Перекотиполе - Квітка-Основ'яненко

ж? Денис! Як уздрів його Трохим, так і руки, і ноги опустилися, і у животі похолонуло, серце так і трепечеться, і душа щось недобре почула. Не зійтись з ним не можна: по одній дорозі йдуть. Піти швидше, щоб не нагнав, поки до села, а у селі можна пересидіть день, поки від далеко зайде; так Трохим-бо, стільки пройшовши, вже притомився і як би не поспішав, Денис його нажене, бо він здоровіший і привичний більш ходити.

Бачить Трохим, що нічого робити, подумав: «Що ж? Божа воля! не буду з ним іти, буду собі окроме держатись; буду приставати, не поспішаючи з ним, то він і відв'яжеться від мене».

Йде, йде, як ось Денис і наздогнав його; вдарив по плечам і каже:

- Здоров, товаришу! Не втік від мене?

- Здоров, Денисе! Де се ти взявся?

- А ти думав, що Денис вже став бездільником, піде на каторгу, так отеє швидше біжиш додому розказати про мене, що я попався?

- Господь з тобою! Яка мені нужда до тебе? Я й сам жалковав, побачивши тебе у такій нужді.

- Жалковав, ти?

- Далебі, що жалковав. Ні ти мені нічого, ні я тобі ніколи: так чого ж нам? Скажи мені на милость, як ти викрутився?

Тут Денис так глянув на Трохима, що у того усі жижки задрижали і у душі похолонуло. Далі і каже:

- Викрутивсь! Коли ж на мене напрасно сказали. Хіба не бува на чоловіка наговорів?

- Як то без того? Ти ж мене повеселив, що ти не був з ними.

- Хіба ж я злодіяка який, га? - грізно крикнув на нього Денис.

- Та хто про тебе таке дума? Зглянься на бога! І замовкли обидва, і мовчать, і йдуть укупі. Геть-геть Денис вп'ять і одізвався до Трохима, та таким страшним голосом, неначе зовсім не він:

- Ти думаєш, що я через твої замки пропав?

- Через які замки?

- Через такі, що думаєш, я нічого і не знаю?

- Бог з тобою! Я тільки чув про сі замки та й забув зараз.

- Забув! Забудеш і справді. - І вп'ять замовкли.

Ідучи так довгенько, переходили через невелике село.

Трохим тут мав знакомого і хотів було зайти відпочити. «Не треба сього!» - вже крикнув на нього Денис, а плохенький Трохим і послухав його, боячись, що як він був против нього утроє здоровіший, так щоб не зробив якого худа. Так думав собі Трохим: «Не буду його сердити; буду піддаваться, нехай вередує, аж поки до своїх місць дійду; тоді викручусь від нього».

Перешедши те село, Денис завернув з дороги геть під лісок і Трохима покликав за собою.

- Оттут відпочинемо! - сказав сідаючи Денис під грушу. - Давай, чи є що в тебе, так пообідаємо або пополуднуємо.

- А що в мене є? - сказав Трохим і достав з торбинки хліба, тарані скільки та огірочків.

Денис достав із-за халяви ніж престрашенний. Трохим, як побачив його, так морозом обдало. Денис розпорядкує, мов сам усе придбав: хліба відрізав собі попереду, а далі ткнув шматок і Трохимові. Теж і тарані собі луччої узяв, а дещо і огірків кинув, мов собаці, Трохимові. Сей усе терпить і мовчить та дума: «Донеси мене тільки, господи, додому. Цур тобі і зо всім! Знати тебе не хочу».

- Знаєш що, пане брате? - наївшись, став казати Денис - Цур йому удень йти! Будемо удень віддихати: бач, як душно! Ніччю більш пройдемо і дальше станемо. Як отеє відпочинемо, а вечерком зорею та холодком ніччю мотнемось, так ми післязавтра і дома будемо. Лягай та спочивай, поки до вечора.

Лягли хлопці. Заснули добре. Над захід сонце; прокинулись, пополудновали - і усе-таки Трохимові харчі - і пішли.

- У тебе, бачу, і нема нічого для дороги? - спитав Трохим.

- А де я у чорта що озьму! Коли що й заробив було чого трохи, так ізтряс, у тім анахтемськім острозі сидівши; а заробити більш ти не дав. А було б і на твою долю; гадки б не маві

- Ти мені, Денисе, навдивовижу. Чи такий же ти був у нас у селі? Се ти, ходивши по усім усюдам, набрався такого духу.

- Цить, мовчи, не твоє діло!

І замовкли, і йдуть.

Через скільки там пройшовши, вже Денис вп'ять і обізвався:

- А що, товаришу! Поперед усього жінці розкажеш, а там і до голови підеш і по усьому селу будеш проповідовати, як Денис Лискотун хотів лавку обікрасти, і як ти остеріг хазяїна, і як Дениса з острога під калавуром водили к допросу?

- Ні, Денисе! Не знаєш ти мене. Се страшне діло, щоб про кого таке розказовати. Нехай тебе бог у сім дєлі простить, а ти покаєшся і покинеш скверне таке діло. Що ж, спіткнувся та й схаменувся. А розказовати не моє діло. Не тільки жінці, я й сам молю бога, щоб я забув про се, бо, кажу, ти покаєшся.

- Аякже? Вістиме діло, що покаюсь. Так і почну молебні наньмати. Так грошей-бо нема - не добувся; хіба ти мені даси. А що, Трохиме, скажи по правді, багато тобі хазяїн дав за те, що ти про замки йому об'явив?

- Та не я ж то об'являв, він сам дознався.

- Та як собі там знаєш, а вже, вірно, дав таки що-небудь.

- Дав награжденія, відпускаючи, цілкових з пару.

- Та заробітних. Так скільки несеш додому?

- Хто його зна! - казав Трохим, а сам так і труситься, боїться, бо ніч, їх двоє, і Денис здоровіший його. - Я таки гаразд і не лічив, зложив та й пішов.

- Мабуть, багато, що ніколи було й перелічити. Чи поділишся ж зо мною?

- Щоб то як?

- Так, як діляться, пополам. Чи, може, усі віддаси? От сполать би парень був, якби усі віддав!

- Що се ти, Денисе, говориш? - ледве вже промовив Трохим, бачачи, до чого вже діло доходить.

- Та ну, цур тобі із твоїми грішми, що, мабуть, у тебе їх до сина, що так злякався! Ти ще й се розкажеш, що я дорогою мав тебе обідрати!

- Та зділай милость, не думай так про мене, Денисе! Я тобі казав, що нікому не скажу, і побожусь усім, і заприсягну.

- Ану побожись!

І Трохим почав божитися так, що аж страшно було слухати.

- А заприсягни! - каже Денис і подав йому жменю землі. - З'їж отею усю!

Трохим, як з щирим серцем, не боячись нічого ї думаючи-таки, щоб нікому ні слова не розказати, з'їв жменю землі, усе потроху ковтаючи.

- Ну так, тепер товариш. Тепер певен і я.

Оттак-то