Покорчене озеро - Загребельний Павло
Поглянь, який симпатичний тут хазяїн. А його дружина? Справжня італійська кінозірка! А їхній синочок, який подає напої!
— Слухай, Кет, ці твої жарти! Я не для того...
Він уперше назвав її на ймення, забувши оте ідіотське "мала". Маленька, але перемога.
— Ти сказав про якусь команду. Може, познайомиш і мене з ними?
— Познайомити? Навіщо тобі?
— Ну, вони ж покупці, а я для них повинна вмовляти містера Бентвуда. Маю я право знати, з ким доведеться мати справу?
— Ти маєш справу зі мною!
— А команда?
— їх немає! Взагалі немає нікого. Тільки я.
— Може, ти все вигадав?
— Вигадав? А ті мільйони, які я тобі обіцяв, теж вигадані? Ти бачила коли-небудь чарівника, спроможного вигадати хоч долар або цент, дайм?
— Але ти ж весь час морочив мені голову якоюсь командою.
— їх немає. Вони тільки стежать, контролюють, не спускають очей. Тобі ясно?
Кетлін дістала дзеркальце, поправила зачіску, підмалювала губи, показала хазяїнові, що залишає гроші на столику, підвелася, стала над Дейвом.
— Ми можемо йти, Дейв. Вважай, що ти був моїм гостем, тому плачу я, хоч у тебе, як ти кажеш, мільйони і мільйони...
— Гей, мала, ми ж ні про що не домовились!
— Нема про що домовлятися.
Вона пішла до виходу, Дейв кинувся навздогін.
— Кет, ти що? Ти розумієш, від чого відмовляєшся?
— Прадід містера Бентвуда воював за те, щоб у Америці перестали продавати людей. Ще прадід! Понад сто років тому!
— Хто тебе примушує продавати людей? Хай цей скар-лючілий продасть свою калюжу — і годі! Ти чуєш мене, Кет! Чому ти мовчиш?
— Не маю чого сказати втішного для тебе. Звичайно, я вдячна, що ти допоміг мені в скрутну хвилину. Це було по-товариськи. Але тепер... Справді, може, я сама винна, мабуть, таки я винна у всьому... Але є межа, далі якої я не піду. І не примусить мене піти ніхто і ніщо. Можеш мене не проводжати, Дейв.
— Ти граєш з вогнем, мала,— порівнявшись з Кетлін, видихнув Дейв.— Тут страшні сили, і я б не радив тобі...
Кетлін не відповідала і швидко йшла до свого пансіону. Щоб не відстати, Дейву треба було бігти, а бігти він не міг, бо тоді на нього почнуть звертати увагу. Він же мав лишатися непомітним.
— Я подзвоню тобі! — ще встиг гукнути Дейв. Кетлін не озирнулася.
Мала негайно подзвонити містеру Бентвуду. Яке нещастя! Який жах! І все почалося з неї. У всьому найперше її провина. Наївність, необережність, недоумкуватість. Що вона тепер скаже містеру Бентвуду, що порадить, чим утішить?
Але втішала не вона — містер Бентвуд, хоч і не дуже вміло, зате щиро і доброзичливо заспокоював Кетлін, просив її не перейматися занадто, висловлював віру, що все владнається, бо все це просто якесь непорозуміння.
— Мені так хотілося б бути з вами і Керол тепер,— сказала Кетлін,— обіцяю на вихідний приїхати і бути з вами цілий день. Невже правда, що вода в озері якась незвичайна?
— Я ж казав вам, що це не вода, а розтоплене золото,— сміявся в телефон містер Бентвуд, хоч сміх той і віддавав гіркотою.— Ви тоді не вірили, а дехто, бач, звернув увагу. Та хоч би й справді це була не вода, а чисте золото, ми повинні вірити в непохитність головного принципу нашої демократії — недоторканості майна, права на власність. Хіба не на цьому тримається Америка?
Так, думала Кетлін, так і ще тисячу разів так! А саму душили сльози, і вона тихо поклала телефонну трубку, щоб містер Бентвуд не відчув тих сліз.
Куций Дейв більше їй не надокучав, але вже наступного дня Кетлін покликав до себе директор Дріскол і з суто сержантською прямолінійністю запитав, як вона ставиться до містера Бентвуда.
Кетлін здивувалася.
— Як я ставлюся? Про це, мабуть, я мала б спитати вас, містер Дріскол. Адже це у вашій школі містер Бентвуд ось уже два десятки років голова ради попечителів.
— Відучора він уже не голова. Рада одностайно не обрала його.
— Одностайно чи одноголосно?
— Не бачу різниці.
— Цікаво, як ви могли дивитися йому в очі?
— Містер Бентвуд був відсутній.
— Так я й знала!
— Міс Грін, чи не здається вам, що ми ухиляємося від суті? Присутній чи неприсутній містер Бентвуд — не має значення. Для нас сьогодні головне: визначитися в своєму ставленні до цього чоловіка. Ви мене зрозуміли? На мені лежить відповідальність, тому я повинен знати думку моїх учителів. І ось я ще раз питаю вас, міс Грін, яке ваше ставлення до позедінки містера Бентвуда?
— Гаразд, містер Дріскол. Пам'ятаєте, чим ви мене зустріли, коли я з'явилася у вашій школі? Ви налякали мене, та що там налякали — ви буквально вбили мене розмовами про смерть і категоричною вимогою методично впроваджувати тему смерті навіть у біологію, хоч ця наука найближче стоїть до життя. Ви ще тоді цитували Емерсона. Щоб показати вам, як я прислухаюся до настанов старших, я теж процитую вам Емерсона, і це й буде моєю відповіддю на ваше несподіване і не вельми тактовне запитання. Емерсон писав: "Хто з тих, кому видно ницість нашої політики, внутрішньо не радіє за Вашінгтона, вже давно загорнутого в саван і назавжди безпечного, адже коли його з миром опустили в могилу, пов'язана з ним надія людства не була пригнічена..." Так от, містер Дріскол, в мене тепер такий настрій, що ліпше б я вмерла. Ніяких надій у мене вже немає, але хотілося, щоб вони десь ще зоставалися. Я чула про всю цю ганебну історію, знаю, як обробляли містера Бентвуда, як йому загрожували... І ось я молода, вродлива, попереду в мене ціле життя, а мені не хочеться жити. Ви мене розумієте, містер Дріскол?
Директор шкріб свій сержантський йоржик. Навіть його шорстка дупіа не могла лишитися невразливою від такого несподіваного спалаху.
— Зрозумійте мене, міс Грін,— став обережно намацувати він шлях для відступу,— я відповідаю за школу, за всіх і за кожного... І мені не байдуже... Я повинен виявляти... Ця розмова викликана тільки найкращими намірами... До мене дійшли чутки... І я подумав... Можливо, вам потрібна поміч... Може, порада... Тільки це, міс Грін, і тільки так...
— Дякую вам,— ледь чутно промовила Кетлін.— Мені не потрібна поміч, а тому, кому вона потрібна, хто допоможе, крім нього самого?
Вона ще б мала нагадати директорові сказані ним того першого дня слова: "Зло стане благословінням, а льод возгориться".
Але не стала нагадувати, тільки подумала про себе.
І льод возгорівся!
Досі Кетлін якось не мала справи з газетами. Вони існували для неї як щось стороннє, хоч і неминуче, як мухи. Ну, там час од часу розводять флаф, тобто піну, яка щезає іноді ще швидше, ніж з'являється. Але тепер в один день відкрилося їй, яка це страшна загроза для людини. Весь світ гарячково вишукує нові й нові види зброї тоталького знищення, бомби, отруту, віруси, промені смерті, а досі чомусь ніхто не помітив, що така зброя вже давно знайдена, діє невпинно і безжально, щодня нищить не тільки окремих людей, а й добрі наміри, великі ідеї, народні уряди, цілі держави, і зветься ця зброя: американські газети.
Газети відкрили нищівний вогонь по містеру Бентвуду. Ще вчора знаний тільки небагатьом, він умить став відомий усій Америці. Газети Нью-Йорка, Вашінгтона, Чікаго, Бос-тока, Лос-Анджелеса писали про містера Бентвуда на перших сторінках, звинувачували його у відступництзі, в замаху на державну безпеку, в підриві економіки. Про Бент-лейк не було в тих писаннях жодного слова. Ніхто не говорив з містером Бентвудом, він нікому не д&вав ніяких інтерв'ю, не робив ніяких заяв. Та їх би не стали й слухати!
Пронозливі журналісти винюхали всі його зв'язки з фірмами, довідалися про його наукові консультації великому бізнесу, про його високий авторитет в галузі економічної географії — і ось уже на скромного експерта стали вергати цілі гори провин за всі провали в економіці й господарюванні, не шкодуючи при цьому слів, лайки і досить прозорих натяків, з яких виходило, ніби містер Бентвуд мало не агент якихось таємничих ворожих сил.
Він був винен у всьому. І в тім, що курс долара впав на сорок процентів, але це не принесло ніяких покращень у зовнішній торгівлі. І що дефіцит торгового балансу просто жахливий. І що сільськогосподарські програми перебувають в катастрофічнім стані. І що, попри процвітання північного сходу, решта країни втрачає сили і задихається. І що нафтова промисловість стікає кров'ю. І що серйозно хвора обробна промисловість. І що випускає дух металургія. І що корупція, безгосподарність і залякування тих, хто піднімає тривогу, стали ендемією.
І у всьому винен, виходить, скромний фахівець з економічної географії, з далекого містечка біля самого канадського кордону.
Жодна газета не надрукувала портрета містера Бентвуда, бо тоді міф про економічного Дракулу з Бент-Лейка вмить став би фарсом. Бо ж тільки подумати, щоб такий бідолаха міг потрясти всі основи Америки!
Але в Бент-Лейку, де всі прекрасно знали містера Бентвуда і де вже стала відомою справжня суть справи, люди, хоч як це неймовірно й страшно, вірили всій отій газетній маячні, та ще й додавали до неї свого:
— Цей мерзенний тип хотів приховати таке озеро від американського народу!
— Він готувався продати його червоним!
— Але міс Грін, наша вчителька, як справжня патріотка, викрила запроданця!
— Таких типів треба вивертати, як рукавицю, щоб усі бачили їхню червону підкладку!
Отруйні води ненависті клекотали довкола Кетлін, здіймалися вище й вище, підступали до грудей, до шиї, хапали в свої мертві стиски, не давали дихати, не давали жити. Світ ошалів і не хотів знати нічого, крім жорстокості. Вбивці, вбивці! Що робити, чим запомогти, як врятувати нещасного чесного містера Бентвуда і кому сказати, що вона не винна ні в чому, що вона не хотіла зла? Вибігти на вулицю, хапати людей за руки, кричати? Посилати телеграми в редакції, дзвонити туди, звернутися до президента Америки, до голови Верховного Суду, до Об'єднаних Націй?
Вона подзвонила містеру Бентвуду. Не знала, що казатиме, не уявляла, як виправдовуватиметься, а може, спробує втішати, а може... Чи залишається ще бодай крихта надії на здоровий глузд і справедливість у цьому ошалілому світі? Може, правду казав маленький селінджерівський Тедді Макардль, ніби Адам з'їв у раю не яблуко, а логіку, і відтоді люди не здатні розумно мислити. Коли почалося все це в Бент-Лейку, веснянкувата Пегті Торп спитала на уроці Кетлін: "Міс Грін, а правда, що вода в Бент-лейку така клята?" Кетлін не встигла відповісти, як гукнув Маккалістер: "А ти не бачила, як тоді стрибали жаби! Містер Текел сказав, що, маючи таку воду, він би обійшовся у В'єтнамі без напалму і з далеко більшим успіхом!"
Який жах! Навіть діти не можуть зберегти чистоту душі і доброту!
Кетлін пощастило: коли вона подзвонила, їй відповіла Керол.
