Слово за тобою, Сталіне! - Винниченко Володимир

Кілька років тому ще могла б, а тепер уже занадто пізно. Ми не дамо так швидко покінчити з нами. А довга війна страшна як нам, так і їм. І ми, і вони це добре розуміємо. І тому і ми, і вони так кричимо про мир і стараємось тихенько ухопити противника за горло.

І для того ми, обидва табори, налягаємо головним чином на отой "духовий чинник", вживаючи різних способів, стараємось підірвати довір'я до свого противника у всіх народів; ослабити його власну волю, викликаючи в нього зневіру в свою силу, дефетизм; посилити невдоволення серед його мас. Вони покладають надії на термітів у нас, на дію законів часу, економіки, біології, психології і іншого. І все разом, думають вони, скупчить у наших масах таку енергію, що вона вибухне в тій чи. іншій формі революцією і знищить наш лад. Але те саме, товариші, ми думаємо про них. Ми так само покладаємо багато надій на дію тих самих законів та на термітів у них, на компартії або, як вони їх звуть, на "п'яті колони". Ми рахуємо, що капіталізм кінецькінцем під дією оцих сил упаде, викличе у себе революцію, і ми досягнемо своєї мети без війни.

Але чи це реальні рахунки, товариші? Чи не є це просто ховання голови в пісок? Чиї не ясно повинно бути кожному вдумливому політикові, що тепер революція у нас, ні у них неможлива. І ми, і вони так багато думаємо про неї й так старанно робимо їй аборти, що вона не має сил жити ні у нас, ні у них. Доба збройних революцій скінчилась, товариші. Це треба визнати чесно і сміливо.

По зібранні промигнув невиразний рух, і всі очі зупинились, немов у чеканні, на постаті Сталіна і ближчих до нього товаришів. Але Сталін усе так само сидів непорушно і ніби байдуже, тільки раз чи два перезирнувшись з сусідою зліва. А Дев'ятий зробив: наголос:

— Я підкреслюю, товариші: збройних революцій. Себто вони можуть виникати й тепер, але перемагати вони можуть тільки в країнах мало розвинених, Південної Америки, Азії, які на світову кон'юнктуру майже жодного впливу не мають.

Є ще на Заході політики, які себе заколисують (не без нашої їм допомоги) теорією мирного співжиття двох систем, капіталістичної-й комуністичної, так званого "еквілібру сил". Вони не розуміють чи удають, ніби не розуміють, що це співжиття абсолютно неможливе. Але, правду сказати, величезна більшість свідомих політично людей у цю байку не вірить. І розумні політики вживають її хібащо для того, щоб нею знесилити волю у противника і посилити ті чинники, які мають розвалити ввесь його лад. Проповідуючи ввесь час це співжиття, наші хитрі противники вдають, ніби не розуміють, що для нас мирне, закостеніле співжиття з ними, це повільне самогубство. А хто ж хоче кінчати своє життя самогубством, коли перед ним є можливість героїчного досягнення його мети? Так само на Заході є багато таких політиків, які, теж мабуть од страху війни, тішать себе думкою, що взагалі можна буде обійтись без гарячої війни, самим хронічним, постійним тертям у холодній війні. Ці люди так само мало знайомі з законами фізики. Вони не знають, очевидно, що тертя, довге й сильне, двох палиць одна об одну неодмінно дає вогонь. Холодна війна і є оце небезпечне тертя палиць капіталістичної й комуністичної одна об одну. Досить посилити рух палиць і цілком несподівано для них обох може спалахнути вогонь. Це закон природи, товариші.

— А переможе, значить, по-твоєму, все ж таки Америка? — спитав голос зліва.

— Чому так?

— А тому, що в неї ж духовий фактор дужчий, ніж, у нас.

— Я так не сказав, — посміхнувся Дев'ятий, — навіщо переіначувати мої слова? Я не для дискусій і поборювання когось викладаю свої думки, а для спільного, товариського обговорення нашого трагізму, для спільного рятування себе і всього людства.

— Кажи далі! — ніби сердито сказав Сталін. Дев'ятий нахилив голову, потім підвів її й усе тим

самим рівним і певним голосом заговорив далі:

— Я сказав, що у нас духовий фактор в одному сенсі слабший, ніж на Заході, але в другому — дужчий. А в кого він увесь дужчий, цього ні ми, ні вони ні зміряти, ні знати не можемо. А через те, що ми не знаємо, ми боїмось. Бо страх, як відомо, розвивається особливо в темноті й невідомості. А від страху обидва табори гарячково хапаються за все, що може збільшити: їхню силу і якомога дужче налякати противника. Але от це бажання якомога дужче налякати якраз і може стати тим пунктом, в якому від посиленого тертя холодними палицями виникає гарячий вогонь.

Тільки, товариші, коли цей вогонь виникне, то від нього вже нікому рятунку бути не може. Коли кілька атомових чи краще водневих бомб американців можуть знищити всяке життя на території Радянського Союзу, а кілька таких самих бомб радянських можуть зробити те саме по всій Европі й Америці; коли поза тим взяти на увагу ту фантастичну силу різноманітної (фізичної, хемічної, атомової, бактеріологічної й іншої) зброї, яку ми з обох боків од страху накопичуємо і яку будемо змушені кинути на всі центри і нецентри бідної нашої плянети, то про яку перемогу, про які системи, про який тоді капіталізм, СОЦІАЛІЗМ, комунізм може бути мова? Нас усіх тоді переможе одна система нашого спільного божевілля. І після цієї перемоги на землі лишаться уцілілими хібащо якісь дикунські племена в глибинах Африки, до яких не досунеться ні радіоактивна, ні хемічна, ні бактеріологічна чи яка інша дія наших бомб. Дикі рештки людства починатимуть його нову історію на ігівмертвих клаптях величезної мертвої плянетарної пустелі. Правда, товариші, чи1 варто було нам завдавати собі й мільйонам людей стільки страждання, щоб досягнути таких результатів?

Дев'ятий обвів гарячим поглядом обличчя за столом. Вони мовчки чи то насторожено, чи напружено уважно дивились на нього. Ніхто навіть вигуків не кинув йому.

Він посміхнувся і голосніше почав знову:

— Який же може бути вихід з цього, дійсно, трагічного становища, товариші? На Заході багато людей бачать це страхіття, яке насуває на всіх нас, і щиро шукають виходу, так само, як, зрештою, і у нас. Але, повторяю, крім засобу сили, ніхто з керівних політиків ні у них, ні у нас нічого іншого не пропонує й не пропагує. Сила, сила, сила і більше нічого.

Правда, є ще всякого роду малочисленні пацифісти, які, так само щиро жахаючись, запевняють, що людство може врятуватись од загибелі тільки установленням світової федерації та единого планетарного уряду. Дуже справедливо. Тільки, на жаль, вони пропонують те, що має настати після знищення війни. Але як же знищити війну, яка є головною перешкодою до тієї світової федерації? Оцього, єдино важливого, вони, навіть наймудріїш їхні політики, журналісти, вчені, поети, жодні їхні Айнштайни цього нам не кажуть.

— А ти скажеш? — раптом кинув Сталін. На деяких обличчях промиготів усміх. Дев'ятий задушив недокурок у попільничці й твердо підвів голову.

— Скажу, Иосифе Віссаріоновичу! Людство може врятуватися тоді, коли його вожді зрозуміють і виразно усвідомлять собі, що досягти миру на землі тими засобами, які досі пропонувалися, — неможливо; що всі ці засоби неминуче, раніше чи пізніше, приведуть до війни і, значить.до загибелі людства.

Потім, товариші, на мою думку, вождям людства треба точно і ясно усвідомити собі: через що і за що мала б бути війна. Не треба говорити давно відомих усім фраз про те, що ми, мовляв, хороші, а противник поганий; що ми хочемо добра людству, а противник панування над ним. Треба серйозно, по-діловому поставити перед тим людством і перед самими собою питання: за що має бути війна? І дати на неї чесну, одверту, сміливу відповідь.

Так от, товариші, на мою думку, відповідь повинна бути така: війна має бути за ту чи іншу систему людського господарства: капіталістичну чи СОЦІАЛІСТИЧНУ. Капіталісти кажуть, що їхня система приватної власно-сти, вільної кункуренції, особистої творчої ішціятиви є найкращий спосіб зробити людей багатими, здоровими, щасливими. Добре.

Ми, комуністи, кажемо, що наша система, система націоналізованої власности, дирижизму, планування є Та система, яка найкраще може забезпечити людям багатство і щастя. Прекрасно.

Одначе знаходяться, як вам відомо, на Заході люди, які нам, комуністам, закидають, що в нас теж капіталізм, тільки не приватний, а державний, що й у нас є експлуатація трудящих, що є робітнича надвартість, соціяльна нерівність і т. д., а тому і в нас є таке саме зло, як і в приватному капіталізмі. Більшість таких критиків нашого ладу на цій критиці зупиняються І не роблять ніяких висновків з неї. Стукнулись, мовляв, дві форми капіталізму і мають силою зброї вирішити, яка переможе й запанує над світом, себто тою самою війною або самогубством людства. Особливо такого погляду тримаються люди, які звуть себе соціялістами. Вони ніяких пропозицій не роблять, ніякого шукання не виявляють, вони ждуть, хто переможе, щоб з тим переможцем будувати свій соціялізм.

Але є ще інша течія серед наших критиків, яка шукає і яка пропонує результат свого шукання, свою соціяльно-політичну концепцію і свої розв'язання світового конфлікту. Вона ставить питання інакше, ніж інші течії соціялізму. Вона запитує: в чому власне зло капіталізму, чи то приватного, чи державного? Через що СОЦІАЛІСТИ всіх часів прагнули і прагнуть знищити цю систему людського господарства? Очевидно, через зло соціальної нерівности, панування кляси над клясою, людини над людиною, експлуатації, насильства. А через що ж це панування? Через інститут приватної власности. Все зло в інституті приватної власно-сти. Треба знищити приватну власність, і зло зникне. Так кажуть вони.

— А ти як? — вистрибнув голос збоку. Дехто засміявся.

— Я покищо не про себе говорю, а про наших критиків. Так от, ця інша течія цих критиків запитує: а чи правда, що зло полягає якраз у приватній власності?

— О-о?? — зачулось зразу кілька вигуків. — Отако вже? Браво! Ти швидко ступаєш!

Дев'ятий все так само посміхнувся і заспокійливо підняв перед собою долоню.

— Почекайте, товариші, не спішіть. Як я ступаю, про це я скажу далі, а тепер дозвольте мені викласти, що кажуть інші. Отже ті інші, запитуючи так, замість відповіді запитують далі: а хіба при знищенні приватної власности на засоби продукції нема експлуатації, не-рівности, поневолення одних людей іншими, насильства, гніту? І наводять досить кричущі приклади.