Листя землі - Дрозд Володимир
І як запитував Кузьма про Марусину, одвертав лице своє, бо на щоках червоно маки зацвітали. І сказала пані Дарина, що сьогодні ж пошле служницю в жіночий монастир з проханням до ігумені, щоб відпустила вона послушницю Марусину колишню господиню провідати.
Видалася Кузьмі ніч тягучою, як дьоготь, і ранок, хмурий, страшенно довго розгорявся, дощило. А серед дня — небо розчинилося, і виглянуло сонце у вікнину між хмар, і все навколо спалахнуло ясно-зелено, земля І небо усміхнулися: Марусина ішла вулицею, попід гаєм, а Кузьма паркан навколо садиби Листопадів ремонтував. Побачивши Кузьму, опустила Марусина очі і привіталася тихо, крізь вуста стиснуті. А була на ній одіж чорна, як паркан глухий, з дощок почорнілих, навколо саду зеленого. І тісно було садові тому у зашморзі глухого паркану, і промінив він життя живе, нескориме, крізь глуху загорожу.
Сиділи вони втрьох на терасі, біля самовару, а потім господиня пішла в дім, залишивши Кузьму й Марусину наодинці. І знову спохмурніло небо, і сльозився дощ дрібний, майже осінній, по листю дерев у саду, бо мовчала Марусина наче кам'яна, очей не підводячи. І казав Кузьма до Марусини, що нові ворота поставив він на дворищі своїм, а скоро дім новий на попелищі збудує, де хата батькова стояла. І казав Кузьма, що млин вітряний збудує на горі Круковій, усе він уміє робити, а роботи не боїться і любить, бо для роботи людина Богом сотворена, а не для ледацтва, і найкраща молитва Богові, так казав Кузьма, син Семирозума, — се робота на землі. І ще казав Кузьма, що доброго коня і корову уже ближчої неділі на ярмарку купить, бо в краях холодних, де він перебував три роки не з власної волі, люди тамтешні руки його цінували, та й додому вертався він довго, од села до села, підробляючи, де робота для його рук траплялася, і пан звеничівський з матір'ю щедро розплатився. І ще казав Кузьма, син Семирозума, до Марусини, послушниці в монастирі мринському: "Будь господинею усьому, що я сам і з поміччю твоєю надбаю. І будь матір'ю дітей моїх, бо хочу я дітей багато, адже діти — се виправдання наше на землі і продовження родів наших".
Але не підвела очей Марусина, а по хвилі довгій відповіла так: "Довго, Кузьмо Несторовичу, перебував ти в краях далеких, і так, мабуть, уже судилося нам, що не будемо ми разом ніколи. І нікому я вже не належатиму, а тільки Отцю небесному, бо скоро я в черниці постригаюся, обітницю вічну даю. А слова твої до мене сьогоднішньої — се спокуса гріховна, випробування останнє перед постригом. Се диявол сам до мене вустами твоїми гомонить…" Захрестилася Марусина дрібно, наче мак чи окріп по обличчю своєму сіяла, блідому та змарнілому, самі губи на нім живі, повні, червоні. Відтак підхопилася вона і швидко пішла з тераси, не попрощавшись.
І залишився Кузьма, син Семирозума, сам — у цілім світі. І ніщо йому не миле було, навіть робота.
А як зібрався Кузьма додому простувать, проводжала його пані Дарина. І сказала вона на прощання: "Як будуватись наміришся, Кузьмо Несторовичу, позичу я тобі трохи грошей. Вірю, що повернеш, як не мені, то дітям моїм, бо чесна ти людина". Опустив Кузьма обличчя хмарне: "Ніщо мені не треба без Марусини, бо любив і люблю її болєй, аніж душу власну". Але втішила його пані Дарина: "Ще не сказало життя слова свого останнього, ще не сказало…"
І пішов Кузьма від дому Листопадів не в Пакуль, а на ярмарок — неділя була. І прийшов він на ярмарок, і ходив між коней, прицінюючись. І побачив він у самім закуті ярмарку білу кобилку, яку статечні покупці обминали, біла ж бо масть сільськими хазяями не шанувалася. Підступив Кузьма ближче, заглянув у очі кобилки — добрі й щирі очі були. І сама вона костиста, груди широкі, ноги міцні, хвіст товстючий, кучерявий, язик чистий, без смуг — обіцялася кобилка бути везучою і жити довго. А продавав її не якийсь циган чи перекупщик, продавав кобилку дядько з Мохнатина. І не нахвалював її через міру, як нахвалюють коней, що ходять по ярмарках до загину, бо нікому не потрібні, а тільки казав, що кобилка спокійна й пам'ятлива, продає ж її, бо у боргах весь, будується. І сторгувався Кузьма легко, дядько зайвини не просив. Відтак зняли обоє шапки і перехрестилися. Узяв Кузьма кобилку за вузду і тричі навколо себе обвів, а дядько стьогав її по боках, щоб не жаліла за господарем. По тому гребнув Кузьма жменю землі і потер спину кобилі, примовляючи: "їж гній, а бери на себе лій". Бо так годилося. Тоді підняв поділ сорочки і талану в дядька з Мохнатина попрохав: "Ну, свате, на талан, що Бог дав". І поклав дядько в поділ Кузьминої сорочки копійку. Перехрестив ту копійку Кузьма й кинув на землю, витоптану людьми та кіньми. Упала копійка щасливо, і порадів з того Кузьма, син Семирозума. І пішли вони з дядьком до шинку та випили по чарці горілки. І запитав Кузьма, чаркуючи з дядьком з Мохнатина: "А тепер скажи, свате, чесно, чи годиться кобила для хазяйства? Годиться — буду тримать, ані — буду, як ти, продавать". Так-бо велося на торгах з діда-прадіда. І відповів йому дядько, що кобилу продав: "Совістю я не торгую, чоловіче, ще не вивчився. Хоч, може, і прийде такий час, що навчуся, бо людяки старі гомонять: не до кращого ідеться, а до гіршого. Добра коняка, добра. Веди Русалку додому, ще мені дякуватимеш".
А як вибрався Кузьма з міста, пустив кобилу ристю. Бігла Русалка легко і не потіла. І порадів Кузьма, бо то — добрий знак. До вечора ще було не вельми близько, а він уже Будище проминув, їхати — не йти. І звернув Кузьма на лісову дорогу, що вела до хутора Козачого. На хуторі проживав Омелько Погиба, з ним Кузьма в тюрмі заприятелював. У дев'ятсот п'ятім зчепився Омелько із лісними сторожами за віз дров, вони йому і зробили. Як рушав Кузьма у заслання, а Погибі ще три місяці в'язниці залишалося, обіцяв провідати старого, якщо у рідні місця колись доля поверне.
Приїхав Кузьма, син Семирозума, на хутір Козачий, а дворище Погиби було крайнім од лісу, сторожа з беріз розкішних навколо дворища стояла, так він розказував у камері тюремній, плачучи, бо нудьгував без сім'ї, роботи і лісу. А як зійшов з коня Кузьма, обійнялися вони з Омельком, наче рідні, бо ніщо так не зближує людей, як горе спільне, баланда тюремна. І мовив до гостя Погиба: "Радий я тобі вельми, бо думав, що уже й не звидимося ніколи на сім світі, а згадував я тебе частюка. Бо ми ж з тобою, Кузьмо, останньою скоринкою у неволі ділилися. Але звиняй, синку, і не дивуйся, що такий розгардіяш у дворі та хаті. Уже, вважай, на колесах машини парової я живу, і спродую усе, що нажив за вік свій, хоч і нажив небагато. Замандьорилося синам моїм і невісткам на переселення їхать, аж на Схід Далекий. А що ж нам із старою од своїх пагонів одриватися і в самотині та сирітстві туточки смерті дожидать? Тож рішився і я, хоч знаю, що вже мені у рідній земельці не лежать. То можна пойнять і молодих, бо туточки, над болотом Чортовим, самі злидні родять, а там, гомонять, земля як золото, і — скольки хоч, аби руки та сила. Живе людяка надіями на лучче. Доки надіється — доти й живе яна". А ще скаржився старий, що довго стягавсь він на деревину, хоч і край лісу живе, та не його ліс, а ліс панський. Але стягався, щоб старшого сина одселить. А тепер доводиться задешево продавати готовий зруб, бо кожен день на п'яти тобі наступає, а покупці не поспішають, час такий — сінокосний, і жнива на носі.
І повів Погиба гостя в кінець городу, де білів зруб, ще на дощах та вітрах не вимоклий, як сонце зруб: світлиця, хатка, комора, і сінці посередині, на два виходи. І деревина добра — сосна та дуб. Небо висіло над зрубом синьою, наче квіт льону, стелею, а привечірнє сонце в пройму причілкового вікна зазирало, золотячи пасьма моху між гладко обтесаних колод. І подумалося Кузьмі: це чиясь добра воля, приязна до нього, привела його сюди, на хутір Козачий. І вже не було йому так сиротливо в світі, як після прощання з Марусиною. Стали вони торгуватися з Погибою і довго торгувалися, аж поки й сонце не опустилося за гребінь лісу. Хоч і обіцявся Погиба віддати зруб трохи не задарма, а треба були старому гроші на дорогу далеку. Кузьминої ж кишені гроші теж не обтяжували. Але врешті-решт, ще сонце червонило вершини беріз, поручкалися, бо всі добрі справи годилося за світла вивершувать.
Їхав Кузьма, син Семирозума, з хутора Козачого у Пакуль понад болотом Чортовим, бо так ближче було. Смеркало, туман стелився над очеретами, скумасно згукував нічний птах на болоті, а десь віддаля спалахували і гасли на купинні болотні вогні. "Ось, може, пощастить мені, і викотиться скарб під ноги білому коневі, бо є така прикмета", — посміхнувся Кузьма. Але не викочувався скарб, вогні спалахували, гасли і знову маячіли в далечі, за очеретами. Лише на руки свої мозоляні надіятися мусить він. Уляна не спала, піджидаючи сина, бо обіцявся він у неділю з Мрина повернутися. І мовив Кузьма весело, поріг хатки переступивши: "Ну, мамо, розв'язуй запатилок,[2] якщо йон десь є в тебе, та діставай скарби свої. І пані Дарина обіцялася позичити, і я не впорожні з далеких країв приплентався, бо не сидів тамочки склавши руки. Будуватися будемо, хопить тобі в хижі на куриних ніжках проживать". — "А що ж твоя Марусина? — ревниво запитала Уляна. — Не для матки ж ти гніздо ліпити задумав, не для матки". — "Буде Марусина, якщо судилося, щоб була, — одказав по хвилі Кузьма і повторив слова Даринині: — Ще не сказало життя останнього слова, не сказало…"
Ой, не, не так яно було, не так, і не гомоніть-бо мені лишнього. Бо в Книзі днів записано чорним по білому: "Повернувся в село Кузьма, син Семирозума, і виріс дім на попелищі за три дні, як лопух квітучий ранньої весни на болоті виростає". Се Уляною пороблено так, Уляною, яна щось знала.
Чому ж яна, Уляна, не рабіла, докуль Кузьми коло неї не було, а гибіла в хліві три зими і три літа?
Дак не було їй благословення од Нестара з того світу, а яна все рабіла іменем його.
Добра і яна, Уляна, була знатяка, без Нестора, покійного давно. Дванадцятий годок мені пішов, як осталася без матки, а я — найстарша, а вже троє послі мене. І нічого я гаразд не уміла по хаті робіть, а треба було крутитись. Линула я води гарячої в діжу, і умерла діжа моя.
