Життя видатних дітей - Павленко Марина
Сьогодні кіно страх, яке цікаве, — італійське. Із Софі Лорен у головній ролі!
Хоча женячкою не переймається ще. Однак майбутню дружину Людмилу-Люсю, красуню не згірш італійської актриси, кликатиме трохи "по-кіношному": "Люсьєн".
А от льотчиком — уже зараз був би, і край!
Одначе мріяти — кожен може. Чого лиш не понамріюється, коли цілих дев'ять кілометрів тюпариш до школи, а потім, відучившись, — тих самих дев'ять дринзяєш назад? З 1942 року Василь учився в Біївецькій початковій, потім ходив до семирічки в сусідніх Єнківцях, а тепер — до десятирічки в село Тарандинці. Колись у Тарандинцях служив писарем
Васильків прапрадід (теж Федором звався). Тільки прапрадід собі щодня верхи їздив, а хлопець — пішака. Як тепло й сухо — мовби й нічого. А дощами-снігами одежа-взувачка не встигала за ніч висихати на грубці. Пальто ж у Васі — вітром підбите, чоботи — босий слід знати…
Але до школи — це закон! Якось у несамовиту хуртечу, коли всі були певні, що з сіл у Тарандинці ніхто не приб'ється, вчителька Уляна Миколаївна Демченко здивовано уздріла на шкільному порозі… сніговика! Коли "сніговик" обтрусився-обтупався-пообмітав паморозь, він зробився… Василем Симоненком!
— Тяжко тобі, Васю? — мама жаліє.
— Та чого там важко? — віджартовується-відсміхається каро-зеленими очиськама. — Доки дійду до школи — всі уроки повторю. Доки назад — усі пісні переспіваю!
Отже, мріяти — не сокирою махати! Проте і за рубанням дров чи очерету (дідусь уже старенький, хлопець — головний хазяїн у домі) мріяння Василька теж не покидає. Города копає — мріє, сіно згрібає — мріє, худобу порає — мріє!..
Льоні простіше: постановив собі, що стане поетом, і вперто прямує до мети. А тут же пером і папером не обійдешся! Треба щось робити, бо ж, як у Біївцях кажуть, без підпалу й дрова не горять!
…Нові "навчальні" польоти відбулись на Удаї, що несе поважно глибокі води через село.
Місцева парубота придумала такого собі лука. З усіх сил нахиляється донизу молода верба. Двоє тримають за гілки-шасі, доки "льотчик" не вибереться на "фюзеляж"[10] і не вчепиться руками за "рулі повороту" — верхівку.
— Три… чотири! — командують хлопці. — Від гвинта!
І — в-в-відпускають дерево.
Воно розправляється і пружиною викидає того, хто на верхівці, в річку. Пілот іде на зниження! Є контакт — геройський бульк у воду! Та-а-аке добро! І страх, і гордість, і, головне, безмежна радість польоту!
Але якось Василько, не втримавшись, "важелі" випустив завчасно…
Впав із триметрової висоти. Не у воду. Зайшов у штопор на берег, у мокрий пісок.
Лежма лежав кілька днів, так спина боліла. Згодом начебто минулось. Але — чи минулось?..
Бажання літати — не минулося точно. Його не могли відвернути жодні мамині плачі й дідові умовляння. Бо ж льотчик він чи ні, врешті-решт?!
Може, задерикуватий Василько послухався б твердого татового слова? Бо ж, як зізнається у вірші "Кривда":
Ну, нехай би смикнув за вухо,
Хай нагримав би раз чи два, — Все одно він би тата слухав І ловив би його слова…
От лише де він — той тато? У війну, подейкують, колишній бивецький учитель, художник і артист Андрій Симоненко воював. Дослужився навіть до високих чинів. Подейкують, що навіть — льотчик він, майор авіації… Проте щось там ніби не догодив начальству й тепер засланий до таборів… Якщо досі про Василька не згадував, то нині й поготів! І марно мама ще жде, ще на того "вітра" Андрія надіється…
Плаває ж Василько таки майстерно. Удай перепливає, мов торпеда.
Є на Удаї глибоченна яма — Бибиха, що в неї, за леґендою, було вкинуто бочку золота, ще й не одну. Золото хвилювало Василька найменше: від дідуся перейняв зневагу до всякого багатства й високих посад. Дід зовсім не переймався втратою дворянської грамоти Варвари Максимівни Остапенко — власної мами. Козаками були, мовляв, козаками й зостались. А всякі вислуги та звання — дурниці. Отож не золото манить Василька в загадковій удайській западині. Хочеться дна дістати! Поки що це нікому з місцевих парубчаків не вдається, але в майбутньому Василь таки добуде своїй родичці, дослідниці Щербанівського родоводу Любові Сердюк-Баран, мул із самісінького дна самої Бибихи!
Пірнання, плавання — це теж як планерування. Розтинаєш гущу води, наче ріжеш хмари. Тамуєш дихання, мовби ти в розрідженій атмосфері…
.. А коли йдеш на дно — ти наче підбитий фашистом літак…
Василько зазнав і цього — йти на дно.
Узявся перепливати річку, прив'язавши до спини весло. Але на той берег, де чекали хлопці з човном, доплисти не вдалось. Підступне латаття, таке гарне, біло-порцелянове, ненароком оперезало весло. Зчепилося з ремінцем, потягло в свої нетрі… Вже які "мертві петлі" виробляв — іще більше заплутувався. Ще трохи — і відчайдушний "льотчик" навіки "спікірує" годувати раків!..
Добре, що недалеко рибалив біївецький дядько!
…Тому дядькові й завдячує життям семикласник Василь, по-вуличному — Сурмилівський (мамина мама Варвара була Сурмило), майбутній поет Василь Симоненко…
Утім, киснути влітку на річці не геройство, а задоволення. Взимку скупатись — ото б! А то лише гасають на шкільних лижах, на саморобних дерев'яних, підбитих дротом ковзанах та "літають" на шалено розкручених "крутилкою" санках.
Узимку чи не взимку, але якось Василь із Олексієм Щербанем та Андрієм Туром постановили скупатися восьмого березня.
Посановили — зробили! Не вспіли й до середини доплисти, як нагодився одноокий Коля' (з війни без ока вернувся):
— А що це ви, паскудники, робите? А я бачу, що в береги пішли, та й не туди! У вас що, не всі дома — роз'їхалися на Клечання? Жити набридло?!
Як ухопить бісовий дядько дрючка, та як зачне виганяти їх із води!
Воно й самим кортіло вилазити, але — ґоґошились — ніхто не важився першим. Тож потайки навіть зраділи, що мусять капітулювати.
І це минулось. Ну, вкрило після того Василя всенького чиряками. Ну, загнилася щелепа в Андрія Тура. Але ж слава — пішла!
А славу треба плекати, щоб не забулася. Наступний "політ" відбувся на пасовиську, де Василь, після гусей і свиней, уже вибився на вищу сходинку пастушої "школи" — пас корівчину. Добре у веселому товаристві серед безмежного зеленого простору щось вигадувати. Давно минулися дитячі ігри в цурки, в гилки, в рогатки й луки, в катання коліщати, в м'ячі, зваляні з коров'ячої шерсті. Тепер Василь упевнено приборкує і найноровистішого коня, вправно атакує "фашистів" поміж "окопами", спритно добуває вогонь кресалом і губкою. Тут, серед пастушків, "герой" змалку приохотився і до куріння (в рідного діда ні на грядках, ні в кисеті також тютюнець не переводиться!). Відтепер смалитиме безбожно, "по-чорному". Буде пояснювати, що тютюн заглушує голод, чи шукатиме інших виправдань. Знав би, яку фатальну й трагічну роль зіграє цигарка в його житті! Утім, то вже нашої історії не стосується.
А зараз парубота забагла "політати" на старому вітрякові, що кострубато стирчить у полі над єнківецьким шляхом. Баки заправлено, датчики настроєно, автопілот увімкнено…
…Василько й не пам'ятає до пуття, як це сталося. Знає, що був політ, була висота — потім усе зникло…
Того вечора пастушки принесли його додому в рядні. Ні встати, ні поворухнутися ще довго не міг.
"Хоч би нічого собі не відбило!!!" — товклось у стривоженій, передчасно посивілій маминій голові.
І це ж при тому, що змалку, вічно голодне й худюще, перехворіло всіма можливим болячками!
Помалу одужав. Минулося. Минулося?..
Набирання висоти
У чеканні того часу, коли зможе сісти в літак, Василько не лише "тренується". І не лише "відмінно" — та що там відмінно — блискуче! — навчається в школі. А й принагідно, між іншим, "шліфує" себе у Слові. Як поприходять Льоня та Гриша, як почнуть римувати-складати всякі історії! Як ото про однолітка Івана Кушніра, що нібито залицяється до доньок дядька Ченя: Дарини, Марії та Наталі:
… Вила, граблища, ломаки,
Запальнички і підсаки,
Днища, прядки, веретена —
Все під Ченеві знамена
Стало грізно в ряд…
.. А Кушнір, немов той кіт,
Все сидить біля воріт…
.. Якщо, Ченю, хочеш жить —
Мусиш зброю ти зложить,
Перестати воювать
І Марію нам віддать!
Довга поема теж закінчувалась "польотом", щоправда, жартівливим, з місцевої гори Лисак:
Ми із Симоном сиділи,
Наблюдали з Писака,
А як Чені наступали,
Задали ми драпака!
Симон — це одне з численних прізвиськ Василя Симоненка. Віршують у Василевому роду, крім Олексія Щербаня, ще й дядько Петро Щербань, трохи — брат по батькові (точніше, по безбатченству) Гриша Симоненко… Навіть відомий критик і письменник Прокіп Мисник — їхній далекий свояк. Зрештою, і мама, вже яка зайнята селянською та кравецькою роботою, а завше вдатна до влучного слівця, до гарної пісні! Згодом Ганна Федорівна збере почуті в рідному селі примовки-приказки в окремий зошит під назвою "Перлини поміж людей". Василь умисне обминає думку ще й про тата, котрий, кажуть, теж має літературний дар. Бо ніякий дар не може бути вищим за талант совісті, людяності, відповідальності! Сам він через ціле життя пронесе зароджену в дитинстві зневагу до забудькуватих невірних "пошти-батьків" і лицарську повагу до Жінки, до Матері.
Але найбільше будить Васильків поетичний дар дідусь Федір. Не лише тому, що Федір Трохимович нема-нема — та й забалакає "прикладно", римою. А ще й тому, що останні гроші віддасть на книжки для коханого внука. Головне — ті благодатні розмови довгими вечорами на печі або влітку на сінокосі. Кінця нема тим подорожам у минуле до свого роду, до рідної України!..
"Ми йдемо через сінокіс, і темніє над нами небо, і дзвенить земля на тисячу ладів, і я слухаю. Слухаю небо, і слухаю землю, і слухаю дідову мову. І в серце моє вливається якась незрима сила, що на віки вічні прив'яже мене до цієї землі, до співучої тихої мови", — напише через роки.
І справді, манить Василька вже не так небо, як ця земля на межі полтавського степу й чернігівських лісів, наповнена буйною зеленню та розкішними чорноземами.
— Діду, а Україна — найкраща?
— Батьківщину, як і маму, люблять не за те, що вона краща за всіх, а за те, що — твоя, рідна.
..Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину…
— промовлятиме Василева пісня "Лебеді материнства". Облетить ця пісня, як і чимало інших Симоненкових поезій, увесь світ: Василева однокласниця почує її аж у Канаді.
