Прелюдія весни - Гуцало Євген

Адже — лютий, сніги!

І все ж таки в селі я бачу безліч квітів, що з кожним днем розвиваються й розцвітають усе яскравіше і яскравіше.

Ці квіти — очі людські.

Ще недавно берегли стриману зимову тональність, ще недавно в них синів колючий холодок. А тепер, коли побільшало тепла, вони зацвіли світлом, а ще зацвіли добротою й сподіваннями. Я вигадав для себе химерне заняття — ходжу по сільських вулицях і збираю погляди очей так, як можна збирати ряст у лісі. Збираю погляди карі й сині, зелені й голубі. Зриваю так, як можна зривати купаву. І пучечками складаю в душі, у пам'яті. Барвисті, наче аж оббризкані росою, вони й пахнуть так, як пахнуть ранні квіти.

З кожним днем очі розвиваються усе ширше, з кожним днем розцвітають усе яскравіше, і мені дорогий цвіт світла, що прибирає карого, зеленого чи блакитного відтінку.

Очі цвітуть!