Завищені оцінки - Антоненко-Давидович Борис

Чого він вартий, коли атома не розщепив, кібернетики не видумав? Сидить собі старий пелех на тій землі, де народився, й нікуди не рипається. От ми, молоді! Нащо нам та рідна земля, коли нас кличуть до себе Марс, Венера, весь космос!..

Андрій Степанович жартома бурчав, удаючи себе за "старого пелеха", на якого він аніскільки не був схожий, проте якась нотка справжнього жалю прозвучала в його словах.

Борис, що, мабуть, не раз чув від свого нетяги-батька подібні слова й звик до них, мовчки посміхався й незабаром пішов кудись, а його батько, немовби ведучи далі почату розмову, журно казав Галині:

— Повірте, я й досі не збагну — хто й що виховує дитину, формує з неї ту чи іншу людину... От хоч би узяти мого Бориса. За рік з чимось перед війною мене послали в Західну, і я з дружиною та сином переїхав до Львова. Борисові було тоді шість років, і ми влаштували його в щойно відкритий дитячий садок. Одного дня дружина пішла рано на базар і більше не повернулася... її вбила скинута з німецького літака бомба. Це був той жахливий ранок 22 червня сорок першого року, коли почалася війна, що зробила мене вдівцем, а мого Бориса удовиченком...

Андрій Степанович важко зітхнув.

— Ви уявляєте, скільки напруги мусив я тоді докласти, щоб з шестилітньою дитиною, сам з покаліченою ногою, вискочити з того безладу й сум'яття перших днів війни, що діялися в Західній Україні, і де пішки, де несучи стомленого Бориса на одній руці, де на випадковій підводі й, нарешті, в напхом заповненому людьми й речами вагоні — довезти його до Києва, а незабаром і в далеку гарячу Туркменію!.. Дезинтерія, плеврит, голоднеча, спрага, злидні — все довелося малому зазнати, поки в Ашхабаді я знайшов куток під покрівлею і роботу. В неймовірних умовах я заступив йому матір і з усіх сил тягнувся виконувати свої батьківські обов'язки, але не раз мені здавалося, що мене на все не вистачить і я не зможу довести до пуття хлопця.

Я відмовився від особистого життя, не оженився вдруге, боячись привести до хати Борисові злу мачуху, я присвятив йому всього себе і... І ось тепер він відходить від мене. Виходить, ми зовсім різні люди. '

— Але ж ваш Борис справляє дуже приємне враження, та й не обов'язково діти повинні бути копією батьків,— промовила Галина, бажаючи якось розважити Андрія Степановича й не розуміючи причини невдоволення його своїм сином. Той сумно пояснив:

— Є речі, що передаються з роду в рід, як пошана до батька й матері.

— Наприклад? — усе ще не догадувалась Галина.

— Ну, хоч би й таке: скільки сил доклав я, щоб у Туркменії, серед іншого оточення, мій Борис не став без'язиким!

— Цебто як? — спитала Галина, але Андрій Степанович казав далі:

— Займався з ним поза школою, шукав у Ашхабаді евакуйовані з Києва родини, щоб знайти для нього своє товариство, і що ж? З Туркменії він таки привіз рідну мову... А ось тепер — вийде з дому, і йому вже байдуже, по якому говорити. Для них, молодиків, бачите, мова — тільки засіб спілкування з іншими людьми...

— Та воно ж так і є,— нерішуче промовила Галина, не уявляючи собі, чим же ще може бути мова, як не засобом спілкування.

— Не зовсім так,— відповів Андрій Степанович, ніби пояснюючи старанній учениці незрозумілу задачу.— Мова — це насамперед душа народу, як сказав колись Панас Мирний; заберіть у народу все, навіть батьківщину, і народ може повернути втрачене, як писав великий російський педагог Ушинський, а без мови — народу нема.

•Галина все ж не розуміла, як можна надавати такого величезного значення мові, ба навіть доходити через неї до якогось внутрішнього конфлікту з сином. Вона говорила з Женчиком, як усі говорили в школі й на селі, де вона жила, по-українському; Олег колись говорив з нею по-російському, й це ніколи не могло б спричинитися до родинних незгод, а тим більше до конфліктів... Це видавалось їй дивацтвом, а втім, кожна людина має свого "коника", і чого це Андрій Степанович повинен становити якийсь виняток. Просто він, сам колишній викладач української мови, занадто любить свій предмет і, як кожний ентузіаст, надає йому великого значення.

Андрій Степанович глибоко зітхнув.

— У чомусь я таки помилився, чогось не врахував у вихованні сина...— Він схилив голову на руку й додав: — Мабуть, таки треба було мені підшукати добру жінку, що якоюсь мірою заступила б матір Борисові, і одружитися. Без жіночої ласки дитина черствіє...

Галині й на думку тоді не спадало, що вона може заступити сформованому вже юнакові, студентові другого курсу, давно втрачену матір, але їй так було шкода Андрія Степановича, людину доброї, лагідної вдачі, якій так не повелося в житті, що вона готова була на все, аби якось замирити ображеного без істотної причини батька з його непоганим, видати, сином. Але як це зробити?

Раптом Андрій Степанович стрепенувся, труснув густим, трохи вже посрібленим де-не-де сивизною чубом і посміхнувся:

— Та що це я розбурчався як старий хрін! Розкажіть краще про себе.

Галина журно усміхнулася на відповідь:

— А я намагалася заступити своєму синові батька, але тільки тепер переконуюся, що так і не змогла...

— Отакої?! — підвів здивовано брови Андрій Степанович.— Так дітям потрібна насамперед мати!.. Розкажіть, коли можна, про це докладніше.

І Галина, сама того не сподіваючись від себе, вперше розповіла сторонній людині всі свої жалі, весь свій довго тамований у собі біль. Тільки про подорож до Талліна не сказала: занадто гидко було згадувати ту свою легковажну помилку.

Андрій Степанович уважно слухав. Коли наприкінці в Галини вихопилось: "І подумайте тільки: син і досі марить своїм батьком, якого ніколи не бачив, який не вартий найменшої згадки!", Андрій Степанович серйозно сказав:

— Вам треба було вийти заміж. Очевидно, хлопцеві потрібне чоловіче товариство.

— Але ж я теж боялася привести Женчикові до хати якщо не лихого, то байдужого до хлопця вітчима,— відповіла, ледь усміхнувшись, Галина.

— Значить, треба буде шукати вітчима-педагога,— відповів їй у тон Андрій Степанович і по хвилині задуми додав: — Я кажу — педагога у глибокому значенні цього слова...

Коли Галина згадувала потім історію їхнього зближення, їй здавалося, що саме з цієї розмови воно й почалося. Саме тоді обоє відчули, які вони близькі своїм минулим, де кожний з них перейшов тяжкий життєвий шлях, сповнений вибоїн і вирв, і як могли б доповнювати одне одного тепер. Справді, чом вони не пара? Женчикові бракує батька, а Борисові — матері; і Андрій Степанович, котрий умів докласти стільки душевних сил, щоб отак виховати свого Бориса, зуміє дати частку свого серця й Женчикові; а хіба в Галини не стане снаги й такту повестися так, щоб великий уже Борис ніколи не відчув у ній мачухи? Безперечно, стане! Занадто багато вистраждали вони обоє, щоб зрозуміти одне одного й допомогти. Бо ж таки страждання, а не радість облагороджують, мабуть, людину, роблять її чулою до людського горя, якого ще стільки є на світі!..

Щоправда, Андрій Степанович набагато старший за неї — років на дванадцять, а може, й більше, проте й вона, ніде правди діти, не першої молодості жінка, хоч і в її літа ще не пізно виправити давню помилку. Та, власне кажучи, тут ідеться навіть не про неї, а розв'язується доля Женчика: нарешті в хлопця буде чесний, розумний і чулий батько. Оце головне. І все ж їй стало чомусь незрозуміло сумно. І наче в тон раптового мінору спливла в пам'яті пісня, що її чула часто на селі:

Не всі ж тії та сади цвітуть, Що зарання розвиваються, Не всі ж тії та вінчаються, Що любляться ще й кохаються...

"Та що це такі дурниці лізуть у голову!" — похопилася Галина, ледве звільняючись від тогз елегійно-сумного настрою, що не знати звідки й чому з'явився в неї. Після цього, коли вона спинялася думкою над своїм недалеким другим заміжжям, Галина намагалася думати не про себе, а лиш про Женчика й ті вигоди, що чекають на нього в Києві.

Торік, перед початком навчання в школі, Галина приїхала з Женчиком на один день до Києва купити хлопцеві новий костюм і осіннє пальто, бо з старого він уже виріс. Для Галини це була воднораз і спроба — як поставиться Женчик до уявно можливого вітчима.

Вони приїхали в неділю, коли Андрій Степанович не був на роботі й міг цілком віддатися своїм гостям. Утрьох вони подалися на Хрещатик, і Женчик, що вперше йшов вулицями великого міста, спочатку ніяковів і сором'язливо тулився до матері, але коли в "Дитячому світі" вони купили гарненький костюмчик з довгими штанями й пальто з паском, а надто коли Андрій Степанович повів їх до крамниці іграшок, хлопець ожив, але зовсім розгубився. Перед ним розгорнулася втілена в кольорові речі казка, і хлопчачі очі засяяли, перебігаючи від пухнастих зайчиків та ведмедиків до пишно вбраних ляльок, далі до маленьких тракторів, самоскидів і автомашин.

Андрій Степанович купив Женчикові вигадливий конструктор, і хлопчина так зацікавився ним, що ладен був тут же, в крамниці, почати щось конструювати. Він так захопився, що забув і подякувати, і лиш на зауваження матері пошепки промовив "спасибі", незадоволений, що йому не дають натішитися такою цікавою цяцькою й тягнуть кудись із крамниці, коли він не встиг оглянути й половини того, що виставлено на полицях і лежало під склом на прилавку.

Андрій Степанович повів їх обідати до ресторану, й настрій у Женчика враз покращав, бо йому подобалося, що тут подавала їсти не мама, а молода тьотя в білому фартушку, яка приносила страву однаково — мамі, Андрієві Степановичу й йому, зовсім як дорослому.

Потім вони сіли в таксі й поїхали до зоопарку. Переходячи від клітки до клітки й від вольєра до вольєра, Андрій Степанович оповідав Женчикові про вдачу звірів, їхню далеку батьківщину та способи, якими ловлять їх. Хлопцеві особливо подобалися маленькі ведмежата, що вільно ходили по вольєру, вилазили на дерево й, пустуючи, борюкалися між собою. Андрій Степанович тут же розповів про кілька мисливських пригод, коли полюють на ведмедів.

— Ведмідь дуже сильний: він може легко поламати рушницю, розтрощити на тріски її кольбу, погнути металеву цівку, але сам боїться людського погляду. Ведмідь тікає від людини, але, якщо людина допала його й він опинився з нею сам-на-сам, ведмідь зводиться на задні лапи й, перше ніж рвати свого ворога пазурами, хапає людську шкіру з волоссям на голові й здирає її додолу, щоб закрити нею людські очі й не бачити їхнього погляду...

Навіть Галина зацікавилася розповіддю Андрія Степановича, мимоволі подумавши про широчінь інтересів її передбачуваного чоловіка, а звичка ведмедів затуляти перед розправою людині очі справила на неї велике враження.

— А людина робить другій людині страшне паскудство, злочин — і спокійно дивиться своїй жертві в очі...— замислено проказала Галина, на що Андрій Степанович іронічно зауважив:

— Бо вона — цар природи...

Женчик захоплено слухів, з цікавістю поглядаючи то на звірів, то на оповідача.