Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія

Ольга Петрівна майже з ранку до вечора просиджувала в домі Лисенка й Старицького, допомагаючи жіноцтву готувати костюми та головні убори для вистав.

Вона розповіла мені якось при нагоді, що Микола Віталійович побачив Ольгу Антонівну вперше на концерті у м. Чернігові. Там Лисенко виступав, а вона йому акомпанувала. Вони справили один на одного дуже сильне враження. Швидко після тієї зустрічі Ольга Антонівна приїхала до Києва удосконалювати свої й без того бездоганні знання музики. Микола Віталійович радо запропонував їй свої послуги. Лекції музики кінчилися тим, що вони побралися.

Глибока взаємна дружба й пошана одне до одного зміцнила їхнє кохання. Ні в одному подружжі, ні раніше, ні пізніше, я не бачила таких глибоко щирих, повних взаємного довір'я й пошани стосунків між чоловіком та дружиною. Вона була його другою жінкою. Від першої у Лисенка залишилися діти. До тих дітей Ольга Антонівна ставилась, як справжня рідна мати. Для них вона була і другом, і прекрасною вихователькою. І не тільки вдома Ольга Антонівна була вірною помічницею Миколи Віталійовича, а й у різних справах громадського значення, які організовував Лисенко. А він же невтомно був зайнятий тими справами і на них витрачав і сили свої, й енергію, і дорогий час. Можна лише дивуватися, як він знаходив ще час і для роботи композитора, організатора прилюдних концертів та для викладання музики дітям. Останнє вже для заробітку. Адже ж йому треба було дбати і про шматок хліба. Ольга Антонівна мала великий вплив і на творчу роботу композитора.

З того моменту, коли я переступила поріг дачі Лисенків, які однією спільною родиною проживали там зі своїми родичами Старицькими, я відразу опинилась у зовсім новому, не знайомому мені світі. Інші розмови й на інші зовсім теми почула я в їхньому домі. Музика й театр, письменство й письменники, громадські обов'язки кожної людини — ось що цікавило їх. Переконання їхні й погляди були дуже не схожі на ті погляди й переконання, які я спостерігала, живучи по наймах, у людей панської верстви.

За ініціативою Ольги Антонівни та завдяки ретельній підтримці Михайла Петровича, в їхньому домі усталилася звичка читати гуртом яку-небудь цікаву книжку. Хтось один з присутніх читав уголос, а всі інші слухали, виконуючи яку-небудь ручну роботу: чи шитво, чи вишивання, чи змальовування, чи щось інше. Після того як книжку було прочитано, а іноді і під час читання, між присутніми починались дискусії. Обговорювались окремі, найцікавіші моменти в книжці, характери героїв і навіть мова автора твору.

Мене тоді надзвичайно цікавило ще одне питання, а саме: мова в родині Лисенків — Старицьких. Живучи у поміщиків по селах, я звикла до того, що пани говорили мішаною мовою, ні російською, ні українською. Звичайно, всі вони силкувались говорити російською мовою, але домішували до неї багато слів і навіть цілих виразів з мови простих селян, з мови, яку пани називали "мужичою". Російські слова вимовляли з наголосами української мови і, навпаки, вживали українські слова, наголошуючи їх так, як наголошуються слова російської мови. Виходила якась мовна мішанина. А в домі Лисенків — Старицьких мова звучала в устах кожного, як музика. Всі вони завжди говорили добірною українською мовою, а коли їм траплялося вживати російську, то й вона звучала мелодійно. Михайло Петрович дуже часто хвалив звучність російської мови та багатство її висловів, в доказ чого любив декламувати вірші Пушкіна, Лєрмонтова та інших класиків російської поезії. Мова, за його словами, не могла йти попереду загальної культури народу. "Нові поняття, — казав він, — викликають пекучу потребу в нових словах". Працюючи над своїми п'єсами та віршами, Старицький іноді утворював нові слова, яких не було в народній мозі. Це викликало у декого невдоволення. Одного вечора я чула такі закиди Михайлові Петровичу, коли він прочитав групі гостей свій переклад з польської. Я пам'ятаю, що під час тієї суперечки всі мої симпатії були на боці Старицького Адже він працював над мовою свого народу, хотів збагатити її. Так, певно, робили всі видатні письменники інших народів, бажаючи поставити свою мову на вищий щабель культурного розвитку.

На Лук'янівці, на дачі Лисенків — Старицьких, я мала щастя бути близьким свідком їхнього громадського й родинного життя. Михайло Петрович Старицький був людиною високої культури. Він був великий естет із самої своєї природи і в усьому шукав краси: чи то в благородних вчинках людей, чи в різних виявах їхніх душевних емоцій, чи у зовнішньому вигляді, чи, наприклад, у якій-небудь мізансцені. Чуючи або читаючи про чиюсь виняткову мужність, чесність, правдивість, Михайло Петрович не міг не відгукнутись на те своїм серцем і тоді у нього на очах блищали сльози зворушення. Він сам любив прекрасне і намагався прищепити цю любов усім своїм близьким.

Велике враження справило на мене одного разу хвилювання Старицького, в той час, коли він читав нам твір Адама Міцкєвича "Редута Ордони". Цей вірш, сповнений великого патріотичного пафосу, примусив тремтіти в де яких місцях голос Михайла Петровича. Мені здалося навіть, що на його очі, які палали вогнем, набігли сльози. Я знала той вірш ще раніше, від Броніслави Сидорович. Тремтіння її голосу, коли вона декламувала "Редута Ор-дони", було для мене цілком зрозумілим. Адже ж вона була полькою, а до того ще й великою патріоткою. Старицький же був українцем, а проте героїка Міцкєвича знайшла шлях до його благородної душі. То був не поодинокий факт доказу глибокої людяності його серця, яке могло так щиро відгукнутись на страждання іншого народу.

Маючи змогу спостерігати Старицького щодня, я з повним правом можу сказати, що він завжди миролюбно ставився до інших народів, а особливо — до слов'ян. Він навіть написав вірш-звернення: "До слов'ян". Ось як він звертається до них:

До згоди ж, до гурту, до купи, слов'янє, Забудьмо старезнії чвари!

Вгамуймо, братове, розладдя погане:

Встають-бо на заході хмари!

Наприкінці цього вірша поет закликає всіх членів однієї слов'янської сім'ї, братів — росіянина, поляка, чеха, сербина, словака — подати один одному руки на згоду:

Подаймо ж ми руки на вічне кохання

І крикнім на банкеті згоди:

"Ми цілому світу бажаєм — братання,

Поради, освіти й свободи!"

Михайло Петрович досконало знав російську і польську літературу, вивчав чеську. Він шукав спорідненості між окремими слов'янськими мовами. Поряд з тим він вивчав інші іноземні мови. У збірнику його поезій ми зустрічаємо переклади з творів Гейне, Гете, Байрона та Шекспіра. Його переклад на українську мову "Гамлета" найяскравіше свідчить про те, що Старицький чужого не цурався, особливо, коли те чуже було співзвучне з його власними поглядами. М. Старицького цікавила не сама лише література, а й історія народів та науки. Мене завжди дивувала його здібність розмовляти з людьми різних професій і уміння в тих розмовах сказати своє, іноді зовсім нове слово.

Але найбільше любив Старицький російських поетів-демократів. Народолюбець Некрасов, співець недолі на родної, посів найбільше місце у його збірці перекладів. Найкращі з них: "Невижата нива", "Смерть селянина", поема у двох частинах, "Сіячам".

Сам поет, Михайло Петрович побожно ставився до творчості Пушкіна та Лєрмонтова. Він переклав багато їхніх поезій. У його збірнику ми можемо прочитати такі, найбільш вдалі, його переклади з Пушкіна: "Надгробник", "Остання хмарина бурхливої бурі", "Чи я на торжищах блукаю", "Мара", "Село", "Елегія"; з Лєрмонтова: поема "Демон", "Пісня про царя Івана Васильовича і молодого опричника та одважного крамаренка Калашникова", "Тамара", "Ночувала хмарка злототкана", "Люблю отчизну я", "Парус".

Дуже часто я чула, як Старицький декламував своїм співбесідникам:

Я спорудив собі надгробник вікопомний;

До нього шлях людський не заросте зелом:

Ні! Я не вмру цілком! Душа у співі милім

Переживе мій тлін, не згине у нівець...

Усім, в кого тільки Старицький помічав хоч невеликий хист до віршування або письменства, він радив писати й перекладати твори класиків інших народів. Я зрозуміла, чому він так робив, коли прочитала одного разу його "Заспів" до уривка з "Мазепи" Байрона. У тому заспіві Старицький звертається до своєї дружини Софії Віталіївни:

Тобі, незрадная дружина,

Моя кохана і єдина,

Британця пісню голосну

Я переклав на рідну мову...

Але шукай тут іно серця,

Що незупинно, чуло б'ється

На користь рідного села.

Доспіє й наш на ниві колос

І розітнеться дужий голос

У пісні вільній та дзвінкій...

Надію буду пестувати,

В скарбницю мови буду дбати

Убогу лепту я свою.

Ось яка була головна мета у перекладача творів російських та іноземних письменників — подати лепту у скарб ницю української літератури. Він сам учився у старших вчителів — майстрів літературного діла — і інших навчав любити й шанувати їх.

Головним дороговказом в усій діяльності і Старицького і Лисенка були заповіти нашого українського великого страдника за народ, Кобзаря Тараса Григоровича Шевченка. Ті заповіти вони черпали з власних слів поета і вміли керуватися ними у своїй діяльності. Одного разу я була при розмові Старицького з якимсь молодим письменником-початківцем. Старицький покритикував його твір і критика та була дуже серйозна. Вона, хоч і в дуже делікатній формі, викривала багато огріхів. Початківець зовсім зніяковів і не знав, певно, що йому робити. Старицький помітив, яке нищівне враження справили його зауваження на молодого хлопця, і зараз же почав заспокоювати невдаху-автора, завіряти, що в того є хист, потрібний для письменника, тільки бракує знань:

— Треба вчитися, друже мій! — порадив він йому.— Вчитися якнайретельніше і ніколи не забувати, що нам, українцям, за всяку ціну треба вибиватися в люди, треба навчитися бути корисними своєму народові. Письменників у нас мало! Занадто мало! Учіться писати! От послухайте, що каже письменникам наш великий учитель Шевченко.

І Старицький напам'ять прочитав слова поета, які той записав у своєму щоденнику, збираючись повернутися зі свого заслання до Петербурга:

"Я побожно шаную Салтикова. Гоголе! Наш безсмертний Гоголе! Якими б радощами раділа твоя душа благородна, побачивши навкруги себе таких учеників геніальних! Д-р-у-ги мої! Щирії мої! Пишіть і подайте голос за оту чернь горопашну, брудну, за отого смерда безсловесного, зневаженого".

— Чули? — запитав Старицький, кінчивши.

Той заклик Шевченка, звичайно, міг стосуватися й письменників українських і, напевно, стосувався.