Червоне і чорне - Стендаль
Не усміхнутися шанобливо на саму згадку імені пана префекта - це необачно на думку селян з Франш-Конте, а бідняка негайно карають за необачність, позбавляю я його шматка хліба.
Спочатку Жюльєн мало не задихався від почуття зневаги, але нарешті він відчув жаль: адже батькам більшості його товаришів, мабуть, не раз доводилось, повернувшись увечері взимку до своєї халупи, не знайти там ні хліба, ні каштанів, ані картоплі. «Що ж тут дивного,- казав собі Жюльєн,- коли в їхній уяві щаслива людина насамперед та, що добре пообідала і має гарний одяг? У моїх товаришів цілком певне покликання, вони переконані, що духовне звання забезпечить їм тривале щастя: добре обідати і мати взимку теплий одяг».
Якось Жюльєн почув, як один молодий семінарист, обдарований палкою уявою, казав своєму товаришеві:
- А чому я не можу стати папою, як Сікст П'ятий, що колись пас свині?
- Папами обирають тільки італійців,- відповів його друг.- Але, напевно, комусь із нас випаде жеребок на місце старшого вікарія, настоятеля, навіть, можливо, єпископа. Пан П., єпископ шалонський,- син бочара, а мій батько також бочар.
Якось під час лекції догматики абат Пірар прислав по Жюльєна. Бідолашний юнак був дуже радий вирватись з тієї фізичної і моральної атмосфери, в якій він задихався.
Ректор прийняв його так само грізно, як і в день його вступу до семінарії.
- Поясніть мені, що написано на оцій гральній карті,- сказав він, дивлячись на Жюльєна так, що той радий був би провалитись крізь землю.
Жюльєн прочитав:
«Аманда Біне, в кав'ярні Жірар, до восьмої години. Сказати, що родом з Жанліса, родич моєї матері».
Жюльєн зрозумів, яка страшна небезпека загрожувала йому: донощики абата Кастанеда викрали в нього цю адресу.
- В той день, коли я сюди вступив,- відповів він, дивлячись на лоб абата Пірара, бо не міг знести його грізного погляду,- я дуже боявся: пан Шелан сказав мені, що тут будуть і наклепи, й усякі каверзи і що тут заохочуються доноси й шпигунство серед товаришів. Така воля господа бога, щоб молоді священики бачили життя таким, яким воно є, і пройнялися огидою до всього мирського та його розкошів.
- І це ви мені розводите такі теревені - скрикнув обурений абат Пірар.- Негіднику!
- У Вер'єрі,- спокійно продовжував Жюльєн,- мої брати били мене, коли була яка-небудь підстава заздрити мені...
- До діла! до діла! - скрикнув пан Пірар, ледве стримуючи себе.
Нітрохи не злякавшись, Жюльєн провадив далі:
- В той день, як я прийшов у Безансон, десь опівдні я схотів їсти й зайшов у кав'ярню. Серце моє було пройняте огидою до такого нечестивого місця, але я думав, що поснідаю тут, мабуть, дешевше, ніж у готелі. Якась жінка, очевидно хазяйка кав'ярні, побачивши, що я новак, пожаліла мене. «В Безансоні повно всяких шахраїв,- сказала вона мені,- я за вас боюся, пане. Якщо з вами щось трапиться, зверніться до мене, пошліть кого-небудь до мене, але не пізніше восьмої години. Якщо семінарські воротарі відмовлятимуться виконати ваше доручення, скажіть, що ви мій кузен, з Жанліса».
- Всю цю балаканину буде перевірено,- вигукнув абат Пірар, йому не сиділось на місці, і він походжав по кімнаті.- Геть у келію!
Абат пішов слідом за ним і замкнув його на ключ. Жюльєн кинувся до своєї валізи, на дні якої була старанно схована фатальна карта. Речі були на місці, але лежали не в тому порядку, в якому він їх поскладав, хоч ключ він завжди тримав при собі. «Яке щастя, подумав Жюльєн,- що, коли я ще нічого не знав, я ні разу не скористався дозволом піти до міста; тепер я розумію, чому пан Кастанеда так часто і так ласкаво пропонував мені це. Могло трапитись, що я з дурного розуму перевдягся б і пішов до красуні Аманди, і це мене згубило б. Коли вони втратили надію заскочити мене на гарячому, то, щоб марно не пропадав цей документ, зробили донос».
Через дві години Жюльєна знов викликали до ректора.
- Ви не збрехали мені,- сказав він йому вже не так суворо,- але зберігати цю адресу - така необережність, що ви навіть не уявляєте собі її ваги. Бідолашний хлопче! Навіть через десять років це може вам пошкодити.
XXVII. ПЕРШИЙ ЖИТТЄВИЙ ДОСВІД
Наш час, боже праведний! Та це ж справжній старозавітний ковчег. Горе тому, хто його торкнеться.
Дідро
Читач пробачить нам те, що ми подаємо так мало точних і переконливих фактів з Жюльєнового життя в цей період. Це не тому, що їх бракувало, навпаки; але те, що він бачив у семінарії, мабуть, занадто похмуре для того помірного колориту, якого ми намагались надати цим сторінкам. Мої сучасники, котрим доводиться страждати від певних явищ, не можуть згадувати їх без жаху, і це отруює їм будь-яку втіху, навіть втіху від читання казки.
Жюльєнові не щастило в його спробах лицемірити жестами, траплялись хвилини, коли його проймала відраза і навіть справжній одчай. Він не мав успіху, та ще й у такому огидному ремеслі. Найменша допомога зовні його підбадьорила б, адже труднощі, які треба було подолати, були не такі великі; але він був самотній, як загублений посеред океану човен. «Навіть коли я чогось доб'юся,- казав він собі,- доведеться провести все життя в такій мерзенній компанії. Серед глитаїв, що думають тільки про яєчню з салом, яку жертимуть за обідом, чи отаких от абатів Кастанедів, що не спиняються перед найогиднішим злочином. Владу вони здобудуть, але якою ціною, боже праведний!
Воля людини могутня, я не раз це читав, та чи стане її, щоб подолати таку відразу? Великим людям було легко робити подвиги: хоч би яка грізна була небезпека,- вона здавалась їм прекрасною; а хто, крім мене, зрозуміє всю бридоту того, що мене оточує!»
Це була найтяжча пора його життя. Жюльєнові легко було б вступити до одного з блискучих полків, що стояли гарнізоном у Безансоні. Або він міг
