Паровий млин - Сенченко Іван
Один вус підніметься вгору, затанцює помаленьку, підморгне до очей, і останні не зможуть не сказати:
— Ти, Сенько, гарний хлопець, біжи й гуляй, де тобі весело.
Таку картину уявляв собі Сенько. Але зараз же засоромився і навіть сплюнув. Просити й лащитись до батька, як паненя? Ні, цього ніколи не буде. Він ще до вечора потерпить, потерпить, що б там не було, та зате в нього буде спокійне сумління, зате завтра він нічим не буде зв'язаний і може робити все, що захоче.
Стьопка чекав на відповідь, і Сенько йому відказав:
— Ні! ч.
Він підвівся, обтрусив із штанів порох і пішов до сіней. Звідти вийшов із старим відром.
— Куди ти? — гукнула мати, помітивши, що Сенько мав намір вийти з двору.
— Вугілля збирати. Он там підводи їхали і чимало його натрусили.
Мати махнула рукою, і хлопці вибриком подалися на шлях.
Там справді де-не-де виблискурали проти сонечка чорні грудочки кам'яного вугілля. Заторохтіло відро. Хлопці старанно працювали, не помітивши навіть, як загула на млині дванадцята і як згодом звідтіль посунули робітники, що їм близько було додому. Серед них йшов і Семьків батько. Ішов він швиденько, бо треба було дійти додому, пообідати і повернутися назад,
Сенько помітив його вже тоді, коли він зупинився над ним.
— Йдем, сину, обідати! Годі тобі тут кружляти... Сенько підвів голову. Батько був звичайний — в його
обличчі не було акі краплиночки того гніву, що ним палало воно вранці. Навпаки, воно було ласкаве.
Вся ця історія мала той наслідок, що по обіді Сеньці дозволено було піти на річку покупатися. Сроху для цього не було визначено.
Пішли ка річку втрьох" Михайлик не вмів плавати, і хлопці взялися навчити його цієї штуки. З двох боків підхопили під руки й затягли таки дглеченько від берега. Тоді Стьопка сказав:
— Оце ми пливли вкупі, а тепер спробуй сам,— і випустив Михайлика. Те саме зробив і Сенько.
Михайлик зразу був пірнув, але вода, що полізла йому у вічі, в рот і уші, примусила його виринути на поверхню.
Він одчайдушно замахав руками й ногами, що але закипіло навколо нього, ковтав воду, плював і все махав руками й йогами.
Втонути він не боявся: біля нього ж з обох боків Сенько і Стьопка, що час від часу підтримували його, даючи змогу відпочити.
Врешті, витративши всі сили, Михайлик став ногами на неглибокому місці. Поволі вийшов на сухе й довго-довго відпочивав.
Лежав на спині й дивився вгору на небо. Там пливли волохаті хмарки: їх, мабуть, гарно нагріло сонце, бо вони так швидко танули, як цукор, у глибокій воді. Там, вгорі, було так вільно, просторо й така глибока жарка блакить! Але і тут, унизу,— не гірше. Біля Михайлика сяяла на сонці й плинула вода, розганяючи далеко широкі кола. З того боку густою чорно-зеленою стіною стояв високий очерет. Вода біля нього була чорна, нерухома, лише іноді перерізувана срібними смугами іншої, якоїсь ясної води. Часом із очерету випливала темною цяточкою дика качка або яка інша водяна птиця. Всієї не було видко на ясному тлі, лише вуглиною виблискувала головка. Все це: воду, очерет, жарке блакитне кебо й розпечене сонце над ним — ніби вперше побачив Михайлик. Побачив і відчув, як щось йому неначе тріснуло у грудях,
То, мабуть, од тієї вода, що він її так багато випив, плаваючи. Вона, та вода, так тепло ось зараз вибігла з вуха, з носа.
Михайлик зручніше переклав голову й заснув. ї приснився йому такий сон: ось він, Михайлик, великий-пр&зеликий, вже зовсім здоровий, іде незнайомим лугом, де так багато зеленої трави. Сонце пече йому в голову, вітер обпалює лице, а він все іде й шцно-мщно тримає щось біля грудей. Те, що він тримає, мабуть, дуже дороге для нього, бо не одходить рук він од серця ані на мить. Аж тут, ніби із землі, встають якісь люди — їх так багато, і всі вони такі страшні та огидні. Воїш простягають руки до Михайлика, і всі кричать: "Віддай, віддай!" Але він ще міцніше тримає руки біля грудей, відриває огидливі, п'язкоздта пальці й іде далі. Він ні на кого не дивиться й нічого не хоче бачити: йому б лише врятувати те, що несе біля .грудей. Тоді на нього накидаються ті потвори, хапають за одежу, за ноги, за руки, одривають їх од грудей. Кричать: "Віддай, віддай!" Жах охоплює хлопця. Він чує, як погюлі його руки слабнуть, гнуться, відриваються від грудей. Холодні слизькі гальці розгинають йому долоні, розстібають сорочку і шукають на грудях того, що так він обережно ніс. Але там нема нічого. У Михайлика взагалі нема нічого: що було, він поклав у груди, і звідтіль тепер ніхто ніколи його не здобуде.
— Він заховав, він заховав! — скаженіючи, гудуть потвори і, схопивши нещасного хлопця, кидають його в якусь безконечно глибоку безодню. Він летить і відчуває, що це його останній лет, що більш ніколи йому не бачити ні луків, ні лугу, ні сонця, а те, що в грудях, марно загине. Ах, як йому боляче від цього, як боляче! Він не стримує смутку і плаче, так гірко плаче...
Але це був тільки сон. Дійсність була проста і звичайна. Жартуючи, Сенько й Стьопка взяли Михайлика за руки й ноги й поклали в теплу-теплу затоку. Тут і прокинувся він, побачивши хлопців, і радо всміхнувся.
— А я злякався — такий поганий сон приснився.
Цей сон і день над річкою — хмари, плесо, блакить —— раз назавжди якось запам'яталися Михайликові. І часто-часто в своєму дальшому житті він згадував про нього. Живою перед ним вставала рідна картина мирної природи, зласкавленої сонцем, обгорнутої тихим щастям дитинства.
Кінчалось літо, і над лісами та долинами заснувало мережки — бабине літо. Зазолотилися березки, тривожно загули осокори, засмутилася й похило припала до землі травиця.
В лісі, садах золотом налилися груші, яблука. Вони вбрали в себе багато-багато сонячної ласки, а тому й самі вабили й світили, наче маленькі сонечка.
Але Сенько не забув за зелені груші і за батьків ремінець. І тоскно дивився на чужі сади, а Михайлик, не знаючи, як збити оскому, мовчки жував шорстке барбарисове листя.
Сталось якось само собою. Гуляли хлопці в неділю за селом, де ото саме горіли достиглими грушами панські сади. Ніхто не сказав жодного слова, Михайлик сам тихо зіп'явся на огорожу й зазирнув у сад. Нікого не було видно, а груші так приємно пишалися. І так близько! Тільки скочити через тин, подертись на дерево — і груші... груші можна кидати просто Сеньці та Стьопці в руки.
Обережно й тихо, як мишеня, Михайлик переліз через тин і зіп'явся на грушеве дерево. Груш було так багато, що хоч воза навантаж — ніхто й не помітив би того. ї в надії на це, а також на те, що нікому нема діла до того, що робить маленький хлопець, Михайлик почав рвати груші і класти їх за пазуху. Він їх нарвав таки багатенько, встиг одну навіть з'їсти й по кілька штук кинув хлопцям на шлях. Ах, які гарні й солодкі були ці панські груші! їх не треба чавити зубами, не треба закривати очей, щоб "побачити Москву"— вони самі танули в роті, як цукор... Михайлик був щасливий, як тільки може бути щасливий хлопчик, що кинув за плечі перші п'ять років життя.
Тим часом сторож вже давно запримітив малого злодія. Він, той сторож, був черствий чоловік, хоч любив дітей так, як тільки міг їх любити старий бурлака, що ніколи не мав змоги хоч одним оком глянути в свою власну колиску і сказати тепле слово тому, кого мав би право назвати рідним.
З дитинства він ріс гарно й затишно під батьковою рукою, а як виріс,— зазнав багато лиха. Він думав довго: чого це так трапилося? І сказав собі сам: "Того, що з дитинства мав багато ласки й мало ляпасів та запотиличників". З такою думкою він прожив кілька десятків років і за цей час встиг сотні маленьких діточок виховать так, що ті проклинали той час і ту годину, коли доля кинула їх на широкі панські лани, під опіку того одвічного наймита.
— Батіг, ломака, ляпас,— ось те все, що може з батрака зробити людину...— Так говорив він, і слова його ніколи не розходилися з ділом.
Потім він зістарів, зносився, як віл у ярмі. Далі мав взяти на плечі торбу, щоби, придавлений житніми мужицькими сухарями, сконати десь під чужим тином. Але з ласки старого пана, що любив у собі вбачати "іскру божу", його взято було в сад вартувати садовину. З ляпасами, батогом і ломакою йому довелось попрощатись з того часу, коли в своїх руках він одержав більш надійний засіб для виховання диких наймитів — панську рушницю, набиту їдкою, що палить тіло, біллю — сіллю.
Михайлик нарвав уже груш скільки хотів і роздивлявся, як би йому краще виплигнути на шлях.
— Е, ні, хлопче, того не буде,— бубонів під ніс дід, прикладаючи рушницю до плеча.— Подивлюсь, як ти заскавчиш, сучий виродок, як ти скрутишся, прокляте щеня. Вже одіб'ю охоту, ледащо, від чужих груш назавжди!..
Клацнув курок, заторохтів постріл, задзизчала сіль, і Михайлик, як груша, полетів з дерева. Садову тишу прорізав несамовитий дитячий крик. Все це скоїлося так швидко й раптово, що і Сенько, і Стьопка на якусь хвилину сторопіли. Вирячили очі й дивилися, як високий сторож підняв Михайлика і, як щеня, перекинув на шлях.
Біля річки Михайлика роздягли і ввели у воду: сіль швидше розтане і не буде так пекти. Михайлик плакав і кричав, не находячи для себе місця. Сіль роз'їдала тіло і шпигала тисячами найгостріших голок.
Добре було хоч те, що не весь набій поцілив у хлопця: червоніли від солі лише ноги й одне плече...
Пролетіло кілька років, швидко так вони пролетіли, що Михайлик і незчувся. Але як багато за цей час відбулося змін! Вже не бігали, як колись, хлопчики по лісу й над річкою, навіть про пригоди свої забули. Стьопка працював з батьком у кочегарці, ходив забруднений у вугілля, і обличчя його було таке серйозне й суворе, як у дорослого. Курив він уже одверто і не тертий соняшниковий лист, а справжній тютюн. Курив сам і частував знайомих робітників. Іноді навіть батька, коли в того не вистачало махорки. В таких випадках останній якось кумедно ходив із кутка в куток по кочегарці, лапав у кишенях і питав — чи нема в хого закурити або чи не завалялось де якоїсь цигарки. Тоді Стьопка кидав роботу, витирав об штани руки і ліз у кишеню.
— Та ведене є, тату, трішки; жартував з хлопцями, і хтось ї насипав...
— Ач, які! — завважав старий і смачно затягався восьмим номером запашної махорки...
Сенько потрапив на інший шлях — до панської контори в економії.
