Прапороносці - Гончар Олесь
Всіх розгубила за війну. Один браг десь в армії...
— До кого ж ти вернешся?
—— А до нас, додому. Наші ж люди... Тепер вони мені всі там рідні!.. Мабуть, як перейду кордон, то обніматиму всіх, кого зустріну...
— Яка ж ти худенька, аж світишся... Дівчина помітно зніяковіла, немов у цьому було для неї щось стидне.
— Поправлюся... Наберуся сил...
— Набирайся, сестричко, набирайся... Щасливої тобі дороги!..
Хомі ніколилось, бій уже — чути було — відгримів десь за містечко, повите вечірніми сутінками та червоними загравами пожеж. Він не мав часу розпитату Зіну докладніше, навіть не запитав про її прізвище. А коли б запитав, то вона б відповіла йому на це: Сагайда.
Розтлумачивши їм, як найкраще вибратись за фронтову смугу, Хома знову подався розшукувати своїх вогневиків.
Розшукав їх уже вночі, на західній околиці. Гордий своїм вчинком, довго розповідав товаришам про концтабір, про землячок, про французів та про "арапа", який подався кудись наосліп, так, що не могли його й докликатись.
— Далеко не втече, де не бігатиме, а однаково до наших прийде, — коментували товарищі.
— Звісно, що прийде... Тепер усі дороги до наших ведуть...
— А його, бідолаху, десь, певно, також арабенята виглядають...
— А чому ж ні? Людина є людина...
Сагайда, напнувшись плащ-палаткою, сидів, не втручаючись у розмову, — замислений, мовчазний. Сестра Зіна не сходила з думки. "Визволяємо ж ми багатьох, — думав він, — може, визволяє в цей час хтось і мою сестричку, мою Зінку".
Скільки потім йшли Австрією, майже в усіх селах зустрічали бійці земляків і землячок, що батракували в бюргерів. Дівчатка розповідали, як мінялись на очах, добрішали гладкі бюргерші залежно від просування вперед радянських військ.
— Коли ви були на Тисі, моя хазяйка перестала би-гись і дала мені сукню. Коли ви стали на Мораві, вона набавила мені кухоль кави. А коли вступили в Австрію, то на столі з'явилося навіть вино.
— Де вона зараз, стара вовчиця?
— Кинула все господарство та заховалась десь у бункері...
— А ти ж, значить, хазяйство стережеш?
— К чорту їхнє хазяйство! Тепер нах хаузен — додому!..
— Не заблудишся? Попадеш звідси в рідні краї?
— Із заплющеними очима... Серце доведе.
Сагайда, зустрічаючи визволених дівчаток, щоразу жадібно зазирав їм в обличчя, потайки надіючись побачити між ними сестру, свою щебетуху Зінку.
А воно, його щастячко, вже дрібно ступало босоніж курними шляхами на схід, поміж остогидлими дорфами, поміж бункерами. Все шукало когось очима, видивлялося з-під хустки на кожного зустрічного бійця, шукаючи та впізнаючи поміж ними рідного Володьку.
І їй усі тут були брати, а йому там усі були як сестри.
XVII
У вільні години Хома розбирав із своїми їздовими становище на фронтах. Для цього він добував з польової сумки жмуток різномастих карт. видертих з чужих атласів та підручників. Обіклавшись ними і потираючи долоні достеменно як начальник штабу, Хома говорив:
— А тепер, воно, розберемось.
Йона-бессарабець користався особливою увагою Хоми. Подоляк твердо пам'ятав, що, беручи новачка в їздові, заприсягся зробити з нього людину. І треба сказати, що бессарабець виправдував надії свого вчителя. Хазяйливий, працьовитий і — коли треба — навдивовижу хоробрий, він виконував свої обов'язки бездоганно.
А втім, йона, як і Ягідка, був зовсім темний чоловік. Пронаймитувавши півжиття по маєтках румунських землевласників, він ще й досі не цілком звикся із своїм новим становищем і в товаристві "східняків" болісно почував свою відсталість. Щоразу, коли йому доводилось розписуватись в боєпостачанні за міни, його кидало в жар. Йона ледве розписувався. Тому звертання Хоми саме до нього звучало і співчутливо, і водночас трохи іронічно. "Розберемось..." На ці Хомині запросини йона піддавався досить туго. Сам дракула не розбереться в тих картах, а де вже йому із своїм батогом туди лізти. Справді, надруковані в різні часи і різними мовами — німецькою, угорською, румунською, — ті карти являли собою темний ліс. Проте Хома, відкусивши зубами соломину, зухвало пускався в той ліс, міряючи масштаб" до Берліна. З якогось часу це міряння віддалі до Берліна втратило жартівливий відтінок і сприймалося бійцями цілком серйозно.
— Скільки? — питали Хому їздові. А він, туго вигинаючи смаглу шию, заглядав у карту, наче в яму.
— Вже небагацько, гей його кату.
— Двісті? Триста?
— Дивлячись, кудою підемо, — ухилявся Хома від прямої відповіді. — Може, нам і зовсім не доведеться там побувати. Бачте, над Берліном навис 1-й Український...
—— А ми ж як?
— На нашу долю теж роботи вистачить, — заспокоював Хома товаришів. — Ми їх з півдня за жабри візьмемо!.. Думаєте, дарма Гітлер за цю Австрію тримається, як дідько за грішну душу? А-а, гойдав би ся ти під осиковою галузею разом з твоїми Геббельсами та геббель-сенятами, — побажав Хома принагідне і вів далі: — Всі чули, що майор Воронцов говорив допіру? Німці, каже, називали Австрію своєю південною фортецею. Здолаємо її, то відчинимо навстіж двері в усю Південну Німеччину, в справжнісіньке бомбосховище фашизму. Це сюди Гітлер евакуював свої воєнні заводи! Це ж сюди тікали фашистські щури з Східної Пруссії, та Сілезії, та Померанії!.. Бачиш, Йоно, Померанію?
— Де? — Йона довірливо зазирає в карту.
— Ось вона кругом, — Хома накриває долонею Німеччину. — Де фашизм, там йому і помиранія! Ми на все це кублисько б'ємо з півдня. Перетнемо оцей шмат Австрії, а тоді, мабуть, вийдемо на Прагу. Звільнимо братів — і далі ня захід. Ей, біда тобі, враже! Не чекав, либонь, Гітлер, що так йому складеться!.. Мав цей закуток собі за найбезпечніше місце, а ми вже й звідси у ворота гуркаємо!
— Здавались би, та й тільки, — гомоніли їздові. — Хіба їм і досі не ясно, до чого воно йдеться?
— Затялися! Доки йому автомат не приставиш до горла, рук не підійме...
— А декотрі вже перевдягаються! Козаков одного по очах впізнав.
— Гвардії розвідник!..
— ...Стоїть серед натовпу весь у цивільному, і вже біла пов'язка на рукаві. Звичайний собі австріяка. А Козаков йому автомат до грудей, хенде хох, мовляв... І що ж ви думаєте? Виявилось, що під цивільним у нього і штани офіцерські, і кітель...
— От і йми віри їхнім білим пов'язкам!
— Зараз навіть фашисти на своїх воротях білі прапори викинули.
— Знаємо їх... Сьогодні йдемо з Островським мимо одного такого будинку, прапор над ним біліє, а зайшли всередину — нема нікого. В чім річ? Потім уже бюргерська наймичка все розповіла. Тут, каже, фашист жив, старий член їхньої партії. Як побачив, що непереливки, вивісив білий прапор і папери всі попалив. А тоді й сам в останню хвилину втік. Нерви не витримали.
— Куди це вони всі драпака дають? До союзників, либонь, до американців?
— Не повинні б союзники їх під своє крило приймати. Як-не-як союзники!
— А чули, братці, новину?—посміхнувся раптом Хома. — Нібито видний якийсь американський генерал нещодавно один з наших полків відвідав...
— Яким це вітром його?
— Ну, яким... Союзник, в гості приїхав, — покручуючи вус, став розповідати Хома. — Обідав, звичайно, з гене ралами, а потім побажав навіть з рядовими нашими солдатами розмову мати... "Вишикуйте, будь ласка, мені роту, хочу ваших орлів про дещо розпитати". Союзник, нічого не вдієш: вишикували, питай, чорт з тобою... Підходить він до одного вусача, ось як би до мене, і питає:
"Скажіть мені, пане Хаєцький... Якби вам особисто в руки Адольф Гітлер попався... Яку б ви йому кару призначили?" Задумався солдат, почухав потилицю, а потім відповідає: "Пане янкі! Я би в такому випадку ось що зробив. Беру здоровенний залізний лом, по-нашому — шкворінь, розпікаю в кузні один кінець дочервона і потім холодним кінцем всаджую Адольфу, ну куди... Ну, скажімо, в горлянку".
— Але ж чому холодним? — знизують плечима їздові.
— Ось саме оце й американця здивувало... Чому, каже, холодним, а не гарячим, дочервона розпеченим? А тому, відповідаю, щоб ви його, отой шкворінь, потім назад висмикнути не змогли!
— Здорово це ти вигадав, Хомо! — регочуть бійці.
— Тільки про це нікому нічичирк, — суворо попереджує Хома. — Наша розмова з американцем — це поки що військова таємниця...
XVIII
З дня на день усі чекали закінчення війни. В Берліні над рейхстагом уже майорів радянський червоний стяг. Від краю до краю тріщала фашистська імперія, валилася в прірву на очах у народів. Першокласна гітлерівська армія переставала уже бути єдиним цілим, вона тепер більше нагадувала моторизовані величезні банди, що металися по всій Центральній Європі, звиваючись під нищівними ударами радянських військ. Здавалось, година розв'язки ось-ось настане і найпотужніші радіостанції світу нарешті привітають людство з великим тріумфом.
А тим часом гармати гриміли на сотні кілометрів, міста клекотіли вуличними боями, мости, будівлі, храми злітали в повітря, весняні поля все ще вкривались тисячами свіжих окопів. Кров лилася, люди, як і раніш, ходили в буйні атаки по кільканадцять разів на добу.
Зараз це давалось особливо важко. Всі вже чули, як, наближаючись, урочисто шумить над світом перемога, всі жили вже, упиваючись надіями, зазираючи в завтра, в те велике, осяйне, казково-прекрасне, що мало ось-ось настати.
Як тоді буде? Невже справді настане день без пожарів, без канонад, без крові та вбивств? Нестерпно хотілося кожному дожити до того дня і хоча б мить — хоча б єдину мить! — побути там...
Для самієвського полку це "там" зникало десь за річкою з порваними мостами, за голими узвишшями протилежного берега, за фортифікаційними спорудами, що в'язалися на потойбічних схилах в єдину лінію похмурих укріплень. Австрійськочеський кордон... Водний рубіж, пристріляний ворогом вздовж і впоперек. Сьогодні полки підійшли до нього.
Війська зосереджувались понад річкою в численних складках місцевості, в гаях і перелісках. Мабуть, ще ніколи цей глухий прикордонний закуток австрійської землі не тримав на собі стільки людей і техніки. Грунт мав би тут осісти під такою незвичною вагою. Збираючись в ударний кулак, ущільнюючись, полки готувались до вирішального штурму.
Всі підступи до річки противник встелив вогнем. Земля переднього краю вигоріла під снарядами, почорніла, спустошилась. Однак ночами піхота повзла і повзла в береги, залягаючи в очеретах, націляючись в захід тисячами очей.
Євген Черниш окопався із своїми людьми в одному з крутоярів неподалік від річки.
