Без козиря - Панч Петро
Телефоністи вже стратили голос і з трубками стояли біля самого поручикового вуха.
— Постріл!
— Постріл!
— Постріл!
З кожною хвилиною команда сипалась усе частіше й частіше — і враз урвалась так, ніби до бліндажа зачинили глухі двері або нагло лопнули в вухах перепонки. Навіть серце ніби перестало стукотіти, а замість нього чітко застукотів годинник.
Туманов глянув на нього. Рівно десята година.
"У ту саму мить піхота кидається в атаку" — так стояло в наказі.
По тілу комашнею забігали дрижаки.
Він насторожено виглянув із бліндажа: в розвернутих німецьких окопах була мертва тиша, а в руських, як шелест листя, напружено зростав шум.
Нарешті на висоті Фердінандів Ніс луснув постріл із рушниці. За ним другий, третій, а попереду, як кульбаби, заклубилася шрапнель. Потім із землі звелася сіра волохата маса і, хилитаючись, посунула вперед… Ніби гупання ціпів, неслися вже вибухи і з Диких Ланів.
Він оглянувся й відчув, як хвиля задоволення, немов ковтки вина, залоскотала горло: по гребеню похилої гори, вирисовуючись на небі на весь зріст, уперед пробивалися сибірські гренадери. З їхніх рук вилітали гранати й лускались на землі, а назустріч їм згризою собак гарчали кулемети, і від цього чорні силуети, немов ляльки на дротику, то стрибали, то падали, то хутко бігли вперед і з кожною хвилею все вище підіймалися на гору, а довкола них звивались, розвивались клубки густого диму.
— Пішли, пішли, в атаку пішли… Краса!
Туманов од радості застрибав на місці, потираючи за звичкою, як спекулянт, спітнілі руки.
Фланги дійсно ув'язались у бій. Але на дільниці "п'ять пальців", посередині фронту, все ще панувала незрозуміла тиша, тільки в третій лінії хтось надтріснутим голосом скандовано вигукував, як на мітингу.
Поручик Туманов прислухався і, зразу змінившися з обличчя, схопився за голову:
— Що вони роблять? Що вони роблять, іроди! Кожна ж хвилина…
— На Диких Ланах, — крикнув телефоніст, — захопили вже першу лінію… Пішли далі… Німці тікають!
По крутій спині Диких Ланів дійсно метушливо пересувалися чорні силуети вже на самій маківці. Поручик Туманов, хапаючись то за голову, то за шаблю, в нестямі бігав повз бліндаж:
— А тут же можна без єдиного пострілу…
— Зліва наші підходять уже до станції Мичищів, — продовжував викрикувати Цацоха і кожен раз приказував у трубку: — Так їх, так їх, бусурманів!
На прохід вибіг із третьої лінії піхотинець. Туманов із піною на губах кинувся до нього:
— Що ви там робите, анахтеми? Ви… ви…
— Як що?! Мітинг, пане поручику, — відповів солдат. — Зараз скінчиться. Сам Керенський говорив по телефону, щоб розбить врага — і додому.
— Так якого ж ви чорта?!
— А не всі згодні.
У цей момент піхота крикнула "ура" і, як каламутна повінь, ринулася по ходах сполучення вниз.
Повз бліндаж, нахилившись уперед, важко тупаючи й безладно тикаючи багнетами, бігли солдати з перекривленими ротами і захлинаючись кричали:
— Ура-а-а-ра-а!..
А попереду, висовуючись над ходом сполучення, як червоний язик, полоскався кінчик полинялого прапора.
Над ворожими окопами все ще панувала мертва тиша. Розорана снарядами земля парувала під яскравим промінням нестерпучого сонця.
Піхота добігла нарешті до своєї першої лінії, ще раз крикнула стоголосе "ура" і зупинилась.
Поручик Туманов, щоб було зручніше коригувати стрільбу, услід за піхотою теж кинувся з телефоністами до першої лінії. Важкий біль, що вже другий день усе з більшою в'їдливістю стискував йому скроні, раптом ніби розтанув у войовничому завиванні піхоти, а натомість Туманов відчув у собі якусь нову стихійну силу, що владно несла його у вогонь, на кулемети, на смерть.
Коли він опинився в першій лінії, солдати вже мовчали й ніяково переминалися під дашками, а серед них, як розлютований звір, уздовж окопу, зиркаючи в ясні, обложені мішками бійниці, кидався старий полковник і розбризкував разом із слиною слова:
— Ви губите Росію!.. Ви вбиваєте революцію!
Солдати сопіли й огризались:
— А на біса вона здалася, така Росія!
— Таких же, як і ми, а не революцію.
— Це війна, вона потребує жертв!
— Та воювать заради чого?
— Вам тільки що говорили!
— Наговорили, а ми їм за це голови неси.
— Повоюйте самі, а ми краще слободою попользуемся!
Полковник, мало не плачучи, бив себе по Георгіївському хресті й намагався ще щось викрикнути, але його сердито зацитькували:
— Годі! Попробуйте ще ви для нас повоювати.
— А ми рушницями в панів краще хліба відіб'ємо.
— Вони цього тільки й бояться.
— Їм хочеться, щоб нас менше зосталося. Нє-є-є!..
— Братці, ось же наш комітет!
— Товариші, коли ми покинемо війну, німці за нами по п'ятах… — почав несміливо комітетник.
— Додому! Царя нема — кінчай війну!
— І голодом не мори: чому не привезли сьогодні каші?..
— Вчора теж на картоплі. Повоюй на такій порції.
— А звісно, яка може бути війна на голодний шлунок.
— Вас дурять. Ми захопимо німецькі окопи без єдиного пострілу. — І полковник вигукнув: — Вперед! За мною!
— Пане полковнику, главковерх Керенський! — вигукнув телефоніст.
Полковник поспішно кинувся до телефону.
— Я слухаю… Виноват… Слухаю. Все це більшовицька агітація! Радий старатися, пане главковерх. Ага! — і з трубкою в руках він обернувся до полку: — Слуха-а-ай, панове офіцери, главковерх віншує вас із перемогою над ворогом і з усіма від цього наслідками. І вас теж, братці! За мною, ура!
Солдати перезирнулись і весело крикнули "ура", але лізти на бруствер, крім офіцерів, не знайшлося охочих.
— Гуляйте самі! — глузливо сказав один. Його підтримали дружним реготом.
Командири трьох полків, вискочивши з револьверами в руках на бруствер, за собою все ще не мали нікого. Вони демонстративно зімкнулись, взялися за руки й таким ланцюжком із тридцяти чоловік посунули вперед. За ними в хвості з ображеним виглядом поплентався комітетчик. Видно було, що це не входило в його програму, і, схвильований, він забув навіть захопити червоний прапор, якого для цього спеціально було привезено із штабу.
Над окопами все ще тремтіла тривожна тиша.
Смуга між дротами другий рік не топталася ногами й була вкрита густою травою. Немов розілляті озера крові й синьки, в траві горіли маки й волошки.
Командири, забризкані маками, хутко простували вперед, де все ще тривала напружена тиша, а в спину їм злісно дивилися солдати.
Фельдфебель Печорського полку нарешті не витримав:
— Братці, і то вони самі. Господи, до чого ти призвів! — Він захлипав і висунув боязко голову через бруствер. — Гляньте на них, як сироти, за всю Росєю, голубчики… самі… — Дальше він не міг говорити.
Хтось соковито чвиркнув:
— Керенський їм уже хрестики пообіцяв.
— Ходім і ми, — благав фельдфебель.
— Хіба щоб подивитися на німецькі окопи?
— Тихо ж, як у вусі.
— А коли що, так позаду й резерви стоять.
Спочатку невеличка групка, потім більша, потім за Печорським полком — Онезький, і так нарешті майже вся бригада вилізла із окопів і, волочачи за собою рушниці, купами потягла до двох пробитих воріт у ворожих дротах. Вони йшли, як ідуть цікаві на місце катастрофи.
"Ну, що ж, краще пізно, аніж зовсім", — подумав Туманов, що ввесь час мовчки кусав собі губи. І коли телефоніст Цацоха, заздро позираючи на піхоту, попросився й собі: "Їй-богу, дістану дроту", — він тільки кивнув головою.
Цацоха, як затриманий в табуні кінь, підморгнув до свого кирпатого приятеля, вистрибнув із окопу і, збиваючи по дорозі рушницею червоні маки, побіг через зелену смугу в рештки повислого диму.
Командири з частиною солдатів стрибали вже поміж першою й другою лініями, а решта, здибавши вирви від снарядів важких батарей, зайнялись їх виміром.
— Мать… твою! Тридцять і шість кроків навкруги, бачили, а!
Декілька чоловік навіть стрибнули на дно ям і витикали звідти рушниці, було видно тільки багнети.
— Оце так глибина!.. Ох, мать!..
Цацоха був задоволений, що його батарея була центром уваги.
— А ви гляньте на окопи!
Окопи шириною й глибиною футів по сім були обшиті дошками, а над заваленими бійницями місцями стирчали ще дашки з товстих залізобетонних балок.
— Тютька в тютьку, як склепи.
— Німці — і більше нічого!
— І турки! Пригнали цілу дивізію.
Купка солдатів по черевиках присипаних трупів намагалася відгадати свого ворога й для цього стукала кривцями в товсті, цвяшками ковані підошви.
— Треба в ранець подивитися.
— Кинь: командири вже в другій лінії.
— Вони по хрести побігли, а нам хоч би сорочку.
— І телефон, братці, тоже вещ, — сказав Цацоха і, шмигаючи носом, юркнув по окопах. Він спочатку відчував себе мов на ярмарку: довкола метушилися збуджені люди, перегукувалися між собою і голосно дивувались міцним спорудам, а позаду над окопами, немов вийшли подивитися на гулі молодят, маячили під сонцем ті, хто не хотів утруждати себе в спеку зайвими рухами. Але коли Цацоха обернувся й помітив, що за Обринчевим лісом все ще спокійно теліпається німецька "ковбаса", йому стало моторошно.
— От гадюка, жде, мабуть, доки я її сам злапаю.
Із піхоти притягли телефон.
— Що там, товаришок? — запитав Цацоха, наставляючи одно вухо.
— Зліва зайняли вже станцію Мичищів, а праворуч підходять до села Ольховець.
— Ну? — Цацоха глянув уже сміливіше на "ковбасу". — Казав — злапаю, і злапаю, — і пустився бігти через обвали.
У другій лінії теж над кожним трупом, що визирав з-під землі, уже густим колом стояла піхота й намагалася по окремих речах відгадати національність ворога. Він був чомусь мало подібний до турків, яких гадали застати в німецьких окопах.
Цацоха почухав потилицю й кинувся по ходу сполучення, що починав спускатись уже в третю лінію окопів. Слідом за ним підтюпцем побіг піхотний полковник із купкою солдатів, між якими був і фельдфебель. Нараз збоку, з третьої лінії, вискочив у чорній касці з орлом солдат. Він, мабуть, хотів бігти вниз і нагло зустрівся очі в очі з Цацохою. Від несподіванки солдат закліпав очима, зблід і потім не крикнув, а заревів, як під обухом віл. Цацоха з розгубленою посмішкою скам'янів на місці, потім дриґнув у повітрі ногами й теж несподівано для себе, як буханець, покотився в глибоку яму.
"Ото нагнав бусурманові холоду, — подумав він, причаївшись на дні. Але тут же до його свідомості дійшло, що солдат був у чорній касці на білій голові, і Цацоха відчув, що холоне. — Так то німець.
