Диво - Загребельний Павло
Було це в місяці руєні, місяці щедрот земних і небесної лагіді, болгари верталися від Одрина ситі й обтяжені здобиччю, а тим часом Василій зрадою взяв Відин І розташувався там на зиму.
Перезимувавши у Відині, Василій пройшов Маторієві гори, спустився в долину Тімак, а звідти на Ніш і досить легко взяв його. Самуїл ждав ромеїв коло Скопле. На Великдень стали два війська навпроти одне одного: Самуїл на правому, Василій на лівому березі Вардара. Напнуто намети, розпалено вогнища, почалися готування, ромеї збирали човни, збивали плоти, болгари вистежували кожен їхній порух, виставляли сторожу в загро-жених місцях. Але темної ночі тисяча ромеїв голі, з мечами перепливли Вардар, а на правому березі, там, де ромеї мали пробиватися до сущі, всю болгарську сторожу перебили зрадники-болгари, очолювані царським зятем Ашотом Таронітом, сином вбитого колись Самуїлом солунського воєводи Григорія Та-роніта. Сонні болгари не змогли спинити ромеїв. Самуїл, Прикриваючись ніччю, відступив з військом у гори, сховався в старих лісах і дебрях, куди імператор поткнутися побоявся, згадуючи давню подію коло Траянових воріт.
І хоч Василій вимушений був у тисяча четвертому році покинути Болгарію, щоб стати з військом проти арабських племен і сусідніх з ними емірів, та вже видно було, що не вернути болгарам втраченого могуття. Половина Болгарського царства тепер була в руках у ромеїв: Верхня Мізія з Преславом і Відином, нижнє царство — нижче Водена, Верея, Сервія, Ларісса, все твердині, де пройшов з тагмами Василій, зруйновано; табуни диких коней блукали там, де ще недавно жили люди, посліплені ромеями колишні царські воїни ходили по дорогах від села до села, випрошували трохи хліба і вина до хліба, сумно виспівували:
Царят болен лежи, болен три години, Войска се разтуря, царство се разтуря, Кон му жално цвили, празни ясли гризе...
А старий цар ще не здавався. Пустив гінців по всіх усюдах, зібрав до війська чоловіків од вісімнадцяти до п'ятдесяти років, поставив свої сили в Охриді, Скопле, Средці, іноді виходив у ромейсьхі землі між Вардаром і Струмом, брав здобич, повертався назад, ждав ромеїв. Пускав додому тільки немічних або тих, що мали женитися. Переспи з молодою жоною кілька ночей, зачни нового воїна для болгарського царя — і назад.
Занепадала земля. Нікому було сіяти хліб, стригти овець, вбирати виногрона. Пішли жебраки по крем'янистих тропах гірської землі, з'явилися розбійники і волоцюги. Самуїл не зважав ні на що. Ждав василевса. Ждав терпляче, запекло, знаючи, що повинні вони зійтися ще раз, може, востаннє за своє життя, був упевнений, що на світі немає більше таких тяжких і довголітніх ворогів, як він і ромейський імператор, а раз так, то не можуть вони, поки живі, не звести обрахунків, бо йдеться про вищий принцип: служіння рідній землі.
А Василій не йшов. Теж, певдо, відав, що всі його справи й клопоти маліють поруч з головною справою життя — боротьбою з болгарами, — і вже не міг іти в ту незламну країну без найретєльніших приготувань, не давши гаразду в своїй величезнії імперії, не втихомиривши сусідів, не подавивши повстань, не вдовольнивши зажерливий Константинополь їдвом, питвом і розвагами, що ними бавитиметься з народом царствений брат Константин.
І так минав рік за роком, літо йшло за літом. І треба ж було Сивооку в своєму незборимому прагненні до волі потрапити до цієї згорьованої землі, яка в скорому часі мала перетворитися на суцільну велику неволю, може, найбільшу в тодішньому світі.
Той, хто хоче слухати історії, повинен озброїтися терплячістю.
По весні тисяча чотирнадцятого року вірні люди донесли Са-муїлові, що цього літа слід ждати василевса. Ромеї могли ввійти в Болгарію двома шляхами: з Андріанополн на Пловдив, через Траянові ворота, або ж з Мосинополя і Солуня край ріци Струмешниця і далі через Рупельський перевал, поміж Беласицею і горою Сегнел. Траянові ворота для Василія назавжди полишалися місцем ганьби, він щоразу уникав їх, певно ж, мав обійти й цього разу. Тому Самуїл став ждати ромеїв у Струмиці, за Рупельським перевалом. Знов, як і всі роки перед тим, у василевса була значна перевага у війську. Василій зібрав сімдесят тисяч воїнів, тоді як у Самуїла налічувалося ледве що сорок тисяч. Знову кожен із них обрав властивий спосіб діяння: Василій перся напролом, упевнений у незборимості своєї сили, а Самуїл брав розумом і хитрощами. Він не став замикатися в захмарній твердині Струмиці, не наважився вийти в Серське поле, щоб дати остаточний бій візантійцям, знав-бо, що йдеться не про його власну честь як полководця і не про царську славу чи хвалу, а стоїть за ним ціле царство, стоїть Болгарія, що за неї полягли його брати Мойсей і Давид, він сам стратив рідного брата Аарона, Болгарія, якій він віддав сімдесят літ свого життя, яку довів до найбільшої могутності, а тепер мав або все втратити, або ж відстояти.
Самуїл вибрав найзручнішу тіснину між горами Беласиця і Огражден по течії річки Струмешииця і звелів будувати між двома хребтами високу непробивну стіну з величезних кам'яних брил. Та ущелина звалася Ключ, або по-ромейськи — клісура Клідіон. Хто хотів проникнути в Болгарію, неодмінно мав пройти крізь Клідіон, а пройти тепер не міг тут ніхто, бо клісуру перетинала страхітлива стіна, яку з другого боку охороняло щонайменше двадцять або тридцять тисяч болгарського війська, на стіні горіли незгасні вогнища, в мідних котлах клекотіла смола і олія, на площадках височіли гори каміння для катапульт, в добре обладнаних схованках чатували вмілі стрільці з скорострільними кутригурськими луками.
Василій знав про перепону в клісурі Клідіон, але не повернув назад, уперто просувався до місця, де ждав його Самуїл, а тим часом болгарський цар послав тритисячний полк на чолі з воєводою Несторицею в тил ромеям під Солунь, щоб, стосую-чи свій давній спосіб, відвернути увагу василевса, налякати його можливістю оточення, розділити візантійські сили.
Битва під Солунем і в тіснині Ключ почалася водночас. Імператор спершу послав під стіну сурмачів з глашатаями, щоб запропонували болгарам відчинити браму й пустити ромеїв, але на стіні не стали слухати биричів, звідти полетіло каміння, чулися свисти й гуки.
— Виждате ли това нещо? — показуючи велетенського меча, ревів якийсь богатир до ромеїв. — Ще изтърбуша с него вашия василевс като шопар!
Імператор, щоб запалити своє військо, сам під'їхав під стіну в супроводі молодих протокеліотів і сивих спафаріїв, був, як і завжди, закований, у темне залізо, тільки поблискували білим золотом нечисленні царські інсигнії на ньому, та ще в білого імператорового коня хвіст і грива викрашені були перською хною під багрець, щоб нагадувати царствеі! барви, привласнені ва-силевсу.
— Ти си копиле й майка ти беше дрипла! — закричали імператорові з стіни. Злі стріли полетіли на василевса, перелякані протокеліоти благали імператора, щоб він хоч трохи від'їхав далі від небезпеки, але Василій уперто стояв під стіною, втупивши темний тяжкий погляд кудись униз, здається, собі на руки, які стискували луку сідла.
.— Хей, — гукали йому з стіни болгари,— ти слез долу и не чекай да те смъкнем с кука!
Тоді Василій махнув рукою, даючи знак іти на приступ, і од'їхав назад до свого намету, щоб стежити за перебігом битви.
Ромеї заспівали бойовий тропар і посунули по зеленій луці, тягли великі дерев'яні плоти, щоб перекрити рів попід стіною, везли запряжені кожна кільканадцятьма волами пристінні вежі, несли високі драбини, котили довжелезні колоди, щоб по них дертися на стіну, підсовували катапульти для метання каміння, наставляли на браму велетенський таран з залізною баранячою головою на кінці. Так почалася ця остання битва.
Тридцять шість днів уперто, невідступне, затято бив імператор стіну в Клідіонській клісурі, слав нові й нові тисячі на приступ, хотів узяти болгар голою силою, нікого не слухав, не підпускав до себе, як завжди, не хотів нічиїх порад і намовлянь, все своє життя він зборював ворогів силою, інших способів не знав і не вірив у них, сила була його святощами, тому знов і знов велів бити браму баранячими головами таранів, довбати її камнеметами, кидав на смерть нові й нові тагми слухняних своїх воїнів.
Ночами ромеїв заїдали хмарища комарів, що вилітали з Струмешницьких боліт, у війську почалася пропасниця, захворів сам імператор, сумно світилися поодинокі багаття в візантійському таборі, харчові загони не встигали довозити їжу на таку силу-силенну людей, збитих докупи у вузькій долині.
А в болгарів на стіні весело палахкотіли вогнища, клекотіла смола в мідних котлах, які миттю переверталися на голови напасників, як тільки починався черговий приступ, гам лунали не тягучі пісні-молитви, як у візантійців, а відчайдушні погуки, сам цар походжав серед захисників з сином Гаврилом-Радомиром і племінником Іваном-Владиславом, по всьому вже видно було, що цього разу Василій розіб'є свою вперту ромейську голову об болгарську стіну попри його затятість, попри його чисельну перевагу, навіть попри втрату Самуїлом добірного полку Несториці, бо марнославний воєвода, порушуючи царське веління, замислив узяти Солунь приступом, а не просто полякати ромеїв, але ж випустив з виду, що до обложених може прийти підмога морем, і вона прийшла непоміченою для болгарів, у Солуні зібралася чимала сила візантійського війська, болгари були розбиті вщент, сам тільки Несториця з кількома недобитками прибіг до царя, схиляючи повинну голову, яку, як відомо, меч не січе, але й пуття з неї, дурної, мало.
Згодом сталося ще одне лихо. Ромеям удалося притулити до стіни одну вежу і з верхнього майданчика сипонули закутів залізо воїни на стіну до болгар. Сам цар кинувся туди, щоб зіпхнути нападників, мав ще силу в руках, попри свої сімдесят літ, не хотів уникати найстрашнішого, приготований був уже давно, поки ждав василевса, і на звитягу, й на смерть, тож і кинувся в саму січу, хоч як його відраювали найближчі, хоч як утримував Гаврило-Радомир. В бою Самуїла прикривали з усіх боків, і все ж якийсь ромей вихитрився й ударив царя з-за спини по шолому, розкривавив йому вухо, забив, паморокй. Са-муі'л упав, його підхопив син, виніс з бою і, взявши для прикриття п'ять тисяч воїнів, швидко поскакав у Струмицю.
Але й це не позначилося на болгарській обороні.
