Сонячна машина - Винниченко Володимир

сусідів у вікнах скрізь темно.

Це добре.

Глухо згори з його вікна чути ще раз дзвінок Молодчина старенька, — умліває від страху, а не пускає, як сказано.

Гуп! Гуп! Гуп!

Ого, б'ють двері! Зараз будуть у кімнаті.

Макс швидко перебирає руками, часом не попадає ногами в щаблі, сприскує, повисає, знову ловить. Тільки б устигнути долізти до даху, поки вони переріжуть драбину. Ану! Ану!

Дах уже, здається, близько. П'ять, десять метрів? Скільки поверхів уже проліз?

Раптом Макс чує голоси над своєю головою, потім почуває руками, як угорі торгають, шарпають драбину, стараючись його струсити. Потім шарпання зникає, але Макс чує, як його підіймає угору. Вони хочуть витягти його назад! Або ж підтягти й потім кинути, щоб струсити. По очах умить різко змазує світло згори від рефлекторового ліхтаря. Макс нахиляє голову, скажено перебирає руками й ногами, потім, кинувши це, охоплює в обійми рук і ніг усю драбину й просто на руках з'їжджає по линві.

І раптом він чує, що прожогом летить униз, і в той самий мент його зі страшенною силою всього струшує й збиває з драбини. У плече знизу щось страшно гупає, і він розуміє, що лежить на даху. По ньому бігає біле сліпуче пасмо рефлектора, і згори чути крики.

О ні, вибачайте! Ще не кінець!

Він схоплюється й біжить по даху до тої ринви, що не раз ізгори з іронічною посмішкою намічалась для романтичних випадків тікання.

Вмить із вікон із сухим ляскотом, як із батога, вибухають постріли. Щось біля Макса звенькає об дах. Ого! І живим не хочуть узяти? Здорово! Ану! Ану!

Максові назвичайно легко. Руки, груди, коліна горять од шворки, плече болить, лице палає, ноги сковзають по нахилу даху, а в душі дивна, кричуща, екстазна радість. Ану! Ану!

Він лягає грудьми на ринву, змахує ногами вниз і спускається на руках. Іржаво тріщить, гнеться бляха. Невже ввірветься? Ану!

"Тррак, тррак, тррак!"

Ого, стріляйте!

Максові хочеться виставити голову й закричати завзято, дразняче, викликаюче закричати.

Ринва крекче, хряскає, каміння муру здирає шкуру, ноги попадають між ринвою та муром і застрягають. Скільки поверхів у цій буді, чорт її забирай? Три чи чотири? Внизу на вулиці ще нема нікого, ще не встигли перебігти. Невже вдасться раніше за них спуститись! Їм треба оббігати цілий квартал, це ж друга вулиця. Ану!

Двоє перехожих зупиняються і, задравши голови, дивляться вгору, злодій? Любовник? Макс уже бачить плями їхніх облич.

— Авто! Кличте авто! Нещастя! Швидше!

Плями людей безлюдно кидаються вбік, гукають, махають руками: авто, нещастя, швидше авто!

Макс плигає на землю й прожогом кидається в авто на передок до шофера.

— Жени!.. Швидше! Просто!

Він не може говорити, задихається, ковтає повітря, гасає грудьми. Щось кричать шоферові перехожі, радять, вимагають. Вони, здається, п'яні.

Авто рвучко шарпається й летить. Макс озирається: ще нема, зараз вилетять. Авто паршиве, не втече. Яку адресу? Остання адреса, яку він перечитав перед знищенням, вулиця Відновлення, № 5, Гертруда фон Елленберг.

Шофер безперестанку підозріло зиркає на нього. Зігнутий, карлючкуватий ніс його хмуро прокльовує повітря.

— Куди ж їхати?

— Відновлена вулиця, число... О ні, тільки не те саме!

— ...число 3!

Шофер скоса понуро озирає хакаючу, розпатлану, подерту постать. Макс озирається: ззаду далеко в перспективі вулиці летить автомобіль. Шофер також оглядається, знову косо зиркає на чудного пасажира, щось торкає рукою — і авто виразно припиняє біг.

Тоді Макс, не хапаючись, виймає револьвер, наставляє його в бік шоферові й говорить у вухо:

— Найбільшу швидкість! А то мушу вас викинути з авто на той світ! Чуєте? Ну!

Карлючкуватий ніс злякано відвертається від револьвера, рука знову щось торкає — і авто, як стиснутий острогами кінь, рвучко стрибає вперед. У вухах тоненько і дзвінко свище вітер — зі-і-і-і!

Макс, не віднімаючи револьвера від боку шофера, озирається Погоня на тому самому віддаленні. Ану!

Перехожі, екіпажі, стовпи, будки, нічні поліцаї.. — жбурляються якоюсь страшною силою повз авто. В очі з боків ріжуть хвилі вітру, вихорами кудовчать волосся. Шипить і хряскає асфальт під колесами. В душі дикий захват, буйна, ні з чим незрівнянна радість. Хочеться стати на весь зріст, розкрити руки й несамовито гукати, кричати, викликати до бою всі ворожі сили.

Авто на завороті трохи не лягає на землю, вищить, харчить і знову люто скакає вперед. Небошкряби, глибочезні колодязі вже давно лишилися позаду. Зараз повинна бути Відновлена вулиця Шофер повертає лице и кричить:

— Відновлена вулиця!

— Початок чи кінець?

— Початок.

— Стоп! Зупиняйте.

Авто робить перебої, гуркотить, шипить і зупиняється. Макс вихоплює з кишені всі гроші, що має, і тикає їх шоферові.

— Їдьте моментально далі, не зупиняючись! Чуєте?

І, стрибнувши на землю, озираючись по темній вулиці, біжить на тротуар. Авто помалу рухається, але, несподівано шарпнувшись, робить крутий заворіт і женеться назад.

— Ах, негідник!

Макс ховає револьвер у кишеню й біжить до хвіртки.

Число сім! К чорту! Ховаючись у тіні дерев, він перебігає далі, назад, назустріч погоні. Вже видно дві напнуті серпанкові смуги світла з автомобіля. Число шість! К чорту!

Смуги більшають, дужчають, заливають світлом обидва боки вулиці. Видно вже стоячі постаті агентів поліції.

Макс перелізає через залізні грати і, нагнувшись, біжить до вілли число п'ять. Темно скрізь у вікнах. Стукати чи лишатись тут, у кущах? О ні, тут лишатись не можна — вони будуть перешукувати весь квартал, усі садки й будівлі.

Макс оббігає будинок, задираючи голову й шукаючи відчиненого вікна. Все позамикано, позачинювано, позакривано шторами Тоді він рішуче дзвонить із заднього ходу. В тиші ночі чутно, як на вулиці зупиняється автомобіль, як тихо гомонять чоловічі голоси. Десь голосно гавкає собака.

На дзвінок ніхто не обзивається. Макс ізнову надушує на ґудзика, нетерпляче, конвульсійне потискуючи пальцями ніг. Чиясь легка хода за дверима, зляканий жіночий голос:

— Хто там?

— Одчиніть Нещастя. Треба графівну фон Елленберг. Негайно!

Тихо. Ах, ідіотка, вагається!

Потім клацає ланцюг, ключ, двері обережно розчиняються. Макс сильно шарпає їх до себе, швидко входить, зачиняє і замикає за собою. Молоденька рожева дівчина з заплетеною косою, в напівзастебнутій сукні прилипла до стіни й повними жаху очима дивиться Максові в лице, як зачарована. Він посміхається й весело б'є її по плечу.

— Не лякайся, дурненька. Я — не злодій. Ведіть мене до графівни. Але швидко й не гомоніть, не кричіть Ну?

Дівчина покірно йде вперед, не гомонить, не кричить Макс не пускає її ні на крок од себе — ще наробить дурне дівча крику, гвалту.

Перед дверима спальні Труди вони зупиняються, і Макс сам стукає. Дівчина з тим самим заціпенілим в очах жахом погля дає на страшного гостя.

— Хто там?!

— Це я, графівно, Макс. Дуже треба.

Заціпенілість покоївки спадає. В лиці з'являються живі розумні тіні, в очах — сполохана цікавість, тривога.

У спальні чути часті, хапливі, босі, потім узуті кроки. Двері прожогом розчиняються — і на поріг вибігає Труда в жовтому спальному убранні, з двома косами, переплетеними на грудях, і широкими темними очима. Побачивши Макса, вона злякано кидається до нього, із страхом оглядаючи його подерту одежу, закаляну в порох, іржу, його вимазане кров'ю лице, розпатлане волосся.

— Максе! Що з вами?! Господи!

— Нічого, нічого особливого, графівно. Ви тільки скажіть тій молодій особі, щоб вона... А проте я хочу з вами на самоті сказати кілька слів. Тільки ця молода особа нехай нікуди не йде й почекає тут.

Графівна рішуче повертається до "молодої особи".

— Ердо, посидьте тут. Нікуди не виходьте.

Потім Труда бере за рукав Макса й веде його до спальні. Там поруч стоять два ліжка — одне застелене, друге з розки даною білизною. На столику горить нічна лампочка.

Макс зачиняє за собою двері й починає пошепки швидко говорити, близько нахиливши лице до широких глибоких у пітьмі очей Труди. Вона від перших же слів його хапає його за руку й так увесь час стоїть, сильно душачи його пальці й не помічаючи того.

— Вони, напевно, прийдуть і сюди. Покоївка — вірна людина?

— О, цілком. Вона ж сонячний хліб їсть!

— А, чудесно. Ви скажіть їй, що поліція ловить мене за Сонячну машину. І щоб нікому з прислуги ні слова. Але де ж ви мене сховаєте? Вони будуть обшукувати скрізь.

Труда хмуро думає якийсь мент, блукаючи очима по кімнаті. І вмить скидує головою:

— Знаєте що? Моментально роздягайтесь і лягайте в те ліжко. Але вимийтеся, ви в крові. Там рана?

— Ні, не думаю. Мабуть, роздряпав. І одежу мою треба сховати кудись.

— Ерда сховає. Швидше!

— Ідея прекрасна. Я, значить, ніби... Тут обоє змішуються.

Але Труда зараз же сердито, рішуче, з викликом закінчує:

— Так, ви мій любовник. От і все. Душнер. Ви — Душнер. Ну, роздягайтесь. Тут візьмете чисту білизну, в цій шафі. Чекайте, хоч витерти лице.

Вона біжить у кімнату й зараз же вбігає з мокрим рушником. Потім перебігає до сусідньої кімнати й пошепки дає інструкції Ерді. Ерда за кожним словом гаряче, злякано, рішуче хитає головою. О, вона готова тепер, коли це он яка людина, в горло вчепитися поліції. А то трохи-трохи не наробила крику.

Коли Труда з Ердою входять до спальні, Макс умитий, із приглаженим волоссям, лежить у ліжку, натягнувши до підборіддя вкривало. Все тіло горить, щемить, але так блаженно почувати його не на даху, не в обіймах із ринвою, а в м'якій, чистій, спокійній постелі. Напружена легкість, буйяе завзяття носяться вихорами в голові, часто-часто дрижать, як накручений, наготований до руху мотор, нерви наїжені, як шерсть у зацькованого в куток вовка. Ану!

Ерда забирає всю одежу Макса й виходить навшпиньках, а Труда, мила, безмежно хороша, смілива голубка, так мужньо лягає поруч із ним, так завзято хмурить брови, так чуйно слухає.

— Треба лампу загасити. Правда, Максе? Я сказала Ерді, щоб ніде ні одного вогника не було. Правда?

— Чудесно.

Труда гасить лампу, настає густа, тепла, затихла тьма. Збоку обережно ворушиться Труда, потім затихає, і чутно тільки її дихання. Як простягти руку, то можна торкнутися до неї.

Тихо-тихо, але в вухах виразно чути свист вітру, гуркіт автомобіля, криків, хляпаючих сухих пострілів.

Шарудить збоку Трудина подушка, і звідти чується легкий шепіт.

— Максе! Ви не спите?

Максові хочеться буйно, радісно зареготати: це ж так зовсім по Трудиному задати таке питання. Ал