Полтва - Андріяшик Роман
Юліан ніколи не розлучався з валізкою. Марта думала, що в ній хтозна-які цінності, потому зміркувала, що в ній підпільна література. Якось Юліан ривком смикнув валізу з "фаетона', замочок вискочив — і все добро посипалося на підлогу. В Марти піднялися брови від розчарування. Юліан склав речі, а ввечері сказав: "Фронтова звичка".
Може, й звичка. Та скоріш за все — він завжди був готовий до арешту.
Його заорали, коли не мав при собі валізки. Домовилися з Мартою дещо купити, на сходах Юліана. вже чекали. Марселла підзирала крізь непричинені двері. їх було двоє. Юліан нахмурився, наче взяла досада, що наскочили не в пору. Мабуть, жалів Марту. Вряди-годи блиснула нагода що-небудь придбати, і це свято, бо таке життя, що кожна маленька обнова немовби приносить сяйво,— і ось...
Марта мало не заридала. Для неї не було ні шпиків, ні концентраційних таборів, ні тих без ліку, що концентрованими чергами не зі своєї волі покидали батьківщину, а був лише Юліан: він дуже жадав зробити їй невеличку приємність, та спіткала невдача.
"Вертайся", — промовив він стиха, наче ця сцена давно була ними розіграна.
Хутко збіг на перший поверх. Минув переодягнених поліцаїв. Зачувши позад себе кроки, штовхнув вихідні двері.
Марта поволі, тримаючись за поручні, зійшла вниз, прихилилася до одвірка. Міцна реальність, дарована їй долею разом з Юліаном, ще миготіла якимись тінями. Зосереджено смалили цигарки три поліцаї біля воріт. Два стовбичили на тротуарі через дорогу. Марта вже не встигла наздогнати Юліана поглядом.
Вона не плакала. Стороннім зором дивилася на похилену жінку — чужий поріг і жінка, яка опинилася в порожнечі. А сама ж заснула чи вмерла з даром все бачити і чути. Довкола — тиша. Неприродно яскраво. Порожнеча уявлялася Марті темною, і вона затулила очі. Все стало на своє місце. Не віднімаючи рук від обличчя, вона добралася до кімнати, впала на канапу і прошепотіла: "Де твої сльози, молодице?" її жахали легкість у тілі і пустота. Вона довго чекала, нарешті, немовби вдарив дзвін, здалеку наплив гомін, шерхіт, дзеленчання, і це означало втрату, стиснуло груди, і поміж пальцями потекла терпка сувора сльоза.
Юліан написав з Бригідської тюрми. Не лист, а уривок про мандри Дністром з весняними водами. Він виплив з устя Стрию. Затопило зарінки і пороги, відштовхнув пліт на бистрінь, і ним закрутили водоверті. "Може, тоді я вихопив з невідомості трохи загострені, іконні риси твого обличчя,— писав Юліан.— Адже буває, що несподівано привидиться вві сні чи під час марення те обличчя, що згодом стане рідним".
Марта його чудово розуміла. Слово "іконні" виринуло перед ним із глушини між чорними мурами в'язниці. Мури — в плямах цвілі і блискітках печерної слизі; в чаді мокрої вошивої соломи блимає зайчик світла...
Риси її обличчя, сказала б вона, тільки старомодні, наче назбирані з вилинялих портретів кріпачок-актрис. Дівчиною і гімназисткою вона видавалась старшою за свої роки. Кажуть, зате пора цвітіння триватиме довше, ніж у інших жінок. Навіщо? Для кого?
Невеселі гадки не забуваються, а спадають до голови знову і знову. Чому накопичуються, стаючи ніби надбанням?
Марта поклала ще не розпечатані конверти на підвіконня і поволі, слово за словом, заглибилася в уже прочитане. Бачила змордованого Юліана на допиті, чула, як він важко дихає: з перебоями, мовби піднімався на Говерлу, її щоки пекла жарінь, якою було нагнічене його тіло. Юліан, мабуть, не допускав, що вона вміє так читати його листи. Вона заснула плачучи і плачучи прокинулась вночі, коли постукали. Вона навчилася плакати.
їй здалося, що постукали у вікно, а вона ніби спить у Миросі Коваль. Правда, Мирося ще не Коваль — Ковалева... та незабаром це прізвище стане її власним, а Коваль начеб щойно постукав у шибку. Марті нема діла, їй байдуже — у Миросі кохання чи флірт. Та, либонь, повінчаються: родичі надто завчащали одні до одних і так настроїлися на весілля, що вороття назад не допустять. Якось Мирося сказала: "Вийдемо заміж одночасно, будемо жити гуртом, бо я не знаю, як я лишуся без тебе". Кожна, звісно, між викладачами мала ідеал, про це велися цілком таємні розмови перед сном, деколи ідеал зазнавав критики, його доскіпливо вивчали, засуджували чи виправдовували. Миросин ідеал ходив з пихатим оскалом: 'Ніхто не має власних переконань"; Мартин — був ретельним службовцем, який виголошував прописні істини. Коли Мирося сказала: "Вийдемо заміж одночасно",— обидві оглянулися на свої ідеали і без додаткового погодження зрозуміли, що жити гуртом не зможуть. Відтоді їх дружба стала ще міцнішою і виливалася в пісню. Вони співали дні і ночі, їх виступи заповнювали концертні програми, їх просили співати в перерви між уроками, під час походів, і вже вони, здається, не вмовкали перед закінченням гімназії. Тоді Марта й поселилася в Миросиних батьків.
Одноповерховий цегляний будиночок губився в заростях ліщини на Погулянці. З одного боку — Личаківський цвинтар, з другого — запущений ліс, міське звалисько і царина проституції. Знову цвинтар, цілоденне безлюддя. Марта ніби повернулась до рідної домівки. Як в дитинстві, вона ходила між могили слухати скарги, просиджувала біля священних гробівців, перекопаних польськими фашистами-пілсудчиками (поборників справедливого ладу і прах лякав), або ходила на Клепарівську гору до страчених гайдамаків, що будували кам'яницю Кампіанів. Десь у ті дні нею заволоділа нехіть до життя. Люди, що йшли на смерть, розчинилися зойками в гулі гармат і нічого не врятували, нічого не вибороли. Світ після війни став схожий на придуркуватого від пиятики діда-жебрака, який за киненого сухаря комусь випрохує в Бога нескінченні гаразди. Французький підприємець заснував у Львові фабрику жіночого одягу. Марта найнялася манекенницею. Фабрика працювала виключно для виставки, її виробів ніхто не купував. Та на виставку ходили. Порозсідаються і гомонять, що голодні французи зі смаком одягаються. Розмови: "Якби той Петрушевич уклав договір з більшовиками, не були б ми під Пілсудським", "Якби в Сараєві не вбили отого, як же його...", "Якби... Якби...", "Жовта раса хоче завоювати світ...", "У світі такі чвари і таке безглуздя..." Марті здавалося, що й усі довкола охоплені такою самою нехіттю жити. Ішов тоді дев'ятнадцятий рік, і їй було дев'ятнадцять. Потому якось нараз її оточили поклонники. Трагічний світ став смітним світом. Та, як з неба, — Юліан. Світ став серйозним. Якби Юліан не був професіональним в'язнем, може...
"Знову постукали".
Марта підвелась на лікті.
— Мамо, хтось гримає.
"Олеся. Чого, мені раптом здалося, що я в Миросі?"
— Марселла досі товчеться.
— А мені сниться, що вона раз за разом гримає в стіну.
— Прокидаючись, ти це подумала, на мить забулася, а тепер певна, що сниться.
— Не знаю...
— Спи, донечко.
— Боюся, мамо, що нам буде зле із тим чоловіком.
— Не вигадуй, спи.
— Ти сердишся...
— Не муч мене. Олеся пробурмотіла:
— Якби я знала... Вже пізно...
До свого села Марта навідалась лише раз після випуску в гімназії. Вона намагалася довести, що тітчині сподівання справдилися, що вийшла, вибилась у "вищі кола". Батько лежав хворий. Був дратівливий, оживав, коли бесіда заходила про те, як лікують печінку, нирки, зменшують тиск крові і стимулюють травлення. "Все гаразд? — запитав він, коли Марта нахилилася над ліжком. — Як здоров'я? Не скаржишся. То добре..." Він кілька разів скоса позирнув на Марту, та, здавалося, лише для певності, щоб пересвідчитися в тому, що донька стала майже такою, як йому її вимальовувала уява. Сестри повиходили заміж, зробилися дебелими молодицями, налетіли з виводками діток, нацокотали — Марта так і не запам'ятала, як котру дитину зовуть, чий в котрої чоловік. А мама не могла звикнути, що Марта — її донька, приймала з підкресленою пошаною, як малознану родичку, що розбагатіла, не знаходила, чим би пригостити, все повторювала: "Ой, осудиш таких-сяких, не вміють страві смаку дати, ні запаху... Ви там, у місті!.." Мама не могла всидіти ні хвилини. Те треба зробити, те, за все бралася, нічого до ладу не доводила, наступного дня — те ж саме, і так їй спливали тижні, місяці і літа. Село розрослося, майже сягнувши батьківської садиби. Під цвинтар знайшли ділянку в іншому місці, цей же засмоктали терни й акації. Марту охопила тривога, що дитинство її ні секунди не було реальністю, що пам'ять її завантажена вигаданими, книжними картинами. Дома вона не пробула і трьох днів. Проводжали її чемно всі члени родини, крім батька. Ішли за підводою добрий кілометр, веселі, сипали простецькі жарти, довго махали носовими хустками, перемовляючись, наче спроваджували штукаря, який дав їм кілька хвилин розради. А в неї за ними болить серце, бо в них завжди неторкана робота, недоглянуті статки.
Вона почувалась обкраденою. Були батько, рідна домівка, було село, суспільство, та вона нічого від них не взяла. Придалися впертість і тітчині гроші, щоб закінчити гімназію. Але і з гімназії вона нічого не винесла. Фах учительки початкової школи? Манна небесна! Якби самостійно, користуючись бібліотекою, не вивчила кілька мов, не прочитала мінімум Ренара, про який-небудь культурний рівень годі було б балакати. Виходить, тільки за доступ до знань (причому аж надто тенденційно відібраних) і за утриманський пайок вона повинна весь вік працювати. Навіть на жіночий розум це — рабство, бо й рабів навчали орудувати киянею: такі були державні потреби. Чому ж довкола мовчать? Чому не зведуть рахунки/..
Згодом вона сміялася з себе, та продовж кількох тижнів після поїздки додому ці роздуми одводили біль від серця. "Усім, усім, усім, — міркувала вона, — людина вкрай принижена. Життя безвтішне, як мрія про безвість".
Становисько, гонор, заслуги теж, по суті, принижують людину і її необміряну змогу. Зв'язки і стосунки підпорядковані тому, щоб пани тримали в залежності рабів...
А що каже Юліан?
"Я член суспільства, яке мені не подобається, і живу для того, щоб боротися й сіяти нові якості".
Юліан умре — і не навчиться користати і наживатися на готовому. Мабуть, по цьому легко пізнати справжнього комуніста.
"Професіональний арештант..."
Марта дотепно перехрещувала всіх знайомих, а для Юліана придумала кличку Мирося Коваль.
Намацавши під канапою томик Верлена, Марта тихцем подалася на кухню і запалила свічку.
Фантоми гарних днів весь день полум'яніли І почали уже на спадні бронзовіть...
