Янкі з Коннектікуту при дворі Короля Артура - Марк Твен

- Що нового?

- Король і королева, в супроводі багатьох придворних, зараз вирушають до вашої долини, щоб віддати побожну шану джерелу, яке ти оживив, очиститися від гріха й оглянути те місце, звідки сатанинський дух вивергав аж до хмар справжнє пекельне полум’я. Якщо ти уважно мене слухав, то міг почути, як я, розповідаючи, сміявся в кулак,- адже я сам вибирав те полум’я на нашому складі й посилав його за твоїм наказом.

- Чи знає король дорогу сюди?

- Король? Ні до Святої Долини, ні куди-інде в своїх володіннях король дороги не знає. Та наші хлопці, що допомагали тобі творити чудо, поїдуть з ним за провідників, показуючи, де зупинятися на денний спочинок, а де - на ночівлю.

- Коли ж вони будуть тут?

- Післязавтра надвечір.

- Більше ніяких новин?

- Король почав створювати постійне військо, як ти йому нарадив. Один полк уже набрано, й усіх офіцерів призначено.

- Шкода! Офіцерів я хотів призначити сам. У королівстві є лише одна група людей, здатних командувати регулярною армією.

- Так. Але ти, мабуть, ще більше здивуєшся, почувши, що в полку немає жодного випускника твоєї Військової академії.

- Невже?! Ти не жартуєш?

- Я кажу правду.

- Ну, знаєш, ти мене просто ошелешив. Кого ж призначено? І як добиралися кандидатури? Шляхом конкурсного іспиту?

- Про це я нічого не знаю. Мені відомо лише, що всі офіцери знатного роду і - як ти кажеш? - недотепи.

- Тут щось не те, Кларенсе.

- Не хвилюйся: два кандидати в лейтенанти вирушають у почті короля, обидва молоді аристократи, і якщо ти дочекаєшся їх, то сам почуєш їхні відповіді.

- Добре, що ти сказав. Тепер принаймні одного із своїх курсантів я будь-що введу до командного складу. Негайно пошли, до академії гінця; нехай, коли треба, навіть, зажене кількох коней, але він має дістатися туди сьогодні ж до вечора й переказати…

- В цьому нема потреби. З академією встановлено телефонний зв’язок. Зараз я з’єднаю тебе.

Як приємно було почути таке! З телефонною трубкою в руці, маючи змогу негайно зв’язатися з найвіддаленішими районами, я знову міг нарешті дихати на повні груди. В ту мить я зрозумів, якою жалюгідною й нудною, якою страхітливо безбарвною була для мене ця країна всі ці роки, як я задихався в ній і вже не уявляв собі іншого життя. Я віддав наказ начальникові академії особисто. Заразом я попросив його надіслати мені трохи паперу, самописку й кілька коробочок безпечних сірників. Мені набридло обходитися без цих вигод. Користуватися ними я тепер зможу, бо не збираюся більше носити лицарського обладунку і знову матиму кишені.

Повернувшись до монастиря, я застав там цікаву сцену. Абат і ченці зібрались у великому залі й з дитячим захватом та довірливістю спостерігали фокуси новоприбулого чарівника. Вдягнений, вій був у щось, химерне, таке ж строкате й недоладне, як убрання індіанських знахарів. Він крутився, бурмотів, вимахував руками й креслив таємничі знаки в повітрі й на підлозі - одне слово, робив те саме, що й усі фокусники. Він був відомий маг і чародій з Азії,- так він сам заявив, і цього цілком вистачило. Такі твердження цінувалися на вагу золота й мали широкий попит.

Як легко й дешево цей пройдисвіт зажив слави великого чародія! Його фахом було розповідати, що в дану мить робить будь-який житель земної кулі, а також, що він робив у минулому й робитиме в майбутньому. Він спитав, чи хоче хто-небудь довідатися, що зараз робить імператор Сходу. В присутніх заблищали очі, вони захоплено потирали руки,- і то була найкрасномовніша відповідь. Ще б пак! Благочестивій братії страх кортіло довідатися, що робить зараз цей монарх. Шахрай щось пробурмотів, а тоді поважно оголосив:

- Великий і могутній імператор Сходу зараз кладе гроші на долоню святого жебрущого ченця - одну… дві… три монети, і всі срібні!

В натовпі почулися захоплені вигуки:

- Дивовижно!

- Неймовірно!

- Скільки ж довелося працювати, скільки довелося вчитися, щоб досягти такої дивовижної сили!

Чи не хочуть вони довідатися, що зараз робить верховний володар Індії? Авжеж, хочуть. Він розповів їм, що робить верховний володар Індії. Потім розповів, чим заклопотаний єгипетський султан і які найближчі наміри в короля Далеких Морів. І так далі, і так далі. Кожне нове чудо викликало дедалі більше захоплення перед непомильною точністю його ясновидіння. Часом ченці намагалися загнати його на слизьке запитанням про якийсь зовсім далекий і малознайомий край, та даремно! Він завжди відповідав без вагань, він знав геть усе, несхибно й досконально. Я бачив, що коли так триватиме й далі, я втрачу свою вищість, цей зух відіб’є в мене всіх прихильників, і я дістану носа. Треба вставити палицю йому в колесо, і якнайшвидше. І я сказав:

- Коли ваша ласка, я страшенно хотів би довідатися, що зараз робить одна особа.

- Питайте, не бійтеся. Я відповім.

- Але це буде важко… Може, навіть неможливо.

- Для мого мистецтва немає нічого неможливого. Що важче запитання, то легше мені відповісти на нього.

Як ви вже здогадались, я намагався розпалити цікавість. І досяг свого: ченці повитягували шиї, затамували подих. Тепер можна підсипати жару.

- Якщо ви не помилитесь, якщо відповідь ваша буде правильна, я дам вам двісті срібних пенсів.

- Вважайте, що ця купа грошей уже моя. Я скажу вам усе, що ви захочете взнати.

- Тоді скажіть мені, що я зараз роблю правою рукою?

- Ах!

Усі були здивовані. Нікому в натовпі не спав на думку найпростіший трюк - спитати про людину, яка перебуває не за десять тисяч миль звідси. Чарівник тільки рота роззявив: такого з ним ще ніколи не траплялося. Він вскочив у халепу й не знав, як з неї викрутитися. Розгублений, спантеличений, він не міг вимовити й слова.

- Чого ж ви чекаєте? - спитав я.- Якщо ви спроможні відразу, не замислюючись, сказати, що робить людина на другому кінці землі, то невже вам