Мартін Іден - Джек Лондон

- Вона була благородна,- сказав він просто.- Вона врятувала мені життя.

Здавалось, на тому був і кінець, аж раптом Мартін почув приглушене ридання. Рут, одвернувшись від нього, дивилась у вікно. Коли вона знову глянула на Мартіна, лице її було спокійне, і в очах ніщо вже не нагадувало морської бурі.

- Я така дурна,- жалісно промовила вона,- але нічого не можу з собою вдіяти. Я так тебе люблю, Мартіне, так люблю. Може, згодом я звикну, але поки що я тебе ревную до всіх тіней минулого. Адже ж твоє минуле повне тіней... Так, так, я знаю, інакше й бути не могло,- не дала вона йому заперечити.- Бідний Артур уже мені махає, щоб іти. Йому набридло чекати. Ну, до побачення, любий... Є якась мікстура, що допомагає одвикнути від куріння,- гукнула вона йому вже крізь двері.- Я тобі пришлю.

Двері зачинилися й знову відхилились.

- Так люблю, так люблю! - прошепотіла вона і тільки після цього пішла.

Марія шанобливо провела Рут до екіпажа, намагаючись по дорозі докладно розглянути її одежу,- вона ніколи ще не бачила такого пречудового крою. Розчаровані хлопчаки дивились услід екіпажеві, аж поки він не зник з очей, а тоді перенесли всю увагу на Марію, яка враз стала найповажнішою персоною в кварталі. Але хтось із її нащадків розвіяв цю славу, заявивши, що високошановні гості приїздили не до них, а до їхнього пожильця. Після того Марія знову відійшла в тінь, зате Мартін здобув у довколишньої малечі величезну пошану. В очах Марії він виріс надзвичайно, а якби португалець-бакалійник теж побачив екіпаж, він, певна річ, відкрив би Мартінові кредит ще на три долари й вісімдесят п’ять центів.

Сонце Мартінового щастя почало сходити. Другого дня після відвідин Рут він одержав від одного бульварного нью-йоркського тижневика чек на три долари за три тріолети. Ще через два дні одна Чікагське газета повідомила про схвалення його нарису «Шукачі скарбів», пообіцявши заплатити за нього десять доларів після опублікування. Ціна була невисока, але то ж був перший його твір, перша спроба висловити на папері свої думки. Нарешті й друга його спроба - велика пригодницька повість для молоді - була прийнята наприкінці тижня місячником «Юність і зрілість». Щоправда, в повісті була двадцять одна тисяча слів, а йому обіцяли заплатити за неї по надрукуванню тільки шістнадцять доларів, тобто приблизно по сімдесят п’ять центів за тисячу слів, але то ж була лише друга його письменницька спроба, і Мартін сам тепер добре бачив, скільки в ній недоробленого.

Проте навіть ранні його твори не можна було назвати сірятиною. Єдине, що було в них незграбного, це властива новакові надмірна сила, немовби він стріляв з гармати в горобців. Але все-таки Мартін був радий продати свої ранні твори хоч і за безцінь Він знав, чого вони варті, і давно вже склав їм справжню ціну. Всі надії він покладав на твори пізніші. Він хотів стати не просто постачальником журнального читва, а намагався озброїтися всіма знаряддями справжньої художньої творчості. Від сили своєї він і не думав відмовлятися,- навпаки, жадав збільшити її, позбувшися надмірності. Не спроневірився Мартін і в замилуванні життєвою правдою. Реалістичні риси в своїх творах він силкувався поєднати з красою і примхами уяви. Він прагнув натхненного реалізму, перейнятого вірою в людину й високі ідеали. Він хотів показати життя незабреханим, сповненим шукань і невгамовного людського духу.

З читання свого Мартін виявив дві літературні школи. Одна малювала людину мов якогось божественного духа, позбавленого всього земного, а друга, навпаки, бачила в людині самого звіра, забуваючи про її духовні потреби й можливості. На думку Мартіна, обидві школи помилялися, бувши занадто однобічні. Тут треба було знайти щось середнє, найближче до істини, що, не захоплюючись занадто одуховленням людини, кидало б, однак, виклик варварському її отвариненню. В своєму оповіданні «Пригода», що не сподобалося колись Рут, Мартін спробував здійснити цей свій ідеал художньої правди, а в статті «Дух і плоть» висловив свої теоретичні погляди на це питання.

Але «Пригода» й усі інші оповідання, які він вважав найкращими своїми творами, все ще марно стукали в двері редакції. Його ранні роботи не мали в його очах ніякої вартості, хіба що ось тільки дали трохи грошей, та й «страшні» свої оповідання, з яких два було продано, він тож не вважав за щось цінне. Вони були напоєні буйною фантазією, що в сполуці з життєвою правдою і надавало їм певної сили. Таку от переміш химерного й неможливого з реальним сам Мартін уважав за викрут,- хай навіть і майстерний, у найкращому разі. Велика література не йде цим шляхом. Такі твори теж можуть мати неабияку художність, але Мартін не визнавав мистецтва, абстрагованого від правдивих людських переживань. Увесь викрут у тім і полягав, щоб оцю художність просякти людськими емоціями, і це Мартін зробив у низці своїх «страшних» оповідань, що їх написав, перше ніж піднісся до вищого щабля, до рівня «Пригоди», «Радості», «Казана» і «Вина життя».

Три долари за тріолети дали Мартінові змогу сяк-так перебитися, аж поки прибув гонорар від «Білої миші». Перший чек він розміняв у недовірливого бакалійника, лишивши йому долар, як частину боргу, а решту розділив між пекарем та торгівцем городиною. Він ще не розбагатів настільки, щоб дозволити собі м’ясо, і сидів на сутужній пайці, коли прийшов довгожданий чек на сорок доларів. Мартін не знав, як його реалізувати. До банку він ніколи ще в житті не заходив, а тим більше в грошових справах, і його охопило наївне дитяче бажання піти до одного з великих оклендських банків і там розміняти чек. Але він розумів, що розважливіш було б розміняти його в бакалійній крамниці, бо цим він справить на крамаря певне враження і забезпечить собі надалі більший кредит. Отож хоч і вельми нерадо, пішов він до бакалійника і, віддавши весь борг, набив собі повну кишеню дзвінкою монетою. По цьому він розрахувався з іншими кредиторами, викупив костюм і велосипед, заплатив за машинку місячне і за кімнату Марії - за минулий місяць і за місяць уперед. Після того у Мартіна лишилося ще майже три долари.

Для нього