Тарасові шляхи - Іваненко Оксана
У той день якраз ні на що було похмелитися йому, от і був він лютий-прелютий, як ніколи.
Тарас саме приліплював на стіни свого куреня шматки сірого грубого паперу, який йому Оксаночка в подарунок принесла і який він розмалював — хрести та квіточки,— коли раптом його за ноги схопили, немов лещатами.
— Ану, йди, волоцюго, шибенику, такий-сякий! — І міцні руки дядька Павла витягли його з чарівної схованки на світ божий, злий, немилосердний світ!
Так уже били Тараса, так били, що й не чув він і не розумів нічого.
— Та киньте його, — мовив солдат, — хай уже мені недоля.
— І що ви кажете, — скипіла мачуха, — щоб на мою хату та така неслава!
— Признавайся, ти взяв гроші? — гримав дядько.— А то всю шкуру здеру.
І Тарас не витримав:
— Я... — ледве чутно вимовив він.
— А, признався, — закричала мачуха.
— Признався! Признався! — застрибав Степанко.
— Де ж гроші? Кажи, де гроші?
"Де ж гроші? — подумав Тарас. — Що ж їм сказати?"
— Кажи, бо вб'ю!
— Закопав... у садку закопав...
Яринка стояла ледве жива з остраху — адже він присягався їй, що не брав.
— Де ж закопав? — не відчеплювався дядько. Закопав... я їх не брав... закопав у землю... не знаю де... — бурмотів Тарас уже майже без пам'яті.
Яринка стояла, і сльози текли по щічках. Вона не витирала їх, боялась ворухнутися. Вона зрозуміла — він нарочито признався, щоб бити перестали.
Напівмертвого хлопця кинули в комору. Мачуха відкрила матінчину скриню, вийняла звідти нову ще юпку і продала. Ті гроші віддала солдатові:
— Щоб я ще своє на них витрачала! Хай їхня мати розплачується своїм добром.
А ввечері Яринка побачила, як Степанко, коли не було нікого в хаті, вийняв із-за образів сорок п'ять копійок і дременув з ними на вулицю.
— У, мамій клятий! — схлипнула Яринка і побігла до комори.
— Тарасику, — зашепотіла вона, — я бачила, то Степанко вкрав!..
СПАДЩИНА
Місяць березень брехливий і зрадливий — то до зими тулиться, то до весни; то пригріє сонечко, зашумлять струмки з гір, вибіжать діти мало не босі, стрибають, співають; а вночі раптом розсердиться мороз, що сонце йому віку збавляє, заскрегоче, зарипить, і знову на ранок усе кригою взялося. Поїхав тато в березні аж у Київ — панське добро якесь возив, застудився, занедужав. Приїхав — не пізнати його. Вже на що мачуха — і та перелякалася. Воно, правда, і мачусі жити непереливки, з такого життя доброю не станеш: дітей — як гороху, а злиднів — як у пана добра. Треба б було батькові хоч трохи полежати, та де там — женуть на роботу.
— Іди, іди, ледашо, — гримає прикажчик, — давно на стайні не був, різок не куштував!
А з панщини принесли тата. Вже погляд був каламутний. Як поклали тата на лаві, сказав:
— Приведіть усіх.
Усі діти зібралися, усі родичі.
— От і смерть прийшла,—ледве вимовив тато.-Хату Микиті залишаю, він старший, — і почав усіх обділяти. — Реманент — Йосипові, скриню з материною мізерією Яринці і Марійці...— Зупинився поглядом на Тарасові,, вже з трудом сказав:—Синові Тарасу з мого хазяйства нічого не треба, він не буде абиякою людиною. Буде з нього або щось дуже добре, або велике ледащо—для нього моя спадщина або нічого не значитиме, або нічого не поможе!
Глянув на Тараса довгим поглядом, ніби мовив ще — ти ж розумієш! Підійшли діти попрощатися, поблагословив, усіх, а до півночі його вже й не стало.
Сіли родичі радитися, що з дітьми робити.
— Треба Тараса кудись у наймити... — мовив якийсь, із дядьків.
— Хай до мене йде, свині пасти,—обізвався Павло.— Гаразд, Тарасе, підеш?
Тарас спідлоба глянув на дядька — згадав, як той катував його, безвинного. Та ще згадав батькову спадщину —ні, може ж із нього щось-таки й вийде!
— Ні, не піду. Я сам собі знайду, де мені жити!
І тільки поховали батька, зібрав Тарас у свою торбинку каламар, перо та крейду і пішов по шляхах шукати собі-долі, і почала доля його чесати, як мачуха.
ПО ДЯКАХ
Коло церкви, осторонь від інших хат, як сумна, покинута всіма вдова, без садочка, без подвір'я стояла школа. Була це звичайнісінька собі хата під соломою, тільки більша, просторіша за інші хати, ну, така завбільшки, як шинок. Але й від шинку вона відрізнялася, бо була куди брудніша і занедбаніша, ніж шинок; вибиті шибки, роками немазана, порепана долівка, сірі брудні стіни — отакий був "храмі науки" в Кирилівці, і царював там неперевершений п'яничка — дяк Богорський.
Та все ж таки він учитель. Він битиме — так і дядько ж Павло битиме,— та й хто не битиме? Але ж у школі можна і дечого навчитися, а вже ж так хочеться Тарасові вчитися! Увечері до Богорського і постукав Тарас.
— А кого там нечиста сила носить? — обізвався дяк, відриваючи погляд від чарки: все йому здавалося, що в чарці щось стрибає, і ніяк він не міг розгледіти що. Він уже підносив чарку і до носа, і до очей, і, перехиляючи навіть її в рот, косив очі, щоб побачити, хто там стрибає, але, так і не вгледівши, наливав собі іншу. І з іншою повторювалося те ж саме. Оцю поважну справу і перервав прихід Тараса.
— Це я, пане дяче, — мовив не зовсім сміливо Тарас, зайшовши в хату.
Каганець ледь блимав на припічку, і чудернацькі тіні стрибали по стінах та стелі.
Ніби стрибало й густе павутиння по кутках, і широкий дяківський бриль, і трійчатка — символ влади всіх учителів, і зовсім чудернацьким привидом здавалася повішена на гвіздок ряса не ряса, свитка не свитка, просто щось таке, схоже на дяківську одежину.
— І хто ото швендяє по ночах, аки лукавий, і не дає пастирю божому заглибитися в думках своїх? — плутаючи язиком, спитав дяк.— І хто ти такий, отроче, будеш?
— Пане дяче, хіба ви не пізнали? Я Тарас, Тарас Шевченко, тато мій умерли, я й прийшов до вас...
— Іди, іди з богом, поки я тебе патерицею не погнав, самому їсти нічого!
— Та ні ж бо, я прийшов у школу, я буду вам за наймита — і воду носитиму, і все робитиму, тільки житиму в школі і вчитимусь у вас.
Дяк ще дивився п'яним потьмареним поглядом, нарешті ніби щось проясніло в його обважнілих очах.
— Так ти той отрок, що читав над батьком псалтир?
— Еге ж, пане дяче.
— Ти б же й сказав відразу, хто ти — нерозумний єси ти, нерозумний. Де твоє добро?
— Та ось зі мною, — мовив Тарас, показуючи на торбинку із своїм навчальним знаряддям та на стару діряву батькову свитку, що була на плечах.
— Хай господь бог бачить, яке благоє діло я сотворив. Лишаю сироту коло себе,— сказав дяк, піднімаючи вгору брудний палець з гачкуватим нігтем.—А за це мені, чуєш, робитимеш усе, що я накажу. Я тільки подумаю, а ти щоб і зробив.
— Авжеж, пане дяче, — зітхнув Тарас.
Так ото не думай, що в дяка харчі дарові. Зараз ні дарованого, ні купованого—нічого в цій хаті немає, а тому що вчитель твій голодний, аки вовк-сіроманець, то бери оцю торбу в шуйцю (Ліва рука), а пляшку в десницю (Права рука) і ходім поспіваємо попід хатами, може якійсь благочестивій людині спаде на думку помолитися та дяка нагодувати.
Тарас, приголомшений такою пропозицією, навіть нічого не відповів. Він покірно спорожнив свою торбинку, і незабаром попід хатами залунав його дзвінкий високий голос, виводячи "Богом избранная" та інші молитви.
— І хто ото так добре виспівує,—аж за серце бере?— зітхне якийсь дядько.— Ану, стара, відламай хлопцеві окраєць паляниці.
В другій хаті налили у пляшку з-під дяківської горілки грушевого квасу, але в третій хазяїн — видно, вдень його прикажчик лаяв — лютий був на всіх:
— Ану, випусти, Горпино, на цих ледачих Бровка, — гримнув він. — Ото ще, прости господи, вештаються довгополі чорти!
Бровка, не гаючись, спустили з цепу, і пастир з учнем: накивали п'ятами — трохи й квасу не розлили.
Повернувшись додому, дяк похмелився квасом і, промовивши: "Блаженні праведні, яко тії наситяться", закусив паляницею. Не звертаючи ніякісінької уваги на голодні очі Тараса, показав йому пальцем у куток:
— Лягай, отроче, і завтра, як тільки розвиднюватися почне, щоб мені дрова були нарубані і щоб води наносив з криниці.
Не вперше було засинати Тарасові голодному, він і заснув.
Так почалося самостійне життя Тараса.
Ще й треті півні не проспівають, а він уже встає — і по воду, і піч затопити, і в школі прибрати, бо як не встигне, то дяк добре йому патерицею спину почухає. Зі школи хлопці біжать додому, гуляють собі в "панаса", і в ліс побіжать, а йому треба заробити, щоб хоч прохарчуватися як-небудь. А заробіток — це мерці. Вже всі на селі знали: краще за малого Тараса ніхто псалтиря не прочитає, усі й кликали його. І не було за два роки жодного покійника в Кирилівці, щоб Тарас над ним не читав. Нелегка ця робота — всю ніч над труною псалтир читати. Іноді він хитрував. Як затягне на середині псалма "Прийдіте поклонітеся", всі родичі небіжчика хрестяться та кланяються, а він мерщій кілька сторінок перегорне, щоб ніхто не бачив.
Спочатку трошки боявся мерців, а потім звик — ще й думав: "йому, неборакові, вже ні тепло, ні холодно від того, скільки я читаю".
— Кесарю кесареве! — мовить дяк, як повернеться Тарас, і загарбає своєю здоровенною рукою гроші.
— А оце тобі на проживаніє від щедрот моїх! — і видасть Тарасові п'ятака.
Купить Тарас бубликів — ото й обід. Але іноді і з тих злиденних п'ятаків купить цукерку довгу в папері і віднесе Яринці та сліпенькій Марійці.
А іноді — і не вмре ніхто, і в торбу ніхто нічого не кине. Отоді лютий дяк.
— Як ти мені курки від Семиволоса не принесеш, то й на очі не з'являйся.
— Та як же я принесу?
— А от так: підеш, як спати полягають, і вловиш.
— Злодюга, — шепоче Тарас, — скрізь хапаєш, де погано лежить.
Якось приховав свій же зароблений п'ятак, не показав дякові. І не на бублики собі, хоч голодний був, як завжди, і не на цукерку Яринці. Сам не розумів, чого це йому так захотілося купити грубого сірого паперу — бо іншого у віль-шанській крамниці й не водилося — і зробити таку самісіньку книжечку, як у дяка на полиці лежить.
Купив. Треба було сидіти в школі і читати з усіма, а він утік аж за село, сховався в бур'яні, вийняв папір, книжечку, яку захопив з полиці, і з паперу таку самісіньку зробив, вимережив її візерунками різними і почав списувати з дякової книжки у свою.
Були то вірші мудреця народного українського — Сковороди.
Переписав, заспівав їх сам собі Тарас. Такі жалісні вірші, що аж заплакав.
Бідну птичку уловили
І в кліточку засадили.
Ой, одчепіть,
Ой, випустіть!
Да вже ж мені не літати,
Да вже ж мені не співати,
Тьох-тьох-тьох!
Да вже ж мені тут бути,
Ох, тут бути, тут бути,
Ох, ох! Ох, ох, ох!
— Невже мені тут бути? — спитав сам себе Тарас.
