Чорна рада - Куліш П.
Петро од радості не знав, де він і стоїть, мов сон йому сниться! Про що він тілько подумав, зараз воно йому й єсть. А Леся чогось ніби злякалась да й каже:
- Татусю! Хіба ж ви не бачите, що не всі в хаті?
Обернувсь Черевань - немає жінки. Аж ось вона знов увійшла в світлицю.
- Меласю! - каже Черевань. - Чи бачиш, що тут у нас діється?
- Бачу, бачу, пишний мій пане! - дала вона такий одвіт да зараз і взяла од його дочку за руку.
Глянув Петро: де ж та ласка у очах у Лесі? Де ж той жаль дівся, де ділось те, чого не вимовиш ніякими словами?.. Вона схилила головку на материне плече і перебирає в неї на шиї дукати, а на Петра й не гляне. Гордо піднялась її губка - не добрий знак для залицяння!..
- Ну, нічого сказати, панотче! - каже Череваниха Шрамові, - Швиденько ви добуваєте із своїм сином замки! От же ми вам доведемо, що жіноче царство стоїть кріпше над усі царства.
Черевань тілько сміявся.
А Шраму було не по нутру.
- Враг мене візьми, - каже, - коли з іншим замком не скоріш ісправишся, ніж із бабою! Тілько ж не знаю, що за одсіч ви нам ізробите? Чим я вам не сват? Чим син мій не жених вам?
Черевань, стоячи збоку, усе дививсь на Шрама, роззявивши рот, да слухав. Як же Шрам замовк, тоді він повернув шию до жінки, що то вона скаже.
А та вже тоді медовим голосом:
- Панотче, пане полковнику, приятелю наш любий! Нема на Вкраїні чоловіка, щоб не знав, чого стоїть старий Шрам, і який старшина, який полковник не оддав би дочки за твого пана Петра? Не к тому, панотченьку, тут річ. З дорогою душею раді й ми оддать за його свою дитину; тілько ж бо треба чинити таке діло по-християнськи. Наші діди й баби, як думали заручати дітей, то перше їхали з усею сім'єю на прощу до якого монастиря да молились богу. От бог давав дітям і здоров'я і талан на всю жизнь. Се діло святе: зробімо ж і ми по-предківськи.
Знала Череваниха, що сказати: так і посадила Шрама, мов горщок од жару одставила.
- Ну, брате Михайле, - каже він Череваневі, - благословив тебе господь дочкою, да не обідив же й жінкою.
- Га-га-га! - каже Черевань. - Еге, бгате. Моя Мелася не зневажила б себе і за гетьманом.
- По сій же мові да буваймо здорові! - каже Череваниха, піднісши гостям по кубку.
- Щоб нашим ворогам було тяжко, як добре мовляє мій сват! - каже Шрам.
- А діти наші нехай отак вибрикують! - додав Черевань, бризнувши з кубка на стелю.
- Амінь! - каже Череваниха.
На тім і застряло сватання. Старі вже більш і не згадували, бо і в Череваня, і в Шрама була така думка, що ще поспіють з козами на торг. Не так думав Петро: він зараз догадавсь, що Череваниха б'є на якогось іншого зятя, да й сама Леся їм гордує. І вже йому тоді здалось, що ні для чого більш і на світі жити; а на душі така пала туга, така печаль, що й сказати не можна!
Леся, викрутившись із того сватання, зникла з світлиці і не ввійшла на вечерю; а після вечері зараз порозходились на спочинок.
Старого Шрама і божого чоловіка положили в світлиці, а Петро, по-козацьки ліг у садку під чистим небом.
Не знаю вже, яково-то йому після того сватання спалось. Як же вернувся вранці до світлиці, то божого чоловіка вже не було в компанії: поплентавсь дідусь іще до схід сонця із Хмарища. Усі повдягались у довгі подорожні сукні і ждали тільки старого Шрама. Той, стоя перед образом, дочитував своїх молитов. По стінах і по полицях у світлиці не видно було більш ні дорогої зброї, ні срібних кубків, бо в тую неспокійну старосвітщину, одлучаючись, не кидай було плохо дома нічого, а ховай по тайниках, по підземних скарбницях.
Старий Шрам звелів синові сідлати коні; як ось і Василь Невольник виїхав із-за садка з ридваном. Погодив тоді бог козакам надрать у своїх ворогів усячини, що не один старшина, мов який дука, їздив ридваном. Блищали мідяні, позолотистії герби на ридвані в Череваня; миготіла в очах дорога горорізьба - леви, струсеві пір'я, булави з бунчуками; а тих, може, перевелось і кодло, що сими гербами величались...
Мати з дочкою сіли в ридван, а Черевань не покидав таки козаковання - поїхав на прощу верхи. Шрам із ним держав перед того поїзду.
Петро хотів їхати поруч із верховими, да й сам не знав, як оставсь коло ридвана, мов прив'язаний, їде сердега мовчки і голову понурив. Далі, надумавшись, і каже:
- Паніматко! Учора діло пішло було на лад, да й розв'язалось із твоєї ласки. Не по правді ви із своєю Лесею робите. Я до вас із щирим серцем, а ви до мене з хитрощами. Лучче б уже одрізати попросту, да й годі. Ну, що в вас на мислі? Скажи, паніматко, щиро, чи думаєш ти оддати за мене Лесю, чи в тебе другий єсть на прикметі?
- І єсть, і нема; і нема, і єсть, - каже, сміючись, Череваниха.
- Що отсе в вас за загадки? - аж скрикнув з досади Петро. - Уже коли рвати, то рви, не дьоргавши! Скажи мені, паніматко, щиро, кого ви собі маєте на думці?
- Е, паниченьку! - каже Череваниха. - Потривай-бо трошки: ще рано брати нас на ісповідь!
Замовк Петро, понурив голову, а на виду поблід, мов хустка: доняла йому до живого Череваниха. Вже й сама Леся, зглянувши на матір, похитала головою.
Усміхнулась горда мати да й каже:
- Ну, козаче, коли вже тобі так пильно припало, то от тобі уся історія. Леся моя родилась у чудну планету; ще як я нею ходила, приснився раз мені сон дивен-дивен на прочудо. Слухай, козаче, та на ус мотай. Здалось мені, ніби посеред поля могила; на могилі стоїть панна, а од панни сяє, як од сонця. І з'їжджаються козаки і славні лицарі з усього світу - од Подолля, од Волині, од Сівери[26] і од Запорожжя. Вкрили, бачся, все поле, мов маки зацвіли по городах, вкрили да