Поцілунок Елли Фіцджеральд - Лишега Олег

А та ніч могла б мені освітити все життя.. А тоді просто повернувся у нашу нічліжку.. Коли відходив, він навіть не повернув голови..

Іншим разом — це вже було під самий Новий рік — я уважніше придивився до нього.. Він був молодший за мене.. Великі молоді очі, темне сплутане волосся, а спереду, над чолом велике біле пасмо.. Хто ти? — якось він питає.. Я — актор.. Помовчав, а тоді каже до мене: а хіба це гідно?.. Не знаю.. просто отак заробляю собі хліб.. А чому ти тут, а не десь там, у горах — хіба там не краще? Там для мене нема вже місця.. Там уже все переділено.. А де твій дім, батьки?.. Але й туди вже повернутися не міг.. Мені здається якось, коли ми переходили дорогу і він справив малу нужду прямо посеред дороги, він не помічав машин: вони пригальмовували, чекали.. Міг зупинитися, задивитися на небо.. Здавалося, де він став — усюди центр світу, і з ним центр поволі рухається, але не покидає його.. Він рухався, інакше цей світ міг би пропасти: повільно, але рухався.. Від річки вранці і до річки увечір.. А посередині десь на його орбіті стояв кіоск.. Я не знаю, чи давньогрецькі кініки мали свої храми.. Але якщо таки мали, то не більший за той кіоск: щоб там можна було комусь сказати, що він думає про цей світ. Там усередині сиділа середніх літ жінка.. Подивилася великими сумними очима на мене..

Тут досі моровиця.. Люди вмирають ночами, раптово згоряють, переважно молоді.. Я вже третій день не виходжу з дому.. Крізь вікно — безлюдний двір.. Вітер чімхає молоденьку аличу, майже голу.. Поодинока жінка прошмигне з марлевою пов’язкою на лиці, наче мусульманка під паранджею, але білою.. На день народження ніхто й не прийшов, заборонили усякі концерти: уночі знов кілька людей умерли від задухи.. Зателефонував Валєра, він трохи прихворів.. Каже, що в місті дуже гарно, тихо, людей не видно, лише самі голуби.. І то якісь незвичні, руді.. Пізні осінні голуби.. Літають собі, де хочуть..

Прийшов лише Орест.. Колись ми з ним йшли у байдарці Дністром, і нас захопила на воді ніч.. Як гарно, високі скелі каньйону, але їх не бачиш, лише зорі, хлюпають весла, а попереду лиш місяць.. Вже кілька літ він майструє вітрильник.. Коли бачу його, знов виринає Дністер, течія, високий скелястий берег, білі чаплі на скелях.. Навіть коли вітаюся з ним за руку — мені здається, я простяг руку до Дністра і без слів промовляємо своєю мовою, тихим хлюпанням весла.. Він приніс доброї самогонки, від пані Марії і її доньки Гані.. Туди він їздив на храм, якраз на Покрову, коли я їхав на вечір пам’яті Тараса Мельничука, а він у той страшний снігопад їздив до них на храм.. Вони живуть над Дністром, їхній самогон, як вогонь..

Дивись, які в Ореста гарні руки — ми сидимо з Людою за столом, Новий рік у Морозових, у їхнім напівпідвалі.. Вікно геть завалене снігом, і так тісно ми сидимо, тепло, надихано.. І коло себе я бачу його бліду руку, як він бере щось зі столу, велика бліда долоня, рука майстра.. Але тоді я міг і не знати таку саму, іншу долоню Творця, ту мармурову десницю Родена.. Ту руку я раптом побачив через її очі, величезні, ясно-блакитні, з бісиками під довгими віями.. Вона сміялася аж до сліз, це ти її привів у той вечір під Новий рік.. Це ніби мав бути твій новорічний дарунок від великого Театру, вона дістала там свою першу справжню роль.. Тоді ще всі ми були разом, за одним тісним столом..

Напередодні Віктор привіз мені гостинця на день народження від Костя Москальця.. Лише дивись, не випий раніше.. Це вже не вперше привозить пляшку доброго самогону від Костя.. Там, біля Бахмача, — ти ж добре знав і його, і Володю Кашку — далеко над Сеймом живе він, з Великодня до Покрови, в Індії — так називають їхній куток.. Ходить рибалити, Сейм розливається навесні, довкола луки до обрію, навпроти на другому березі — Батурин, палац Розумовського на горі.. Небо, сонце, череда корів прохолоджується у Сеймі.. Віктор передав мені пляшечку прямо звідти.. Бо і я колись у Сеймі ловив рибу руками.. Там вода вирує, тягне у бездонні ями..

Два гостинці я дістав, від двох річок.. Хіба можна сказати, що це не щастя?..

Віктор примчав з Києва, передав мені гостинця, і тоді ж у своєму лімузині відвіз мене з Сихова до театру, я вже запізнювався на вечірню виставу "Чекаючи на Годо".. Він їздить, заплющившись.. Одного разу, пролітаючи з Києва, десь уже за Рівним, він раптом кивнув мені праворуч — он туди, бач, повернула вужча дорога, вона до Грицькового Козина, я був там, це недалеко.. Він був у темних окулярах, може, не хотів мене лякати, що він за кермом заплющує очі..

Я сидів у найпершому ряді і плакав.. Вони запросили мене сюди, на найкраще місце.. Вони були такі ж, як і ми тоді, босі, простоволосі.. Бігають по сцені, а на стінах, обтягнутих сірим полотном, метляються їхні тіні, чорно-білі і хаотичні, наче в німому кіно: тільки малесенький оазис ока для потаємного плачу залишився..

Ярчик Лишега біжить під дощем.. біжить з ровером, він поламався.. Я ніколи не бачив, як він їздить на ровері.. Це в Тисмениці навчився, там уміють все.. Тепер він біжить Стрийською, під крижаним дощем.. Другого листопада, субота, якраз сьогодні, сім літ назад, дощ заливає.. машини тонуть у величезних потоках.. На рамі і на багажнику торби з бульбами ружі — викопані щойно у себе на городі.. бульби жоржин і гладіолусів набрякли, тяжкі як камінь.. Він тягне ровер з торбами намоклого коріння, бо пообіцяв знайомим жінкам викопати їм бульбу-ружу на зиму.. І чомусь саме тепер періщить холодний осінній дощ і заливає його разом з ровером і торбами.. Але він мусить, мусить!.. Уже й так устиг відвезти торбу з обідом для самітньої хорої пані Марії — гречану кашу з підливою, хліб, салат, горня борщу.. А як інакше, вона ж чекала на нього, більше ніхто не принесе, крім нього.. Старі, немічні, скалічені.. кожен день в усі кутки Львова він розносить їм важкі клунки теплої каші, борщу, хліба.. І він уже всюди встиг, і лишилися тільки ці тяжкі зимові квіти.. Викопані на зиму, бо інакше змерзнуть і пропадуть.. Малим він показував нам ляльковий театр.. Поставить табуретку, зверху примостить ще одну, накриється.. А ми з другого боку, усядемся на траві перед хатою.. Дуже любив театр.. З тими важкими намоклими квітами — доля таки наздогнала його вже вдома.. Надто холодний дощ.. надто тяжкі квіти.. упав на самім порозі..

Виходить на середину сцени Назар Гончар: ну добре, а ви що нам покажете? Ніхто ж тоді його не знав.. Худий чоловічок, довгий, у в’язанім перехнябленім ковпаку, збоку мишею проїджена дірка.. Стоїть, стоїть.. Раптом падає ниць.. І все.. Всі аж заніміли від такого.. Той лежить, лежить.. Підвівся і вийшов.. І ані слова — чого, як, до чого.. Він прийшов, хотів до нас на роботу в театр.. Ми його тоді не взяли.. Може, злякалися.. Це мені розповів Олег Цьона, цього літа.. Сидимо увечері біля Дзиґи під парасолею, п’ємо домашнє вино, кисле, аж зуби зводить.. Там і Дара, і Валєра з Танею.. Уже було досить пізно.. Із Дзиґи вийшла дівчина, підійшла, запалює ліхтарик: усередині за шклом плаває свічечка у рідині.. Я кажу: коли не виберемся з Дарою до міста — завжди він тут як тут — десь посеред Академічної або на Ринку.. І всюди наче йде тобі назустріч, і більше жодної близької душі.. І завжди у нього в очах той вічний вираз Дон Кіхота, але стихлого.. Якось, і то вже востаннє, зустрілися в Кабінеті, а потім він каже: ходім, може, по чарочці калганівки.. І ми пішли звідти Валами на Вірменську, у Дзиґу.. І там сіли за столик і мовчали.. А довкола якісь хлопці з дівчатками аж заходились від реготу.. Тоді випили ще по одній.. І далі мовчимо.. Я ніби не дуже й знав його.. Хіба що він недавно з Австрії, там він носив корону міського поета цілий рік.. А недавно його запросили до Ужгорода.. Він почитав вірші свої, а потім пішли купатися на озеро в Ужгороді.. А потім його знайшли в озері горілиць..

Ми з Віктором надвечір прогулюємся над річкою посеред Торонто, її можна перейти по камінцях.. Там могли водитися хіба пічкурі.. І раптом бачу, як здалеку щось темне, аж кипить вода, проти течії насувається на нас.. і навіть він — що ночував на вулкані у Центральній Америці — навіть він завмер.. Ближче.. ближче, один за одним, величезні, боком переповзаючи на мілинах, до нас підходив лосось.. Він бачив таке вперше в житті, такий страх і таке щастя.. На наших очах лосось з Онтаріо, пізньої осени — так, то було на мій день народження — переповзав, летів, перестрибував у своєму вирії до того найдальшого рідного потічка, де він колись народився.. А на другий день викинуло їхні задубілі туші.. Все — вони своє народили, виснажившись до смерті..

Театрик круглий, шапіто, згори запнутий дірявим дермантином, звідти мають світити зорі.. Вистава була довга, аж три години.. Круглий зал оперізували балкончики з гіпсовими гірляндами, колись тут було вар’єте, ще за Австрії.. "Казино де Парі".. Нічний клюб.. Так само, кажуть, веселилися і в "Піонері", де ми з тобою дивилися "Набережну туманів" Марселя Карне.. Я вийшов.. На вулиці вже темно.. довго стояв на хіднику під ліхтарем, може, вийдуть актори, то подякую за гарний вечір і за Годо.. Але щось ніхто не виходив.. Навпроти облетів свіжий тиньк і звідти виліз бляклий напис "Milchhalle"..

Отут я недавно заблудився.. Дивно, як можна тут заблудитися, між твоїм театром Скарбка і цим театром Курбаса.. Тоді, після розмови з Брилинським, коли показав мені ту лавку, де ви сиділи на похваті.. щоб вчасно викотити на сцену Троянського коня.. Я вийшов, була неділя, і вже вечоріло — аж перед Оперним купа людей, думаю, може, якісь вуличні музики? Так — але хто б ти думав? Індіянці.. Троє індіянців.. Молоді хлопці, один грає на всіх інструментах — якась велика флейта з хлипкими подувами вітру, бубон гупає.. А двоє, розмальовані червоною і білою глиною, танцюють, мабуть, танець орла.. Бо на хребті у кожного — гребінь з орлиних пер, уздовж хребта.. Звідкись з-під ніг пахкає клубами дим, наче вони виринають з кратера вулкану.. Але ось музика притихла, один, низенький, кругленький дивиться в небо, на зорі, а рукою вперся в землю, наче вхопився за землю — і так завмер.. Щоб набратися сили від землі.. Я відчув, як він напружився..