Вир - Тютюнник Григорій
Але тут, уже перед тим, як вони мали розійтися. Орися раптом витягла із пазухи якусь малесеньку річ, загорнуту у вишиту по краях хустиночку, і соромливо, із зніченою посмішкою на вустах, сунула йому в руку.
— Що це? — запитав Тимко, промацуючи щось м'якеньке, що пружинило під пальцями.
— То я тобі шматочок коси відрізала... Щоб ти нe забув мене... — Вона опустила очі, і на її віях затремтіли світлі крапельки.
І ця напівдитяча витівка так схвилювала Тимка, що він довго не міг відірвати від своїх грудей Орисю і почуття відчуженості хтозна-де й поділося. Він все міцніше і міцніше стискував руками її вузенькі плечі і жадібно, як очманілий, принюхувався до соняшникового запаху її волосся, щоб пронести його із собою всіма тими дорогами, якими йому доведеться пройти. Потім він відірвав Орисю від своїх грудей і, за своєю звичкою, не озираючись, побіг доганяти підводу. Але коли він уже догнав і хотів уже плигнути на неї, то озирнувся і побачив Орисю, яка стояла на тому ж самому місці, тримаючи в руці білу хустину. На тлі голубого, ніжного, прозорого, світлого неба вона виглядала як молоденька тополя, яку зненацька вдарило грозою і залишено напризволяще на розпутті.
Догнавши підводу, Тимко скочив на гарбу і ліг на солому, підклавши під голову руки.
— Стійі Яйця подавиш! — злякано вихопив Охрім свою торбу з харчами.
Розчулені прощанням з рідними, односельчани довго їхали мовчки, але потім п'яненький Панас Гичка, що був аж задрімав під тихий, рівномірний скрші гарби, прокинувся, мотнув чубом, приладнав до грудей гармошку.
— Е, це діло ні к лихій годині не годитьсяі Чого це ви носи повішали? Ану, заводьте краще піснюі
Кілька чоловік відкашлялось, стало пробувати голос, спочатку несміло, ніби соромлячись, а потім все сміливіше і сміливіше, і, нарешті, хтось чистим, хорошим, високим голосом почав стару, як світ, сумну, як людська доля, давню солдатську пісню:
Ой тиха вода та каламутна та й бережечки зносить...
І тут же до заспівувача приєдналися рокітливі баси, лягали на степ сумним мелодійним гудінням:
А молоденький та й новобранець
Та й полковничка просить...
І попливла служива пісня над широким степом, понад припеченими сонцем хлібами — то затихала, наче в'янула від горя та суму, то знову гучніла і набиралася сили, і котилася хвиля за хвилею, гук за гуком, безмежна, невичерпна, як сила землі, всесильна, невмируща, як саме життя, і слухав її степ, принишклий, лагідно-суворий, слухав і мовчав у невимовній зажурі за своїми синами, що їхали туди, де вже слався дим і щеміли свіжі рани людей, облиті гарячою кров'ю. В'еться степова дорога безконечна, покручена, запетльована, як слід хижого звіра, плазує поміж сивими кущами полину, гіркого, як материнські сльози; тихо тюпають коні, поскрипує, як чумацька мажара, гарба; стоять при дорозі женці, приклавши до очей долоні, витирають рукавами піт, пильно вдивляються в проїжджаючих... "Отак же десь і мій пішов. Чи вернеться, чи, може, впаде посеред поля — і не оплаче його мати, не поцілує в холодне чоло жона, вибілять дощі козацькі кості, а вітри розвіють прах, і ні горбика, ні могилки, ні прикмети не знайдеш, де теє тіло смерть спіткала..." Синіє небо, пливуть і пливуть по ньому хмарини, зеленіють на землі гаї та діброви, мріють у тремтячому мареві далекі села, наставивши в небо чорні ратища колодязних журавлів; пасуться на стернях отари худоби, пахне дозрілими хлібами, і тихо-тихо всюди, тільки пісня тужить та скаржиться та маленькі пастухи, поспиравшись на кийки, махають картузиками вслід підводі.
Відпусти ж мене, та й полковничку,
Та й із полка додому...
Ой заплакала та й заридала дівчина за мною...
перекриває сплав голосів Панас Гичка.
— "Дівчина за мно-о-о-о-ю-у", — гуде, як у бочку, Микита Чугай, обіпершись широкою спиною об драбину і примруживши очі.
Охрім сидить, вчепившись рудами за полудрабки, трясеться на грудді разом з гарбою, аж голова падає, жили на сухій шиї понабухали, рот скривив — немічного голосу його не чути за басами, але покривленому ротові видно, що він також співає і призму так старанно, що аж потом обливається і час від асу витирає його рукавом. Денис дує так, що груди його видзвонюють міддю, а лице робиться червоно-фіолетовим. Тимко лежить на спині, розкривши очі, мова його качається сюди-туди по соломі в такт юрбі, а перед ним голубіє небо, небо і небо, і пливуть "нім видіння, недавно бачені, пережиті серцем, болю, хвилюючі, як примари тривожних снів. То немов оїть він на Беєвій горі і, прощаючись, дивиться на до й на братову виглянцювану держаком від вил олоню; то пахне йому рідною оселею, застояним велим духом запареного хмелю; то затуманений зір жадібно мацає в зеленому шумовинні верб за горою червоний бовдур рідної хати; то бачиться йому Йонька що, чортихаючись, бродить по двору і шукає люльку, яку він, запрацювавшись, засунув у тин і тепер може згадати, куди він її подів; то мати, що виїла з хати по воду, стала біля колодязя і стоїть, замавшись, дивиться на Бееву гору, за яку поїхав її н; то кущик трави з гарненькою невісточкою, яку він обережно обкошує; то уявляється йому, як вони Марком ідуть з роботи і їдять кавуна, вкраденого на баштані, обом по бородах тече солодкий холодний ік, вони стріляють один в одного червоними зернятками і сміються; то, нарешті, прокинувшись уранці, він чує, як Орися торохтить у хатині кочергами, звідки пахне підпаленим свіжовипеченим хлібом, і, відкривши очі, бачить на лаві торбу, пошиту з новенького рушника, напхану всяким їством на дорогу...
Та й нехай плаче, та нехай плаче,
Та нехай собі тужить, а молоденький
Та й новобранець три годи послужить... —
Плине пісня, і знову поскрипує гарба, тюпають коні, крешуть копитами засохлу, потріскану від спеки землю.
Ой служив службу та воєнную та й став помирати...
І став же він та перед смертю дівчину бажати...
І ця старовинна пісня ніби прорвала щось всередині в Тимка, він уткнувся лицем у солому і тихо, беззвучно заплакав. І це були перші і вже останні сльози за всю війну.
— Ет, завели якоїсь поминальної, — незадоволено скривився Марко. — Давайте веселої почнемо!
— У нас ні весела, ні сумна до діла не вийде, — люто сплюнув через полудрабок Панас. — Он він усю службу псує, — показав він на Охріма, що саме відкашлювався, як дячок на криласі, готовий втрутитися і в веселу пісню. — Хіба з ним можна співати, коли він тягне, як цапа за хвіст.
— Бо трясе-е-е, — виправдовувався Охрім, не випускаючи з рук драбини та підскакуючи на полудрабку. — Ти сядь на моє місце та й побачиш, який воно тоді звук вийде-е-е...
— Та хіба в звукові діло? Бик тобі на вухо ратицею наступив. От що.
— А тобі не наступив? — спалахує Охрім. — Я он у фінську війну першим заспівувачем був на всю дивізію. Командир завжди говорив: ану, Охріме Сазо-новичу, дайош пісню! І що ти думаєш, не давав? Раз отак пішли строєм, і затяг я пісню... "Ах, да спомним, братці, ми кубанці", а тут, де не візьмись, командир корпусу їде. Зупинив машину і питає: "Це товариш Горобець співа?" — "Так точної" — відповідає йому командир дивізії. "Об'явіть йому персональну подяку од мого імені за хорошу бойову пісню. Я, — каже, — сам заїду послухати, як співає товариш Горобець".
— Та й заїжджав?
— Одбою не було. Приїдуть із старшиною, принесуть ящичок розморожених яєць, щоб я, значить, із голосу не звихнувся, — і крой, Ванька, бога нет! Всі хлопці спирт п'ють, а я яйця. Що зробиш? Так начальство наказує.
— Виходить, інші воювали, а ти тільки пісеньки виспівував? Добра в тебе була служба.
— Е, на службі як на службі. Було так, що й воювали, а було так, що й співали. Ось побудеш, то сам побачиш...
— Ну, тепер така війна заварилася, що для твоїх співаночок навряд чи знайдеться час.
— А чого не знайдеться? Добрий співака всюди потрібний.
— Як був я під Наричем, а потім під Бараничем"— несподівано обізвався Павло Гречаний, що був за машталіра і віз новобранців на призовний пункт. — Ня-а-а. А снаряд як ударить... А я їм кашу...
Проїхавши з півгодини мовчки, додав:
— Повіриш — так і похололо всередині...
— Дядьку, а врукопашну з німцями вам доводилося сходитися чи ні? — підпрягся зараз же Марко. — Я при кінних батареях був... — відповів Павло, І ніхто, звичайно, з такої заяви не міг зрозуміти, довелося йому сходитися з німцями врукопашну чи ні, хоча дійсно всі знали, що імперіалістичну війну він служив їздовим. Хлоп'яга він був здоровий, покладистий, аби вірьовка добре зсукана — за пару бичків Цпотягне. І досі ходять по селу давні легенди про страшну Павлову силу. Кажуть, що як повернувся він їв війни, то батько дав йому в спадок молоденьку лошадку. Поїхав нею Павло за снопами на своє поле, наклав гарбичку, цьвохнув конячку батіжком, а вона смик-смик і на місці. Випріг тоді Павло худобину, зв'язав черезсідельником голоблі, поплював у руки, наліг грудьми і потяг гарбу до села. А в цей час їхав назустріч йому Бовдюг та й питає: "Ну що, Павле, як воно хазяйнується?" — "Та от, — показує Павло на гарбу, — як воно бідна скотина й тягне, коли я й то втомився".
Друга не менш поширена в селі легенда була про те, як він, повертаючись із служби, не міг знайти Троянівку. У Полтаву його привіз поїзд, далі треба було добиратися підводою. Знайшов Павло хурщика та й питає: "Куди, дядьку, їдете?" Той подивився на солдата, оглянув його з ніг до голови та й каже:
"В Троянівку". — "То підвезіть і мене". — "Сідай, коли ти справді туди їдеш". Приїхали вони в Троянівку, Глянув Павло сюди-туди — щось наче не те. Питає Павло в прохожого чоловіка:
— Це Троянівка?
— Троянівка.
— А де ж тут Настя Гузійка живе?
— А навіщо вона тобі? — питає, усміхаючись, дядько та міркує собі, що коли солдат свататися приїхав, то можна буде з нього і на могорич узяти.
— А на те вона мені потрібна, що моя хата якраз біля її хати стоїть.
—Е, —каже селянин, —немає у нас ніякої Насті Гузійки. Є Губиха, Здориха, Семигласна, а Гузійки немає. Це ти хоч і в кого завгодно поспитай, то любий тобі скаже, що такої в нашому селі немає.
"От яке діло, — думає собі Павло, — три годи як з дому виїхав, а вже позабували мене люди, і вже не знайду, де моя хата стоїть".
— Може, тут позиції були та мою хату снарядом рознесло або спалило?
— Та ні, — каже селянин, — такого не було.
