Диво - Загребельний Павло
Перенесено з грецького судна триножник, над яким горів вогонь, вивезений, за звичаєм предків, з Мегари, закинуто в море сіті, впіймано першу рибину, згодом у бухті, названій Золотим Рогом, пристав перший корабель, ще згодом, мабуть, прискочив з невідомості перший дикий фракієць і послав у намет, під яким горів священний мегарський вогонь, першу стрілу. Все те було, але все забулося досить швидко, город виростав з легенди, ловив рибу, торгував, захищався 'од нападників, город ставав славний, у світі, а ім'я успадкував од свого засновника і звався — Візантій.
Місце, вибране молодим мегарцем, виявилося вигідним, але й клопітливим. Усі війни чомусь ішли саме через цю найвужчу частину Босфору; персидський цар Дарій ставив тут свій міст з кораблів, ідучи на греків; через Візантій поверталися додому десять тисяч грецьких найманців Кіра, прославлених Ксенофонтом; Спарта, щоб дошкулити Афінам, будь-що прагнула поруйнувати Візантій; Афіни ж, у свою чергу, щоб допекти Спарті, морили Візантій голодом. Така доля всіх, хто опиняється на перехрестях: до них спливаються найбільше багатства, але слідом за ними йдуть ті, хто б хотів багатства прибрати до рук. І якщо хочеш протривати, то будь або ж могутнім, щоб дати відсіч, або ж хитрим. Візантійці ще не могли здобутися на могуття, тому вибрали хитрощі. Кілька століть балансували вони між слабшими й дужчими, щоразу приймаючи сторону дужчого, і це давало їм змогу не тільки протривати, але й квітнути, город розростався, багатів, і вогонь Мегари, привезений Візантом під дірявим парусом, тепер палахкотів над золотим триножником у біломармуровій святині.
Але одного разу візантійці прорахувалися. У війні двох римських цезарів Септимія Севера й Песценія Нігра вибрали останнього, а дужчим виявився Септимій, у якого в жилах текла дика кров дакійців. Хоч як запекло боронилися візантійці (з жіночого волосся робили тетиви для луків, від голоду їли вбитих), однаково Септимій узяв місто, перебив решту вцілілих мешканців, поруйнував усі будівлі, звелів збурити мури. Здавалося, мегарський вогонь згас назавжди. Однак той самий Септимій Север згодом відбудував Візантій, бо не можна було знехтувати таким важливим місцем; але по-справжньому піднявся город лиш за часів імператора Константина, який вирішив перенести сюди столицю Римської імперії і назвав місто Новим Римом. Константин не належав до анголів, — він був справжній римський імператор, про що можна судити хоча б з того, як стратив він за намовою другої своєї дружини Фавсти рідного сина Кріс-па і дванадцятилітнього сина своєї сестри, а потім, довідавшись, що то був наклеп, звелів і саму Фавсту втопити в ванні з окропом. Візантій бачив жорстокість і перед тим, але то була чужа жорстокість, — тепер мали свого власного імператора, а чого не витерпиш, аби лиш мати в себе володаря! Бо становище столиці має безліч привілеїв, найперший же — це неодмінне й незаперечне право на розквіт. Константин вибудував палаци, храми, лазні, акведуки, форуми, Августей, іподром, з Олімпії, Дельф, з Корінфа й Афін брали статуї, колони, мозаїки, все, що тільки надавалося до перевезення, споруджували особливого розміру кораблі, щоб переправити ці скарби до нової столиці, пограбували дощенту стародавні храми Артеміди, Афродіти й Гекати. Тримаючи в руках спис, Константин окреслив ним у повітрі пів-дугу між Пропонтидою й Золотим Рогом, показуючи, де має пройти нова стіна, що захищала б місто од усіх небезпек; прокладено було головну вулицю Меса з великими форумами, прикрашеними колонами й статуями, на першому від палацу форумі, що згодом дістав назву форуму Константина, встановлено вивезену з Греції багряну колону з бронзовою статуєю Аполлона, поверненого обличчям на схід. У правій руці Аполлон тримав скіпетр, у лівій — бронзову кулю, мовби знак володарювання над цілою землею. А внизу на колоні висічено напис: "Господи Ісусе Христе, оберігай наше місто".
Хто б там після всього пам'ятав, скількох звелів убити. Константин, скількох кинуто на з'їдення левам імператорського звіринця, скільком відрубано голови, скількох набито на палі, а скільком залито до нутра розтопленої міді чи свинцю!
Вдячні сучасники мерщій прозвали Константина Великим, а столицю найменували Константинополем, на знак чого було випущено медаль з відповідним написом. На медалі, так само як і на царських монетах, чеканено постать, що символізувала благополуччя Константинополя: молода невіста на троні, голова в неї вкрита серпанком, а поверх серпанку — діадема з оборонних веж, в руках невіста тримала ріг достатку, а ногами спиралася на борт корабля.
Так і плив одтоді Константинополь далі й далі, змінювалися в палацах імператори, в короткім часі місто вже не вміщалося в тісному обширі, окресленому стіною Константина, і новий імператор Феодосій (щоправда, вже не Великий, а Малий, названий, видно, так через те, що багато літ був попихачем своєї жони Євдоксії) звелів провести нові мури, які було названо Довгими, або ж (на його честь) мурами Феодосія. Імператор Юстініан після розгрому, який вчинили Константинополю учасники повстання Ніка, вирішив зробити столицю ще кращою, ніж за часів Константина, і серед інших чудес спорудив найбільше чудо тодішнього світу — храм святої Софії.
Одні будували, другі — руйнували. Як сказав поет: "Той мурує, той руйнує..." У восьмому столітті імператор Лев Ісавр досить дбайливо винищував ікони, а що слово "ікона" означає будь-яке зображення, будь-який малюнок, то можна уявити, скільки шедеврів навіки втрачено для людства у тій "ідеологічній боротьбі". Окрім того, Ісавру не сподобалася константинопольська книгозбірня, заснована ще Константином і розширена іншими імператорами, особливо Юліаном. Там налічувалося до тридцями шести тисяч рукописів, серед яких були й найдавніші, вивезені з Риму, Греції і Єгипту, зберігалася там легендарна драконова шкіра в сто двадцять футів завдовжки з записом творів Гомера. Лев Ісавр звелів спалити книгозбірню разом з ученими, які там були!
Щоправда, Феодосій, який, щоб заробити прізвисько Великого, чимало сил віддав жорстокому переслідуванню і нищенню поганства і християнських єресей, вважаючи, видно, що цього ще не досить, щоб міцно засісти на сторінках історії, звелів зруйнувати славетну Александрійську бібліотеку. Вона була заснована при храмі Серапіса Птоломеєм Фісконом і поповнена Марком Антонієм перевезеною для Клеопатри бібліотекою Пер-гама, що складалася з 200 тисяч книг і збітків. Там була зібрана мудрість усього дотихчасового світу. (До речі, пергамська книгозбірня виникла свого часу як свідчення культурного суперництва між Александрією і Пергамом. Коли Птоломей Філа-дельф заснував у Брухіоні — аристократичній частині Александрії — першу велику бібліотеку, цар Пергама Євмен взявся за це й у своїй столиці. Лякаючись суперництва, Птоломей Єпіфан заборонив вивіз папірусу, на якому тоді писано. Тоді Євмен, шукаючи матеріалу для письма, винайшов те, що відоме тепер під іменням "пергамен", тобто ягнячу або телячу відповідним чином виготовлену шкіру). Феодосій видав указ про знищення цього осередку поганських знань.
Про імператорів можна розповідати довго. Повелівали, ходили в золоті й шовках, розпоряджалися багатствами імперії, вважали вкрай образливим для себе, якщо їх не визнавали мудрецями, богонатхненними керівниками, безгрішними суддями діл божих і людських. А судили жорстоко, безжально, навіть одні одних. Скажімо, був такий імператор Маврикій, досить дурний, обмежений, скупий, але чадолюбивий. Мав багато дітей і дуже їх любив. Коли імператорський трон захопив Фока, названий Кентавром, він не просто розправився з попередником, а звелів убити у нього перед очима всіх дітей, а вже потім стратити самого. Незабаром історія повторилася. Царський трон захопив Іраклій. Фоку за бороду витягли з імператорського палацу і під наглядом нового володаря відрубали йому голову.
Іраклій увійшов до історії, ясна річ, не за те, що витягав з палацу свого попередника за бороду й кидав його під воїнські мечі, — йому належить новела про введення в Візантійській імперії на місце мови латинської грецької мови. Зробити це було тим легше, що в самому Константинополі й більшості фем грецька мова вже давно увійшла до побуту, а латинська існувала тільки як державна умовність. Але заслуга є заслугою. Так само, як безперечною заслугою імператора Константина Багрянородного стала його "Книга церемоній", що принаймні позбавила клопоту всіх наступних імператорів ламати голову над тим, коли в що зодягатися, з ким трапезувати, як влаштовувати прийоми й урочистості, бо ж панувало переконання, що Візантійська імперія вмить розвалиться, як тільки в складному й одвіку усталеному ритуалі двірських і столичних пишнот щось буде пропущено або зроблено не так.
Особливо пишався своїм ділом царствуючий разом з Василієм Другим його молодший на два роки брат, імператор Константин. У довгому списку візантійських імператорів значився як Константин Восьмий. Це свідчило, як часто повторювалося серед імператорів ім'я Константин, а ще свідчило про те, що народ візантійський, певно ж, любив літеру К. Константин ще замолоду дійшов до цього висновку, а раз так, то не належало дбати ні про що, окрім дотримання хоч на перший погляд і обтяжливого, але, зрештою, приємного імператорського способу буття, тобто влаштовувати урочисті церемонії, пишні лови в околицях Константинополя, ігрища на іподромі, ганяти м'яч на циканістрії, грати в кості, їсти, пити, розважатися, любити жінок. Щоправда, імператор ще мав, очевидячки, дбати й за інше. Стежити, щоб провінції справно виплачували належну данину, щоб у столиці завжди вдосталь було хліба, м'яса, вина, щось там робити для пожвавлення торгівлі й ходити в походи проти ворогів, які вічно обсідали імперію звідусюди, гострячи зуби на її багатства. Але жена небі бог, і все земне в помислах і волі його. Вищі сили розпоряджалися так, що Василій успадкував од своєї матері Феофано залізну руку і смак до завойовування й володарювання, а Константинові дісталася од матері тільки зовнішність, натурою ж подібен був до діда свого Константина Багрянородного, який теж колись віддав усе управління державою в руки всемогутніх придворних євнухів, а сам поринув у книжну мудрість.
