грізною хвилею. Не так уявлявся йому цей час, коли він був ще студентом, коли з таким запалом виспівував: "Ще не вмерла Україна…" А тепер його поїзд жене в глухий тупик. "Як це сталось? — питав він себе, хапаючись за голову. — Схибили. Схибили! Не вистачило нашим проводирям глузду навернути революцію до свого двору і привели до… розбитого корита. Ні-і, ми ще сила!" А перед очима, як невблаганна доля, вимальовувався образ робітника, перехрещеного кулеметними стрічками. Прокляття!

— Де полковник, де ад'ютант? Вони знають уже?

— Знають.

— І що?

— Дують у шмен-де-фер, а про інше їм байдуже. А може, навіть радіють з нашого стану. Їм що, їм і за кордоном дадуть притулок. Чуєш, як регочуться?

Із сусіднього купе дійсно виривалися веселі вигуки й ляпання картами по столу.

— Тоді ми мусимо самі подумати, — сказав Лец-Отаманів, — треба в першу чергу серед козаків підняти дисципліну. Розбещеність переходить межі. Вартових на місці ні одного.

— Добре було б перекласти на українську мову статут внутрішньої служби за німецьким зразком.

— Та до чортової мами твій статут! На першій же станції треба підняти козаків на ноги. Можливо, нам самим доведеться пробиватися через Єлисавет. А тут ця завірюха. І природа проти нас! — Він рвонув комір жупана. — Дай горілки.

— Так ходім до полковника.

— Не хочу.

— Ну, тоді до Сокири. Він у себе.

Вони вийшли й, тримаючись за поручні, перескочили до другого вагона. На переході, де під ногами лязкали соваючись містки, їх, як зливою, обсипала завірюха, а зимний вітер продерся під одяг і заставив сотника засичати на зразок паровоза. Тому що перед очима в жовтій смузі світла промелькнув тільки один телеграфний стовп, Лец-Отаманів зрозумів, що поїзд суне надто повільно, ніби боїться наближення до Єлисавета.

З крайнього купе, перед яким вони зупинилися, вилітали мелодійні звуки скрипки. Рекало притримав Леца за рукав, але він і сам зупинився.

Знайома мелодія пісні, схожої на молитву, яку не раз він чув на концертах, зараз полоснула його ніби ножем по серцю. Певне, так само вона вплинула і на Рекала. Він ніби вже нічого не чув і не бачив довкола себе.

Нарешті вони відсунули двері. Хорунжий Сокира, кремезний парубок з кучмою чорного волосся, яке дугами спадало на лоб, сидів на канапі, опустивши голову на руки. Він тільки зирнув спідлоба на прибулих, але пози не змінив. Чижик винувато опустив скрипку.

— Грай! — блимнув на нього Сокира.

Чижик підкинув до підборіддя скрипку, розсипався дурнуватим смішком і зацигикав банальну полечку.

— Кинь! "Ой зійшла зоря вечоровая…"

З Чижикового обличчя зникла дурна посмішка, він підійшов до вікна, заплющив очі, поклав смичок на струни, і в той же момент навіть його обличчя змінилось. Круглі щоки ніби витягайся, від носа до колючого підборіддя проступили глибокі зморшки, а олов'яно-сірі повіки нервово засмикалися в такт смичка.

І знову звуки, що краяли серце, сповнили купе.

— До біса! — зарипів зубами Лец-Отаманів і з серцем штовхнув ногою Чижика. — Знайшли час нюні розпускати. Ніяка Божа Матір не врятує нас, коли не встигне з допомогою Антанта! Вогню, заліза, а не молитов…

Чижик покірно опустив смичок, Сокира все ще тупо дивився в підлогу. Мовчав і Рекало. Лец-Отаманів роздратовано зробив кілька кроків між дверима і вікном, кожного разу безцеремонно штовхаючи Чижика.

— Нам тепер не до сентиментів. На палю, в казани отих зрадників, отих байдужих! Я б їх живцем закопував у землю, як Ярема Вишневецький… Щоб і дітям не кортіло…

Відчуваючи себе винним у створеному настрої, Чижик знову підкинув смичок до скрипки.

Рекало голосно заспівав:

Ой літа орел, літа сизий…

Лец-Отаманів блиснув очима; від розлогих, як степ, звуків йому ніби аж відлягло від серця, навіть подумалось: а може, ще минеться, вони ще зберуться з силами, вдарять на червоних і доможуться свого, ще будуть і панувати. Але доки він заносився думками, під смичком Чижика вже знову тоскно заплакала струна, і надії почали танути, розвіюватись, поверталася реальна дійсність, від якої йому ходив мороз поза шкірою. Добре, коли вони встигнуть виприснути, перескочити хоч би Збруч, а коли переймуть? І перед очима знову вимальовувалися постаті червоних у шкіряних куртках, перехрещених кулеметними стрічками.

Лец-Отаманів вихопив із сітки над канапою пляшку і вихилив її до дна.

Чижик стояв усе ще з заплющеними очима, інші сиділи похнюплені.

Переходячи назад через місток, Лец-Отаманів похитнувся. Хміль ударив уже йому в голову, але від цього не стало легше на душі. Навпаки, його розбирала каламутна злість.

Хіба він не зривав царські портрети? Не виступав проти великодержавного Тимчасового уряду? Навіть проти гетьмана Скоропадського… А перед очима миготять з п'ятикутними зірочками на грудях жертовні обличчя, натхнені казковою ідеєю перетворення світу на новий лад. А що нового можуть створити Петлюри, Карюки, Загнибіди?

У коридорі він зупинився біля свого купе і тупо вставився на двері. П'яний мозок розпалював уяву. До чортового батька всі умовності! Він не бажає більше себе мучити, тепер над ним немає ні суду, ні розправи!

У сусідніх купе було тихо, а може, потріскування розхряпаного вагона та вистукування коліс на стиках були голосніші за шум по цих купе. Свічка в ліхтарі догоріла й тепер блимала з останніх сил, даючи жовте коло тільки на стелі лінкрустованого вагона. Лец-Отаманів подивився вгору й примітив там слід од кулі. Це знову нагадало йому про смерть, яка ходить за їх плечима, і він міцніше стиснув клямку. В купе Ніни Георгіївни було темно, але Лец-Отаманів в думці бачив, як вона лежить, зробивши тепле кубелечко з його кожуха, і як із ледве відкритих уст виходять кубельця легкої пари. Він це так чітко малював собі, що мимоволі нахилився вперед. Але перед носом, мов кам'яний мур, стояли двері.

— Ніно Георгіївно! — гукнув він придушеним голосом і боязко, як злодій, озирнувся довкола.

У коридорі було тихо. Тоді Лец-Отаманів ще тихше, крадькома, підійшов до дверей полковничого купе й приклав вухо. За дверима чулося тільки різноголосе хропіння. Сотник вернувся назад, обережно постукав і прислухався, але, крім частих ударів коліс, почути нічого не зміг. Ноги згиналися в колінах, а голова вже ніби кружляла в якомусь тумані.

— Ніно Георгіївно! — прохрипів він знову й постукав уже сміливіше. А коли уявив, що зараз мусять висунутися голови з усіх купе, відскочив до крайнього вікна й став вдивлятися в темряву.

Свічка востаннє блимнула, і ніч насунулася густим мороком на вузький коридор. Тепер іскри, що частими разками летіли з паровоза повз вікно, вирисовувалися ще чіткіше й обертали ніч на феєричну казку.

Коли б зараз відчинилися двері до купе Ніни Георгіївни, він би задушив її в своїх обіймах, зацілував, загриз. Кров усе дужче била у скроні. До бісового батька чесність, мораль, етику! Все мусить підкорятись єдиному закону — я хочу. А коли хочеш — бери!

Усе, що робиться, робиться на краще. Це була його повсякденна філософія. Лец-Отаманів їздив на ній, як на слухняному старому коні. Кожному наперед визначена його доля. Чого ж сушити голову над проблемою чесності, коли вчинками керує зверхня сила. У роті пересохло, на губах палав жар. Хай силою, але він візьме Ніну Георгіївну! За спиною почувся шерех, і поволеньки, без шуму двері в одному купе відсунулися. Лец-Отаманів обернувся на шум і побачив на дверях білу постать. Він ладен був закричати від невимовної радості, упасти тут же на коліна й шептати слова, повні пристрасті: "Ніно Георгіївно! Ніно!.." Лец-Отаманів уже простяг вперед руки, як постать одділилась од дверей і, не помічаючи його, попід стінкою дійшла до другого купе. По віддаленню Лец-Отаманів збагнув, що вона не вийшла, а підійшла до дверей, в які він стукав. Постать прислухалась і легенько постукала і собі.

— Ніно Георгіївно! — почувся її підлесливий голос. — Ніно Георгіївно!

Лец-Отаманів, як кішка, підкрався і став за її спиною.

— Ніно Георгіївно, чуєте?

— А для чого вона вам, пане полковнику?

Це було так несподівано, що біла постать уся скинулася, мов від дотику розпеченого заліза, але в ту ж хвилю саркастично розсміялася:

— А ви на сторожі? Пробачте, ви сьогодні, здається, черговий по дивізіону. От ви мені й потрібні.

— Так мене звуть не Ніною Георгіївною, а Петром Марковичем.

— А я хіба сказав — Ніна? У мене, знаєте, ваші образи уже почали зливатись в один. Ви не знаєте, ми скоро доповземо до Єлисавета?

І полковник, задкуючи до свого купе, знову глузливо засміявся. Лец-Отаманів підійшов до нього майже впритул і сердито сказав:

— В Єлисаветі повстання! Ви про це знаєте?

— Я більше б здивувався, коли б мені сказали навпаки.