Щира любов - Квітка-Основ'яненко

- Та то я, дівчата, затим туди біжу, бо тут з гори, так легше…

Так відбріхувалася хитра Галочка, бо овсі туди не з гори було, а трошки горбовато, і попереду калюжа. Та їй нужди мало: вона через ту калюжу, як думка, так і перелетить; а їй аби ближче підбігти до колоди; на колоді сидить… батенько її… а з батеньком… охвицер… та що за хороший! Молоденький, чорнявенький, очиці, як жар, на виду рум'яненький та білий: вже видно, що панського роду… Та як чепурно прибрався!… І як приятельно з моїм панотцем розговорює!… От вже хороший та красивий! Тепер я його лучче розгляділа. Так думала Галочка, добігаючи усяк раз до колоди, і що не робила, як не виспівовала, не зирнув охвицер ні разу ні на неї, ні на дівчат.

Не до пісень-бо і не до ігрищів йому було. Він на сю пустоту не дуже заглядався, йому і дівчата байдуже. Він собі був такий чоловік, що коли узявся за яке діло, так вже не доїсть, не доп'є і ні об чому не дума більш, поки не скінча свого діла. Тепер він, побачившися з своїм приятелем, з Олексієм, став йому розказовати про усе, що діялося у нашому царстві: як татари, було, заполонили усіх нас, як командовали над нашими старшими і як здирали з народу останнє, хто що мав; як наші відбилися від татарви, і далі - який цар після якого воцарявся і як цар Петр по усім усюдам дав порядки; усе, усе розказовав з великою охотою і не дивлячись ні на що, що край його діється; бо бачив, що його слуха чоловік розумний, усе поніма і хоче ще більш слухати, щоб усе знати. Олексій так би і не одійшов від нього і, бачачи, що вже не з так рано, став пильно прохати охвицера, щоб пожаловав до нього хліб-солі одкушати.

- Піду, мій любезний, - сказав охвицер, устаючи, - з великою радістю піду, бо бачу, що й ти мене полюбив, як і я тебе. Тільки з уговором піду: щоб ні ти, ні жінка твоя, ні сім'я твоя, щоб не величали мене благородієм та щоб не втрачувались для мене нічим. Що ви кушаєте, те і я буду. Усе божий дар.

- Та чим багаті, тим і раді вас, такого доброго і милого пана, угостити. Не положіть тільки гніву за нашу простоту. А як же нам і величати вас, коли ви є ваше благородіє?

- Нащо се благородіє? Кажу тобі - не треба… Ти не салдат, і я не на муштрі; зовіть мене просто: Семен Іванович. - Так розговорюючи, і дійшли до двора, і Олексій увів свого гостя у велику хату. А Галочка бігала-бігала у хрещика, зирк до колоди-нема панотця, нема і охвицера! «Мабуть, вже пішли до нас», - подумала собі та й притихла, і ноги в неї болять, вже і утомилася, вже і нездужає. - Піду, - каже, - додому».

- Куди ти підеш? - гукнули на неї дівчата. - Ще тільки розігралися, а ти вже і втікати. Даваймо у кривого танця! Веди, Галю! Без тебе ніхто не виведе.

- Як собі хочете, дівчаточка-голубчики, а справді кажу, що треба додому. Так мені щось… чи з очей, чи що… - і пішла Галочка додому, та перше тихою ступою, а як відійшла дальш від дівчат, так як стріла, і не забарилася добігти.

Увішедши у противну хату, мала причепуритися після бігання, так-бо і руки, і ноги трясуться, і не зна, за що і узятись… Сяк-так, нічого робити, хочеться прийти у кімнату та послухати, як охвицер буде з батьком розговорювати і що розказоватиме, а тут щось соромиться, і не сміє, і боїться; та схопивши що попало, буцім треба сховати, та й понесла…

Увішедши у велику хату, низенько, звичайненько поклонилась гостеві і тільки що хотіла пройти у кімнату, а батько її і зопинив, питаючи: «Чи вже ти, Галочко, і вернулася? А чому се так рано?»

Галочка, ще кланяючись, накинула очком, що охвицер щось розказовав, а як вона ввійшла, так він, уздрівши її, так і замовк, і рука, догори піднятая, так йому і зосталася, а сам так же пильно дивиться на неї, що неначе з'їсти її хоче. Галочка, звичайно, як дівка, се усе підгляділа та ще й пуще засоромилася… Перебігла б мерщій у кімнату і заховалась би, так панотець пита її об чімсь, а об чім - вона і не розслухала. Та вже він удруге спитав, а вона, стоячи перед ним, переминається та червоніє, як є калина, а далі вже намірилася та й сказала:

- Та не знаю… дощ розігнав… там дівчата… тее-то… поїхали…

- Добре, коли при такому сонечку та вас дощ розігнав, їдь же і ти, куди хоч, - так сказав Олексій, усміхаючись, бачачи, що Галочка і речі не знайде, що сказати. Не вспів батько сього сказати, а Галочка вже, як тая муха, улетіла у кімнату.

- Се моя дочка, Семене Івановичу, - став казати Олексій. - Не положіть на неї гніву, що вона так обрябіла при вас і не зуміла одвіту дати. - Галочка притулила своє ушко та й не дише, щоб дослухаться, що охвицер про неї скаже.

А Семен Іванович, дивуючись, і питається:

- Так Галочка твоя дочка?

- Моя, Семене Івановичу.

- Ну, тепер бачу, що тебе господь благословив дитятею. Я чув про неї багато чого хорошого, її кріпко усюди похваляють. Бачив разів зо два на ігрищах, красива показалася мені, а тепер, як побачив ближче, так вона - міри нема, яка красива. А що найбільш у неї-очі. По очам, Олексію, можна знати, яка у чоловіка душа. Істинно, ти щасливий батько, маючи таку дочку добру, розумну та ще і красиву. Я зроду не бачив такої красивої.

Яково-то було Галочці, сеє усе слухаючи?

- Се, Семене Івановичу, що ви мене, по ласці своїй, полюбили, - сказав Олексій, - так вже і дочку вихваляєте.

- Ні, Олексію, істинно так. І вп'ять-таки скажу, що ти щасливий батько. - Тут Олексій став кликати дочку… так куди ж! як їй було вийти? Не сто раз вона чула, як їй і у вічі казали, що вона дуже красива, так то їй і дарма було. А тепер де б вона ділася, чуючи, що охвицер її похваля; а тут батько кличе: треба його послухати, вийти; а як вийти, як глянути на охвицера, коли він по очам усю душу зна?… Скрізь землю пішла б!

Як не виходить Галочка, а Олексій не любив, що його не