Гетьман Іван Виговський - Нечуй-Левицький

Кiнь полетiв, як орел. Свiжий вiтрець повiвав з степiв i прохолоджував гаряче Зiнькове лице. Зiнько неначе набрався здоров'я, щастя, напився з криницi цiлющої води. Його поетична м'яка вдача вилила щастя пiснею. Од щастя, од любовi Зiнько завiв пiсню, i його голос полився степами, дзвенiв, переливався на всьому скаку прудкого баского коня. Усе щастя молодої душi козака, уся радiсть кохання, котрою була сповнена його душа, як весняної пори рiчка водою, виливалася через край бурливими голосними гуками козацької пiснi. Як пишно та ясно тепер свiтили зiрки на небi для Зiнька! Вони неначе смiялись до його з високого неба своїм мигаючим свiтом. Яким пишним здавався тепер Зiньковi широкий степ, десь далеко вкритий сизою iмлою, широкий, просторний, облитий тихим сяєвом зiрок, прикритий синiм, неначе шовковим, наметом, густо обсипаним зорями! Йому забажалося летiти на конi без мiри, без кiнця, i щоб тому степовi не було нi краю, нi кiнця, хотiлось спiвати до свiта, до сонця. Тiльки степ та зорi на небi слухали Зiнькову пiсню.

Зiнько незчувся, як доскакав до Чигирина i дуже здивувався, як заманячили перед ним хати та церкви, як висунулась на небi твердиня на горi, неначе чорна та важка хмара.

- Чи це вже й Чигирин? - аж крикнув голосно Зiнько, i йому не хотiлося в'їжджати в мiсто, в тiснi, душнi улицi. Йому знов забажалось летiти конем по степу, назустрiч вогкому холодному вiтровi, i дивитись на широке небо над степом, засiяне зорями. Йому там було добре, вiльно й просторно; для його щасливого серця здавалось тепер, що тiльки зорi, та степ, та степовий вiтер спочувають до його щастя, до його любовi.

"Широкий степ - мiй боярин, а яснi зiрки - дружечки моєї молодої; вони тепер однi радi моєму коханню! - думав Зiнько, повернувши коня на узьку уличку. - Ох, що то скаже мiй старий батько? Що то скаже моя неня? Та й якої ще заспiває i сама гетьманша, як я зашлю старостiв до Маринки?"

I Зiнькiв кiнь пiшов тихою ходою по душних улицях сонного мiста, а Зiнько схилив голову, i сам похилився од важких думок в головi. Зорi неначе згасли на небi, а Чигирин неначе повився густим туманом перед очима молодого козака.

VII

Другого таки дня Зiнько задумав сказати матерi й батьковi, що вiн хоче слати старостiв до Маринки Павловської. Старий Лютай того дня вранцi сам помазав воза, запрiг конi i поїхав у поле; вiн повiз полудень косарям: в полi косили овес. Вже надвечiр вернувся старий з поля i все гримав та сердився: овес трохи перестояв i вже сипався. Лютай посiяв багата вiвса, бо догадувався, що овес буде швидко потрiбний для козацьких коней... Вiн вже знав, що гетьман задумав вернути Україну Польщi, знав, що ця справа не обiйдеться без вiйни, i вiн заздалегiдь готував овес не для коней прихильникiв гетьманської справи, не для польського вiйська, а для коней гетьманських та польських супротивникiв...

Настав вечiр. Косарi вернулись з поля. Вони поставили грабки рядком, поспинавши їх на стрiху. Грабки стримiли над стрiхою. Косарi посiдали вечеряти пiд хатою коло ганку на дошках, котрi вони поклали на обрубках колодок. Сама Лютаїха виносила страву в мисках i ставила миски на довгiй i широкiй дошцi, покладенiй на двох круглих дзигликах. Старий Лютай винiс чималу пляшку горiлки i почастував косарiв. Почастувавши усiх чоловiкiв, Лютай сiв рядом з косарями вечеряти. Вiн все бiдкався, що спека дуже велика, i овес сиплеться додолу, як полова. Вже надворi зовсiм смеркло, як косарi встали, попоївши всмак, перехрестились на схiд сонця i подякували господаревi й господинi за вечерю. Забравши грабки, косарi тихою ходою пiшли з двору. Лютай сiв на лавi на ганку; вiн зiтхнув, неначе пiсля довгої важкої та втомної роботи. Син сидiв проти його. Незабаром вийшла й Ольга Лютаїха, сiла на лавцi i почала балакати з Демком про господарськi справи, про овес, про жито, що вже половiло, достоювало на полi.

- А чого ти, сину, вчора загаявся в дорозi? - спитав в сина Демко. - Вчора ввечерi наймит попередив тебе з волами i пригнав воли до двору ранiше, нiж ти вернувся на конi. Чого це випало так, що воли стали прудшi за твого коня?

- Та я, тату, трохи збочив в дорозi: поскакав конем не битим шляхом, а...

- А манiвцями... - обiзвалась мати. - Я й догадуюсь, куди ти завертав манiвцем.

- А куди, мамо? Ануте, чи вгадаєте?

- До Суботова, до гетьманського двору. Певне, заїздив в гостi в гетьманський двiр, - сказала Лютаїха.

В двiр не заїжджав, а коло двору був, це правда, - сказав син.

- Хотiлось тобi побачити Маринку? Чи вглядiв же її де-небудь? - спитала.

- Бачив її, мамо, в садку i поговорив з нею через частокiл, - сказав син.

- I через частокiл перелазив? Чи не наробив ти часом шкоди? Не звалив часом частоколу? - сказав батько. - I понесло ж тебе, ледащо, валяти частоколи та плутатись в гетьманському гарбузиннi...

- Нi, я в садок не лазив, бо менi Маринка i так сказала з садка, щоб я слав до неї старостiв хоч i зараз.

- От тобi й на! Шити-бiлити: завтра Великдень! - жартував батько. - Заманулось Маринцi в Петрiвку мерзлого: давай їй в жнива криги! Видко, що шляхтянка. А ти ж їй що?

- А я сказав, що готовий хоч i зараз старостiв до неї слати, - сказав Зiнько.

- Ого-го! кидаймо овес, нехай висипається на втiху голубам та дрохвам, кидаймо й жито! Давай грати весiлля та танцювати! - жартував старий Лютай. - Ану, стара! заходжуйся шити новi червонi сап'янцi, бо танцювати прийдеться в самi жнива, та ще й швидко.

- Ох, ох! - зiтхнула стара Ольга i тiльки голову похилила, пiдперши долонею щоку, передпочуваючи лихо.

- Заздалегiдь, стара, зiтхаєш i ще за рiк або за два до весiлля, - сказав старий Демко. - Мабуть, охаєш на запас, бо запас бiди не чинить.

- А може, й вчинить бiду, - обiзвалась стара Ольга. - Бог його святий знає.

- Яка ж це буде, мамо, бiда, як я оженюся? Адже ж люди женяться, та од цього немає ж бiди, - обiзвався син.

- Чи