П'яниця - Мирний Панас

Петро Микитович зостановився.

— Далі! далі! — кричить Іван Микитович і одно веде, одно розливає сльози...

— Далі немає, — каже Петро Микитович, — вже кінець. Ну та й ти ж, брате, граєш! Я ще не чув такого виразного вигравання ніколи! Ану, ще що заграй.

Іван Микитович заграв "Гриця", "Ой вийду я на шпильочок", "Ой на ставочку та на бережечку", потім веселеньких-танцюристих, потім знову жалісливих і так програв аж до самого вечора. Забулося його лихо, заколихане грою, заснуло. Іван Микитович знову просіяв, повеселів і з охотою згодився на братову раду піти проходитися, роздивитися місто.

Увечері, п'ючи чай, він і сам загравав з Наталею, щипав її за пухкі білі руки, лоскотав попід боками, хоч Наталя тепер одбивалася і одверталася від його жартів, а більше ловила погляд Петрів. Одначе Іван Микитович не впадав від того в тугу. Вночі, вийшовши надвір і заставши Наталю, що стояла сама у сінях, обпершись об одвірок, і задумано дивилася на місяць, він знову ущипнув її й веселенько посварився пальцем коло її чорного ока.

— Чого ви сваритеся? — сердито спитала вона.

— Ох, Наталю! Бійтеся лихої години! Як раз та два наскочить, — тихо з жалем вимовив він, — краще кінчати грамоту.

Наталя нічого не одказала, сердито повернулася і пішла в свою хату.

Се знову приложило Івану Микитовичу вогню до серця, знову туга та досада обняли його.

Полягали спати. Петро зразу заснув. Іван повертався з боку на бік, і, як не силував себе замкнути очі, сон чогось не приходив. Думки розходилися, мов хвилі, загравали свою пісню, не ту, що він вигравав на скрипці, а живу, болізну, що серце, як обценьками, давить, як вогнем, пече. "Сказати йому? — думав він. — Попрохати, хай не чіпає? Соромно! Яке моє діло?.. І справді: яке моє діло?.. Що вона, моя дитина, сестра, жінка? Хай ступає на слизьку кладку... Я остерігав її, не слухає, дивитися на мене не хоче... І що я за нещасливий такий удався? Ось живу тут більше, ніж три роки, а не зможу привернути її до себе, тоді як Петро всього день, і вона вже обнімає його, сидить у його на колінах, цілує... Суч... Ні стида, ні сорому!.. Сказано: яка мати, така й дочка, яблучко від яблуньки недалеко відкотиться!.. Чого ж мені її шкода? Чого жаль проймає всього, коли я нагадаю про те?.. Здається, своїми б руками задавив його... Кого? Рідного брата?.. Ні, не варт вона слова доброго, не варт тих мук, що як не задавлять мого серця! Адже ж якби вона була... вона б почула, яким я її голосом остерігав сьогодні від лихої години... А то одвернулася, пішла, мов не до неї то річ... Пропадай ти пропадом!" — рішив і закрив очі... А трохи згодом перед ним у темноті знову виступає він, вона — знову покотилися роєм думки, знову жаль, прокльони, досада... Насилу Іван Микитович перед світом зімкнув очі.

V

Через тиждень, скінчивши своє діло, поїхав Петро Микитович. Брат виряджав брата радий, веселий: він сполохнув його тихе щастя, він привіз з собою тугу та горе — як його не радіти, виряджаючи такого брата?!

Одна Наталя невтішно плакала потай усіх і щось тижнів зо три не показувалася і в хату до Івана Микитовича. Сама мати ходила коло столу, Наталя прикинулася недужою. Іван Микитович, радіючи, що не стало його ворога, клопотався й сумував, що Наталі не видко.

— Що, Наталя дуже нездужає? — рано й вечір питався він у матері. — Чи не полегшало їй?

— Та Бог його знає, що з нею таке. Вона мов і здорова, а все лежить, не встає. Тобто тільки й хвороби її, що лежить.

"Перележить, перетерпить", — думає Іван Микитович, радіючи.

А тим часом на Наталю сусіди понесли недобру славу. Вони в один голос кричали: "Видно, дуже шкода панича, коли з такими сльозами виряджала його в дорогу... Певно, ті сльози не дурниця!"

Поговори ті дійшли і до матері. Мати спершу вилаяла людей, щоб не клепали такого на її дитину, а потім пішла й напилася. П'яна напалася вночі на дочку, лаяла, ганьбила, дочка мовчала, як у рот води набравши. Так мати і заснула, лаючи.

На другий день тихенько увійшла вона в хату до Івана Микитовича. — Що я вас, паниченьку, попитаю? — боязко почала стара.

— А що? Скажіть.

— Чи ви чули, що за мою Наталю лихі люди клепають?

— Ні, не чув.

— Кажуть, либонь вона за вашим братом плаче. Чи воно таки правда тому? Адже ж він тут цілий тиждень жив, і я нічого не запримітила. Чи не запримітили ви, паниченьку, не було чого між ними? Недаром вона чогось щоночі плаче...

Івана Микитовича всього пройняв холод, немов хто кригу приложив до серця: зразу похолонуло, а потім запалало...

— Не знаю, — тремтячи вимовив він.

Хазяйка пішла з хати, не дознавшись нічого, і знову запила.

Іван Микитович ходив, мов зачумлений. Через тиждень він одібрав листа від брата. Пише, що діло його пішло, як по маслу, Що вже маєток пані описаний і незабаром будуть продавати.

"Коли одберу гроші, — сповіщав брат, — кидай і ти службу, їдь до мене та разом і Наталю захопи! Поклонися їй, скажи: коли приїде, манією заживе. Коли б ти знав, брате, як вона сподобалася мені, як щиро пригортає, гаряче цілує?!."

Іван Микитович не скінчив листа. Голова в його закрутилася, в очах заходили кружала, в ухах забило в дзвони... Як на смерть засуджений, встав він з-за столу, за котрим на службі сидів та писав, і, не згортаючись, не збираючись, ухопив чужу шапку й прямо потеліпався додому, несучи лист у руках, як своє лихо, як свою тяжку кару.

Прийшовши додому, на сінешньому порозі зустрів він закутану чорним платком Наталю. Вона, побачивши його, повернула в свою хату.

— Вам давати обідати? — гукнула нашвидко через стіну до його.

— Давайте! — одгукнувся він, не пам'ятаючи сам себе.

Вона внесла борщ і постановила на столі. Як тільки ще відхилила вона двері, він звів на неї жалісливий погляд: йому хотілося дознатися по її обличчю, чи тому правда, так вона одвернулася від його, немов боялася стрінутися з його очима.

— Наталю! — гукнув він, коли вона вже доходила до дверей.

— Чого вам? — не повертаючись, запитала вона.

— Ви недужі?.. — голос його задрижав, перервався.

Голова Наталина нахилилася, постать, як від морозу, затіпалася; не відказуючи нічого, вона вийшла з хати.

— Хіба тому правда? Правда?! — закричав він їй услід, болізно здавлюючи руками голову.

Вона знову не одмовила нічого, тільки трохи згодом почулося з другої хати тихе і важке ридання.

Іван Микитович знеміг: уткнувши лице між руки і злігши на стіл, сам заплакав. Сльози його спершу тяжко й трудно витікали, немов їх хто видавлював з очей, а далі все легше і більше плили; на столі, під руками, де він зліг, було мокро.

Наталя, поплакавши й насунувши платок на очі, витягла другу страву з печі і понесла до його. Постановивши, вона вже хотіла брати першу, коли — глядь! — борщ не початий застиг, узявся зверху лоєм.

— То се ви досі не їли? — охриплим від сліз голосом спитала вона.

Іван Микитович мовчав, ховаючи глибше між руки своє лице, щоб непримітне було сліз.

Наталя постояла, постояла коло столу, подивилася на мокрі плями. "Плаче!" — промайнуло у неї в голові, й серце заболіло, защеміло.

— То ви не будете їсти? — нерівним голосом знову питає вона.

— Беріть! — одказав він і закрився від неї ліктем.

Наталя забрала страву й вийшла. Він не зміг далі сидіти і впав на ліжко, лицем у подушку.

Надвечір прийшла мати і здивувалася, що страва ціла. — Що се за знак? Панича немає дома? — питає Наталі.

— Ні, дома.

— Що ж він не обідав? Борщ цілий!

— Не обідав.

— Чому?

— Не знаю. Плакав чогось... — Голос у Наталі дрижав.

"Чого ж се він?" — спитала сама себе стара й пішла в хату до Івана Микитовича.

Тихесенько, без рипу, відхилила вона двері й просадила голову. Іван Микитович лежав на ліжку, лицем на хату. Обличчя його було бліде, болізне, з закритих очей тихо випливали сльози і стікали по щоках на подушку; подушка була мокра. Він, видно, спав, бо не ворушився. Мати подивилася, подивилася, тихенько висунула голову, тихенько зачинила двері й пішла в свою хату.

— Спить і плаче, подушка під щокою вся мокра, — тихо промовила вона до дочки, сідаючи їсти.

Аж перед заходом сонця Іван Микитович прокинувся. Голова в його боліла, серце щеміло, на душі важко та тяжко. Голодний, заспаний і сумний, він здавався аж злим.

— Чи нема чого їсти? — запитав він тихенько, увійшовши у хату до хазяйки.

— Чому се ви не обідали, паничу? Хіба нездужаєте чого? — спитала стара.

Іван Микитович мовчав.

— Я зараз, — обізвалась Наталя, хутко кидаючись до печі. Іван Микитович пішов у свою хату.

— Що се з ним сталося? — здвигнувши плечима, промовила мати. "Мабуть, щось по службі!" — подумала і впокоїлася.

Наталя застала Івана Микитовича уже за столом, хмурого, як ніч восени. Вона подала борщ, він мовчки почав їсти — страва не йшла на душу. Полизькав-полизькав і, положивши ложку, задумався... Задуманого застала його Наталя і з другою стравою. Приймати? — спитала, вказуючи на борщ.

— Приймайте.

Іван Микитович покоштував і другої страви й знову задумався. Як прийняли з столу, він кинувся зразу до своєї скриньки, вийняв папір, перо, каламар, сів і задумався; довго думав, трохи не згриз перо, поки надумався, потім почав.

"Брате! — написав він і остановився. — Чи в тебе є Бог? Чи ти віруєш у Його?.." — почав далі і знову став. Подумав-подумав... Се зразу, схопивши написане, зібгав у руці й зо зла кинув додолу. Потім підсунув другий листочок і знову почав.

"Є на світі люди, — писав він, — що дивляться на життя, як на черідку святок, гулянок: як би найкраще нарядитися, хороше погуляти, всмак поїсти, добре виспатись... їм ніколи й на думку не зійде людське лихо, сльози, нужда та безталання — вони обминають все те, не примічаючи, що на тих сльозах, нужді та горі будують своє щастя... Що їм до того, що другий плаче? Аби я сміявся! Що до того, що він через мене нарікає на свою долю? Аби мені було добре!.. Здається, немає нічого в світі такого, що б викликало їх жаль, зачіпало серце; немає нічого, чому б вони молилися, на що б покладали свою віру.

І таким людям завжди везе, завжди удача. Замолоду гуляють, на старість багатіють, каються, спокутують гріхи свої, купують у церкви дзвони, правлять молебні, панахиди. Сторонні кажуть про їх: от людина! от добряща! Замолоду погуляла, на старість покаялася!.. А ті, безталанні, що віддали їм своє добро? Ті або з голоду пухнуть, або під землею тліють, зариті як-небудь, не оплакані, а облаяні...