Полковник Семен Височан - Микитин Теодор
Ляхи вже не ті вояки, якими були раніш. Шляхта одвикла од шаблі й мушкета, ховається за спинами найманців та гайдуків, катує безборонних, а опісля чваниться своїм геройством. Але власними силами польські пани давно вже не вигравали жодної битви, не здобули жодної вікторії. Ціла Річ Посполита не може впоратись із Запорізькою Січчю. Якби не реєстрові та найманці, то козаки давно прогнали б усіх поляків за Віслу. Але той час уже не за горами, бо кожний день копає панам могилу.
Слова Семена були такі запальні й переконливі, що гості слухали їх затамувавши подих, і руки мимохіть тягнулися до шабель, до пістолів, до сокирчин.
– Красне та й гостре твоє слово, як наші сокири,— похвалив Семена Юра.— Звеселило мою душу, мов солодкий трунок. Як настане той час, то наших сокир також не забракне,— пообіцяв урочисто.
– А нагостріть їх добре, панове легіні,— порадив гаряче Грига.— Великого треба грому, щоб спопелив усю погань, що розплодилась на нашій землі. Збиткуються над нами і чужі зайди, й свої супостати.
– Перевертні для нас, отче,— не свої,— гнівно озвався Височан.— Вони лютіші од найлютішого ворога. Продали і свій народ, і свою віру, і честь та совість.
– Кожний торгує чим може,— кинув глузливо сотник Хаячок.— Швець шкірою, а наші пани вірою. Нині вони православні, завтра католики, а післязавтра за золоті цехіни поклоняться і аллаху.
– Кажуть, що в перевертня Ярему Вишневецького сатана вселився,— озвався хтось з гостей і перехрестився.
– Сам Вельзевул,— потакнув серйозно Грига.— Окаянний цілу Україну в крові утопити хоче. Церкви, у яких замолоду молився, закриває, попів, які навчали його в дитинстві, четвертує і власною рукою очі їм виколює, скрізь у своїх маєтках ксьондзів та єзуїтів насаджує.
– А Костянтина Острозького внук, Януш? – нагадав Семен.
– А князі Чарторийські, Корецькі, Збаразькі, Заславські…
– А можні панове Лагоди, Шумлянські…
Гості з ненавистю називали прізвища перекінчиків, розповідали про їх злочини та знущання над українським народом, кров якого текла в їхніх жилах.
– Не забувайте про пнівського Куропатву,— нагадав Юра.— То собака з Яреминої псарні. Як ватаг Гриць Кардаш зі своїми опришками здобув і спалив Пнівський замок[16], а старого Куропатву зарубав, то всі гадали, що тепер людям легше стане. Але не так сталося, як гадалося. Син у батька вдався, бо вовк плодить вовка. За три роки молодий Куропатва відбудував замок, і зараз другого такого на цілому Підгір’ї немає. У неділі та свята не давав спочинку своїм кріпакам. Там кожний камінь омитий людською кров’ю і сльозами.
– Вбити нелюда! – вигукнув з ненавистю Семен.— Легко сказати,— похитав головою Юра.— На ловах і в дорозі його понад сотня гайдуків і рукодайних стереже. А здобути вдруге пнівський замок уже не вдасться. Його тепер день і ніч охороняє залога. Жодному кріпакові не довіряє Куропатва. Але знай, що ми вже двічі таки підстерегли його. Тільки бог наші кулі одвертає від нього.
– Якусь іншу кару готує йому господь,— висловив здогад Грига.— Може, таку, що всі перекінчики і недолюдки здригнуться. Сказано єсть, що всякому діянію призначений його час; час жити і вмирати, воювати і миритися, любити і ненавидіти, веселитися і сумувати. Він прийде і на Ярему, і на Куропатву, і на всіх катюг. А сповістять про нього знаки, що появляться на землі і на небі. Хто матиме очі, той побачить, хто матиме вуха, той почує.
Піднявши догори руки, з натхненним обличчям і розвіяним волоссям, задивлений кудись у небо, Грига нагадував якогось старовинного поганського віщуна.
– Я, ваш душпастир, візьму тоді до рук не хрест, а шаблю, і не благословлятиму, а вбиватиму. Але гріха за це мені не буде, і вам їх бог одпустить.
Слова Григи справили на всіх глибоке враження. Забувши про їжу та напої, гості збуджено позирали на небо, чи не появились знаки, про які згадував Грига, чи не настала пора братися до зброї.
– Якби серед нас була єдність, то ми давно здобули б собі волю,— порушив мовчанку, що настала після Григи, Семен.— А то так: як тільки устає на бій Київська земля, то дрімає Галицька, як піднімається Поділля, то мовчить Підгір’я. Тоді до нас прийде воля та доля, як підніметься на бій уся Україна, як степ з’єднається з горами, а Дніпро з Черемошем, як на голос козацьких литавр озвуться в Чорногорі трембіти. І хто сидітиме в запічку, коли інші проливатимуть свою кров, того треба карати як ворога.
– Ми сидіти по запічках не будемо!-схоплюючись з лав, гукали ватажкові гості.— А хто сидітиме, того стягнемо за ноги.
– Клянусь богові та й людям – як у степу брязне козацька шабля, то в горах відгукнуться наші сокири,— підняв високо свій топір ватаг.
– Ми також клянемось! —посхоплювалися з лав гості.
Раптом увагу всіх привернув до себе дивний вершник, що появився на дорозі. Розхристаний, простоволосий і босий, він мчав на неосідланому коні, вигукуючи: "Татари, татари!"
На подвір’ї сплигнув з запіненого коня і, хитаючись, ніби п’яний, підійшов до Височана, втомлено сперся об стіл.
Серед гостей настало тривожне замішання. Вони стовпились біля вершника.
– Випий і кажи! – подаючи вершникові кухлик оковитої, наказав коротко Височан.
– Татари спалили Коропець!-вигукнув з відчаєм вершник.— 3 міста тільки згарища залишились. Людей, які оборонялися, повбивали, інших у ясир погнали. Я коропецький передміщанин, а на прізвище Кащук,— пояснив.— Коли татари напали на Коропець, то я сам один був дома. Жінка з хлопцем пішли в ліс по сушняк, на бога надія, що обоє врятувалися. Я сховався було, але як стала горіти хата, то ледь не задихнувся в диму. Виліз з погреба, бачу: ординець у стайні щось з конем вовтузиться. А коло хати вила лежали. Устромив я їх у поганця, а сам на коня. Помітили мене нехристи, але кінь впору доніс до лісу. Ну, а там я вже безпечний. Ординці в ліс не пускаються.
Зі слів Кащука, який з узлісся стежив за татарами, виходило, що наїзники розділились у Коропці на дві ватаги. Одна подалась на Братківці, друга, обминаючи Тисьменицю,— на Черніїв.
За хвилину над Вікторовом поплили протяжні звуки рогів. У Сапогів, Блюдники, Комарів і Бринь помчались гінці за тими побратимами, які з різних причин не могли прибути до ватажка на гостину. Гості сідлали коней, перевіряли мушкети, пробували, чи гострі шаблі.
Воюючи з татарами понад двадцять років, Гнат докладно пізнав їх звичаї та хитрощі й зараз упевнено давав сотникам і десятникам накази, про все тямив, усе передбачав.
Повідомлені гінцями, що ватажок скликає загін, у Вікторів з ближніх сіл та хуторів стали прибувати поодинокі та гуртами побратими.
– А ти куди?-дивлячись на сина, який саме виводив зі стайні коня, запитав суворо Гнат.
– Куди всі, туди й я,— не злякався суворого батькового запитання Семен.— Не хочу сидіти в запічку, як інші проливатимуть свою кров,— повторив свої недавні слова.— І чекати, що стягнуть мене за ноги.
Гнат розгублено похитав головою. Власне, він був радий, що в його сина не тільки розумна голова, але й відважне серце.
"Нашого, височанського роду",— подумав гордовито.
Але Семен ще не набув військового досвіду і легко міг попасти в біду. Навіть він, батько, не зможе його охоронити, бо мусить керувати битвою. Але ж яке він має право оберігати сина від небезпеки, коли інші не ухиляються від неї?
– Сідлай коня, сину, та швидко! – ласкаво наказав Семенові.— Височани в запічках не відсиджуються.
4
Три сотні вершників виїхали з лісу і помчали в напрямі річки.
– Така пітьма, що навіть чорт не розбере, хто свій, а хто ворог,— озвався вершник, який їхав попереду загону.
– То, Гнате, бог її нам послав,— зрадів сотник Хаячок, їдучи поруч з Височаном.— Швидко й дощ піде. Он у горах вже блискає,— показав рукою на далекий вогняний спалах.
Але спалах не згасав, а, навпаки, ріс, дужчав і, нарешті, червоною загравою запалив небо.
– Та це ж Черніїв горить!-жахнувся комарівський сотник Яремко Попович.
Вершники замовкли, похнюпились, і тільки стукіт кінських копит, бряжчання зброї та шум гірської річки порушували нічну тишу.
– Зараз буде брід,— порушив гнітючу мовчанку Хаячок.— Вже чути, як шумить водоспад на Чорній Бистриці.
Десь близько раз і вдруге застогнав пугач.
– То наш Лесь Журахівський,— здогадався Височан.— Відгукнись, Семене! – звернувся до сина.
Вершники минули самітнє дерево, що росло при дорозі, як раптом з темряви вигулькнуло двоє чоловіків.
– На татар не наткнулися? – запитав коротко Височан, пізнавши своїх розвідників.
– На милю од броду нема й живої душі,— якось сумно доповів ватажкові Лесь.
– А Братківці де ділись? – розсердився на розвідника Височан.— Не переселились же за одну ніч з-над Чорної Бистриці на привіслянські піски?
– Немає вже Братковець,— зітхнув розвідник.— Ще вранці татари дощенту їх спалили.
Семен здригнувся.
"Зося! – майнула тривожна думка.— Що сталося з дівчиною"?
Гнат мовчки торкнув коня і за хвилину зупинився над річкою. Берег у тому місці лагідно спадав до води, чорної й блискучої в нічній темряві. Тут був зручний для переправи брід, званий чомусь Лисим.
Заглушуючи розмови вершників і форкання коней, десь близько шумів водоспад.
З темряви вигулькнули ще два розвідники. Доповівши Височанові, що татар у спалених Братківцях немає, вони обережно з’їхали у воду, а за ними ватажок, старшини та перша вікторівська сотня.
Загін, не зупиняючись над річкою, подався у спалене татарами село. Обабіч вулиці ще диміли терпким димом обвуглені рештки будинків, у яких тільки недавно народжувались і жили, сумували і веселились, трудились і закінчували свій життєвий шлях покоління мирних українських хліборобів.
Височанці зупинилися біля спаленої церкви і мовчки, з глибоким смутком позирали на чорні згарища. їхати далі, не перевіривши дороги, було небезпечно. Біля Чернієва можна було наткнутися на татар, а відсутність сторожі коло броду здивувала і насторожила Височана. Ординці або надто покладались на свої сили і знехтували обережністю, або сподівались здобути Черніїв зненацька та повернутись на збірний пункт швидше, ніж вирушить за ними погоня.
Раптом до побратимів долинули чиїсь голоси, і з темряви з’явився гурт чоловіків та жінок. То були братковецькі селяни, яким пощастило врятуватися од татар. Зараз, під охороною ночі, вони шукали серед згарищ убитих ординцями родичів та рештки свого злиденного майна.
