Медалі - Дімаров Анатолій

Наче війнуло щось у повітрі, а потім затупотіло поспішливо. Оглянувшись, Михайло побачив зігнуту спину, що зникала в кущах.

"Ах ти ж гад!"

З усіх ніг кинувся слідом. Німець біг, наче хорт, і, коли б не перечепився об корінь та не впав, Михайло навряд чи його й наздогнав би.

Наздогнавши (німець встиг підхопитись), Михайло стусонув його щосили в спину. Німець знову упав, тепер уже у вирву від бомби, а слідом, не втримавшись, покотився й Михайло.

— Тікать, гад!.. Тікати!..

Вчепився у френч, рвонув, аж посипались гудзики. Німець мотнувся до нього, обпалив хрипким подихом, побілілою люттю очей. Гострий біль різонув Михайла по вуху, бризнуло гарячим на шию. Кинувши німця, зірвався на ноги, вхопився за вухо. Долоня враз стала мокрою, гаряче й липко потекло по руці Одірвав руку, глянув: уся долоня була в крові. А німець, який все ще лежав, виплюнув йому прямо під ноги білий шмат вуха. Очі його зблиснули переможно й зловтішно.

— Гад!.. Аж ти ж гад!

Хапався то за вухо, що пекло все дужче, то за кишені, намацуючи індивідуальний пакет. Дістав, розірвав, притулив щосили білу подушечку, став бинтувати через лоба.

— Гут! — сказав німець глузливо.

І тоді Михайло не витримав. Ухопив німця за барки, звів на коліна. Розмахнувся й щосили ударив.

— Ось тобі гут!.. Ось тобі гут!

Німець знов повалився на спину. З ненавистю дививсь на Михайла, спльовував кров.

— Ферфлюхтіхе швайне!

— Полайся, полайся! — Вибух гніву учах, хоч вухо продовжувало все дужче боліти. Підняв автомат, суворо наказав німцеві: — Ану зводься, годі вилежуватись! — І той на диво покірно устав. Видерся поперед Михайла з вирви, а потім знову влігся на землю.

— Ти що? — здивувався Михайло.— Ану піднімайся!

Німець наче й не чув. Дивився повз нього на сосни, набряклі губи його вже були сині, аж чорні.

— Встать!

Німець не ворухнувся.

Михайло нагнувся, став зводити німця, але тільки поставив на ноги, як той знову ліг, усім своїм видом показуючи, що далі не ступить ні кроку.

— Та ти що?! — не знав, що робити, Михайло. Найпростіше було б пристрелити німця, він би це зробив залюбки,

але знав, що не пристрелить нізащо: надто дорогою ціною було— заплачено за його паскудне життя. І старшина, і Валієв, і оті обидва розвідники полягли тільки для того, щоб оцей німець лишився живий.

Михайло безпорадно оглянувся, ніби надіючись, що хтось підкаже, що йому далі робити. Але довкола тільки сосни і жодної живої душі.

— Ти будеш іти?— з ненавистю запитав німця Михайло.

Той продовжував дивитися в небо.

— Думаєш, я тебе отут залишу й піду, ге? Прийдуть фріци й тебе підберуть? Для цього ми тебе вели увесь день? Рятували од смерті? — Михайло розпалював самого себе, повнився злою рішучістю.— А не діждешся! — Він уже знав, що робитиме.— Не хочеш іти — понесу! Однесу — і не писнеш! — Дістав ще один індивідуальний пакет, вимотав білу подушечку.— Ану розтуляй свого поганого рота!... Розтуляй, розтуляй, думаєш, я не знаю, що робитимеш, коли мимо твоїх дружків пробиратимемось? — Тикав подушечкою поміж набряклих губів і все не міг засунути до рота: німець відчайдушно мотав головою. Приловчившись, ухопив за носа, здавив — німець задихався, синів обличчям, викочував очі та ще міцніше стискав чорні губи. Врешті не витримав, став по-риб’ячому хапати повітря. Михайло встромив до рота подушечку й одразу ж вихопив пальці, щоб не відкусив. Обв’язав бинтом рота, звівся, задиханий.— Тепер ти у мене мовчатимеш! Тепер ти в мене будеш як риба! — Глянув на ноги — вирішив зв’язать йому й ноги. Зняв із його ж штанів тонкий пасок з вузькою та гострою, як голівка гадюча, пряжкою, став путати німцеві ноги.— Тепер ти у мене побігаєш! Ич який, утікати! — Самотність гнітила його, і він мусив говорити.— Думаєш, не донесу? Не таке носити доводилось.

Силоміць поставив німця на ноги, зайшов ззаду, завдав, зігнувшись, на плечі, як завдавав колись мішки з зерном. Німець був важкий, як натоптаний, та ще й сповзав до того ж із спини, завалюючись то на один бік, то на другий, Михайлів автомат, гойдаючись, бив по колінах, а ремінь усе більше різав шию, автомат Валієва стукав боляче по боку, ноги підгинались, він розставляв їх якомога ширше, щоб не спіткнутись, і, задихаючись, хапаючи перекошеним ротом гаряче повітря, сам себе переконував: "Донесу!.. Донесу!.." Твердив, наче молитву, мов останній у житті заповіт: забуде— упаде й не підніметься. "Донесу!.. Донесу!.. — рипів скривленим ротом Михайло і вже знав, що таки донесе.

Добравшись до глибокого рову, скинув німця на землю і сам упав поруч.

Це був протитанковий рів, що його вирили наші ще в сорок першому,— Михайло одразу ж його впізнав. Три дні тому вони зібралися тут, перебравшись через ворожі траншеї. Михайло міг би заприсягтися, що недалеко звідси вони й сиділи, поки старшина, накрившись плащем, присвічував ліхтариком на карту. Тільки тоді була глуха ніч, а зараз вечір.

Поки зовсім не залягла темрява, вирішив піти на розвідку. Пошукав очима, куди б заховати німця, побачив окоп, виритий теж у сорок першому. Затягнув, уклав на дно, сказав:

— Полеж, я скоро вернусь.— Наче німець уже без нього не міг побути й хвилини.

Ворожа оборона була на узліссі, за кілька сот метрів од протитанкового рову. Забравшись у густі кущі, Михайло довго вивчав глибокі траншеї з кулеметними гніздами, земляні горби бліндажів, а далі, ще нижче, збиті навхрест кілки, густо переплетені дротом. За ними простягнувся луг з невеликим, по коліна, струмком, а по той бік уже наші. З якимось особливо тоскним почуттям вдивлявся Михайло в протилежний берег, сподіваючись помітити хоч якийсь рух, але там усе наче вимерло. Тільки ліс синів віддаля стіною: у тому лісі був їхній бліндаж.

Панувала незвична для фронтового побуту тиша. Німці й наші наче поснули, підтяті смертельною втомою, і в Михайла на мить ворухнулась думка, що, поки вони полювали на "язика", фронт пересунувся в інше місце, і всі окопи перед ним порожні. Та ось він придивився пильніше і трохи праворуч побачив станковий кулемет, націлений на той бік, і матовий шолом на голові німця, який стояв у дозорі. Німець чи й справді дрімав, чи просто стояв, застигло обпершись на бруствер, тільки він не ворухнувся жодного разу, аж поки в бліндажі ліворуч одчинилися двері і звідти вийшов ще один німець, теж у шоломі й з автоматом за спиною. Безтурботно посвистуючи, він пішов у бік першого німця. Поговорили про щось стиха, і вже той, що чергував, повернувся в бліндаж.

Доки дозволяли сутінки, Михайло вивчав підступи до кулемета. Запам’ятовував кожен кущ, кожен горбочок, прикидав, де залишить полоненого, звідки поповзе уже сам. Особливу увагу привернула берізка, яка наче вибігла з лісу та й зупинилась, злякавшись власної сміливості,— біліла тонким, як у дівчини, станом. Вирішив залишити німця біля тієї берізки. Легше буде розшукати його в темряві.

Коли вже вертався потемки назад, позаду голосно тріснуло, зашипіло зміїно, і всі кущі, всі дерева довкола зарухались в яскравому світлі. Припавши до землі, Михайло завмер. Здавалося, що його помітили й пустили ракету. Світло холодно струмувало довкола, ламаючи кущі й дерева, і здавалось, що воно не погасне ніколи.

Й одразу ж задудонів кулемет. Довгою чергою, наче над вухом. І саме ця черга заспокоїла Михайла: пригадав, що німці завжди отак стріляють уночі. Про всяк випадок, наосліп. Кинуть ракету і — з кулемета.

Друга ракета, можна сказати, його дуже виручила: коли б не вона, він навряд чи й знайшов би потрібний окоп. Наткнувся на свого німця, коли вже зовсім утратив надію. Підважив, висадив на обвалений бруствер, поповз, тягнучи полоненого: тут, поруч з траншеєю, йти не наважувався. Поки доповз до берізки, зовсім вибився з сили.

Довго лежав, приходячи до тями: тіло боліло, наче пожоване. Знову злітали ракети, нещадно висвітлюючи весь простір довкола, бив кулемет, німець, який лежав поруч, весь час пробував звестись і мотав головою, обвитою бинтом. Михайло найбільше боявся, що бинт розв’яжеться і німець, виштовхнувши з рота кляп, закричить. В тому, що полонений кричатиме, він не сумнівався ніскільки.

Зняв із себе ремінь, пристебнув німця до берізки. Берізка одразу ж стала труситись, як у пропасниці.

Михайло лежав з годину, якщо не довше: чекав, поки вийде зміна. Повинен був мати вдосталь часу, щоб перебратись через траншею, проповзти попід дротами. А там, на лузі, він вже буде як удома.

Грюкнули двері, висвітлився квадратний отвір. Звідти вирвались голоси, музика, сміх. Виник чорний силует, ступив до траншеї й одразу ж розтанув у темряві. Йому щось весело гукнули вслід, він відповів так само весело: "Я! Я!" — зачинилися двері, і все потонуло в пітьмі. Михайло чув тільки відзвук чужої ходи та шурхіт одягу, що чіплявся боків траншеї.

Загомоніли коло кулемета, два ледь помітних шоломи похитались укупі, потім один з них поплив до бліндажа, другий лишився на місці. Зашипіла, злетівши, ракета, освітила і німця, і кулемет. Кулемет враз ожив, гострий вогник запульсував на кінчику дула, вогняні траси попливли повільно над лугом.

Пересвідчившись ще раз, що його німець надійно прив’язаний, Михайло поповз уперед. В правій руці тримав парабелум з досланим у патронник набоєм, в лівій — фінку. Автомат лишив коло берізки — автомат лише заважатиме.

Взяв фінку старшини, а не Валієва. Була гостра, як бритва, й на два пальці довша. Михайло ще ніколи не вбивав людини, тому здавалось, що валієвська не дістане до серця.

"Під ліву лопатку... Під ліву лопатку..." — твердив, наче урок, і дуже боявся, що переплутає ліву з правою. А треба ж, щоб німець і не писнув.

Повз, щоразу завмираючи, коли здавалось, що німець починає ворушитись. Ось невеликий горбочок, що він запам’ятав його іще з вечора. Звідси вже рукою подати.

Заліг, щоб хоч трохи заспокоїлося серце. Гупало так, що здавалось: здригається земля. В ніс йому ткнулись шовкові травинки, притулились, лащачись, запахли таким з дитинства милим і рідним, що Михайло аж схлипнув. Поводив щокою, тручись об траву, потім знову поповз.

Шолом німця тьмянів майже поруч.

Тепер треба лежати й чекати.

Переклав у ліву руку пістолет, а в праву взяв фінку. Одвернув її лезом од себе, щоб не порізатись. А погляд був пришитий до німця.

"Ну, давай же!..