Шпага Славка Беркути - Бічуя Ніна
— Ходімо разом до інтернату, Стефку!
— Ото мені дорадниця мудра знайшлася! — махнув рукою Стефко. — Ніби тобі не однаково…
Знав добре Стефко, що сестрі зовсім не байдуже, як він житиме, та так уже звик наперекір і іншим, і самому собі чинити. Настя зітхнула й знову схилилася над книжкою, а він узявся допивати своє молоко.
СЛАВКО ВДОМА
— Мамо, ти не будеш сердитися?
— А що трапилося?
— Ні, ти спершу скажи — не розсердишся?
Мама засміялася: це була синова хитрість ще з тих пір, як він навчився говорити й зрозумів, що є речі, за які мама може сердитись.
— Розповідай, розповідай, голубчику.
— Ти сказала — купи масла, а я побачив книжку… Про Африку, ти тільки подивись, мамо!
— Ну, що ж я з тобою зроблю? Візьми гроші і піди купи масла. Тільки постарайся не дивитись на книжки.
Славко повернувся з магазину. Налив собі й матері чаю, спер книжку на хлібницю. Читав:
"Ще в шкільні роки обриси Африки завжди нагадували мені знак запитання". Цілий світ Славкові здається знаком запитання. І коли хтось признається у такому відчутті, хлопець раптом спалахує радістю — якщо інший знаходить відповіді на запитання, то чому він не повинен вірити, що знайде їх? І далі — книжка:
"Я мріяв бути на Занзібарі і в Лагосі, в Каїрі і на руїнах Зімбабве, тому що вже тоді я був заворожений географічними назвами і атмосферою…"
— Сину, ти знову читаєш при столі?
— Послухай, мамо: "На гладко відполірованих льодовиками скелях я бачив зображення носорогів і слонів, висічені первісними художниками".
— Як називається книжка? "Останні таємниці старої Африки"? Коли закінчиш, даси мені, Славку…
Допивши свій чай, мама вийшла з кухні, а Славко так і залишився сидіти з книжкою, забув і про чай, і про все на білім світі.
Ох, цей Славко! Мама глянула на годинник:
— Запізнився на тренування, голубчику! Уже скоро сьома.
— Не може бути, мамо! Скажи точно, котра година?
— За шість хвилин сьома.
Славко схопився з-за столу:
— Ой мамо, ну чого ти раніше не сказала! Мамо, де моя синя спортивна форма? Ну, та, нова, ой, дякую! А де… Ні, не треба, я вже знайшов…
Залишається на столі книжка, на підлозі — старі кеди з діркою на підошві, чи одну пару протер на тренуваннях? Мама розмірковує, чи не час їх уже й викинути; складає книжку, поправляє шпаги, вставлені у високу дерев’яну підставку, мов які квіти у вазі. Тих шпаг безліч, і інструменту, і залізячок; тільки Славко й знає їм назву і може відшукати щось у безладді, мама нічого не переставляє в нього на столі, коли син за кільканадцять хвилин до виходу з дому вирішу є раптом щось відремонтувати. Він часто так — отямиться в останню хвилину, хоча можна було все заздалегідь зробити спокійно і без поспіху. Або ж вигадує таке, що не можна здійснити.
Вдома досі кепкували зі Славка, який раптом заповзявся був сконструювати машину для навчання під час сну, — магнітофон; записаний на плівку текст уроку; обертається диск; людина спить, а в пам’яті відкарбовується текст… Уся заковика була в тому, щоб додуматися, як би тому диско;в;і обертатися цілонічно? До цього Славко так і не дійшов і лиш з одного радів, що не розповів хлопцям про свою ідею, бо й вони кепкували б потім…
Славка не було в кімнаті, а мама відчувала його присутність у тому безладді на столі. В покинутій недопитій склянці чаю. В книжках на полицях у шафі. У фотографіях підземних печер на стіні. Бачила його замислене, майже зовсім ще дитяче обличчя, — коли розв’язував задачі, куйовдив пасмо волосся над чолом, отак накрутить на палець кільце русявого волосся, випне губи, про що думає? Цікаво, які думки снуються в синовій голові? Чи може він сам їх окреслити, висловити? Не завжди вистачає відваги запитати: "Над чим міркуєш, малий?"
Мама розглядає книжку, яку щойно читав Славко: "…завжди нагадувала мені знак запитання…"
Перегортає зошити, списані широким чітким почерком. Якісь аркуші, розмальовані контурами відомих і невідомих континентів, на суперобкладинках підручників — назви книжок, скорочення і декілька разів: "Блакитні печери", "Блакитні печери…"
Шпага. Книжка. Старі спортивні кеди на підлозі. Блакитні печери. Кільце русявого волосся на пальці. Висловлені й невисловлені сумніви. Думки невловимі й легкі або ж важкі не по-дитячому. "Мамо, а ти не будеш сердитися?"
Син.
ТЕАТРАЛЬНА ВИСТАВА
Театр увесь блакитний і урочистий — від розпису стелі і стін до оббивки крісел. Музи, легкі, як балерини, мчать кудись у вічному леті з вінками в рожевих руках. Мармурові ангели під ложами нагадують пустотливих дітлахів, які вирвалися на волю від надто суворих опікунок.
За важкими складками завіси ховається щось надзвичайне, феєричне і гарне, сьомий "Б" на гальорці нетерпеливиться й хвилюється, чекаючи дива. На сцені повинна з’явитися Лілі — вона запросила клас на прем’єру "Щелкунчика", де має роль Маші маленької.
І сьомий "Б" аж притих у напруженні.
Спершу ніхто не впізнав Лілі. Дівчинка на сцені анітрохи не скидалася на веселу, пустотливу й непосидющу Лілі Теслюк, від якої щомиті кожен міг сподіватися якоїсь каверзи чи просто дитячого вибрику. Світлі кучері спадали їй на плечі, і обличчя майже ховалося у тій повені волосся. Легка спідничка також здавалася тільки хвилею, і вся Лілі, тендітна, зграбна, гарненька — скоріше хмаринка, а не справжня дівчинка, і було боязко — ось видіння зникне, розтане і вже ніколи не повториться. Та коли сьомий "Б" врешті зрозумів, що оте диво на сцені — таки справді Лілі Теслюк, їхня Лілі, на гальорці зчинився
галас, як у класі під час перерви. На гальорці тупотіли ногами й кричали:
— Лі-лі! Лі-лі!
А потім увесь зал — серйозні дяді й тьоті у вечірніх сукнях, молоді дівчата з пишними зачісками й старі дідусі у старомодних костюмах, і оркестранти із скрипками в руках, і навіть диригент — усі аплодували Лілі, і не один повторював із захопленими дівчатками й хлопчиками з сьомого "Б":
— Лі-лі! Лі-лі!
Вона вклонялась і дивилася вгору, і навіть помахала рукою своїм друзям, — у цю мить вона була схожа знову на себе, звичайну, буденну, не завжди слухняну, але завжди веселу дівчинку; сьомий "Б" відчув, іцо успіх Лілі належить кожному з них і усім разом, бо хіба не в сьомому "Б" була Лілі Теслюк?
З гальорки закричали:
— Слава сьомому "Б"! Браво, Лілі!
В антракті дівчатка обнімали Лілі. Хлопці трохи насмішкувато чекали, поки скінчиться бурхливий прояв почуттів, і вони теж зможуть оказати, що їм сподобалась і вистава, і Лілі Теслюк на сцені.
Уперше в житті Лілі почувала себе страшенно ніяково від похвал. Вона виходила на сцену, немов ступала на підвіконня на шостому поверсі свого останнього в місті будинку. Було моторошно й радісно, і зовсім як з шестиповерхової висоти, бачила зал, не розрізняючи окремих деталей, чула гомін — і не могла вловити жодного слова. Тільки рятувала музика — немов підхопила, підтримала, не дала дівчинці упасти; вона опам’яталась, відчула в собі силу і впевненість.
Однак в антракті, коли її обіймали і хвалили, було ніяково й сумно. Сьомий "Б" такий щирий, такий захоплений, такий розсміяний, а Лілі сумно. Зникла кудись і впевненість, і звична пустотливість, і захотілося ще раз опинитися на сцені, переконатися: це все було — і зал, і оплески, і легкість у рухах, і музика, яка підтримувала і несла, як хвиля, на самому гребені звуків…
Юлько стояв трохи осторонь. Не галасував і не пробував сказати Лілі все, що думав про її перший виступ на великій театральній сцені. Однак мав прибережений сюрприз — маленька бурштинова балерина, уся така поривчаста й легка, як сама Лілі, лежала в Юльковій кишені, старанно й надійно запакована. Балерину Юлько хотів подарувати дівчинці після вистави і тепер весь час торкався подарунка рукою: чи часом не загубив?
— Чілдрен, — сказала Лілі, уважно приглядаючись до кожного, — ви мене хвалите, бо я з сьомого "Б"?
Сьомий "Б" обурився. Образився. Ні, сьомий "Б" щирий і чеоний, справді-таки Лілі молодець, слово честі, так воно і є, навіть коли б вона була просто чужа й незнайома дівчинка, вони б подарували їй отакий величезний букет (сьомий "Б" також мав сюрприз — отакий величезний букет).
— Ох, діти, — зітхнула Лілі, усе ще сумніваючись, — добре, якщо ви кажете правду. А… послухайте… де Беркута? Він що — не прийшов?
— У нього прикидка перед республіканськими змаганнями.
— Він просив, щоб ми тобі не казали, що його нема, він повинен прийти перед самим кінцем вистави…
— Ти не ображайся, він дуже хотів…
— Авжеж, хотів! Хіба спортсмени цікавляться балетом? — скептично скривився Юлько. — Дуже йому потрібен балет!
— Навіщо ти так, Юльку? — запитала Лілі.— Ти ж неправду кажеш.
І до Лілі знову повернувся незвичний, трохи незрозумілий смуток — так буває завжди, коли сумніваєшся у чомусь. І знову захотілося на сцену, де її підтримувала музика.
СКАЖИ, ХТО ТВІЙ УЧЕНЬ…
У глибині душі Славкові хотілося бути схожим на свого тренера. З того самого моменту, коли він уперше побачив у спортивному залі змагання шпажистів, хлопчик очей не зводив з високого, стрункого спортсмена. Невимушені рухи, швидкість, несподіваний укол, — здавалося, що перемогу здобути йому зовсім нічого не коштує. А потім, коли вже всі порозходилися, коли вже видно було (без маски), що в спортсмена веселе, сірооке обличчя, — Славко не рушив зі свого місця біля порога, аж поки спортсмен не відчув на собі його упертого погляду.
— Сподобався бій? — запитав він, підійшовши до Славка.
— Дуже.
— А ти також фехтувальник?
— Ні.
— То, може, хочеш стати фехтувальником?
— Хочу.
— Хм… — сказав спортсмен. — У мене група повністю укомплектована. І тренування ми давненько розпочали… Однак знаєш що? Однак приходь. Тричі на тиждень — понеділок, середа, п’ятниця. О сьомій годині, не запізнюйся, гаразд?
Було це так несподівано, як у казці "Сезам, відчинися". Хлопець навіть не міг отямитися — невже його вчитиме цей симпатичний юнак, який щойно без усякого напруження і без видимих зусиль завоював звання чемпіона республіки? Невже це правда?
Славко прийшов. Прийшов — і знову став при порозі, несміливий і чужий у великому спортивному залі.
Жовті ребра шведської стінки. М’які "мішені", куди наполегливо, раз по раз, втикали свої шпаги майбутні Славкові друзі. А ось Андрій Степанович, його тренер.
