Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » Чорна рада - Куліш П.

Чорна рада - Куліш П.

Читаємо онлайн Чорна рада - Куліш П.
турбуйсь. Перед світом приснивсь тобі сон, перед світом і справдиться.

Пішов Кирило Тур, похилившись, у своїй відлозі з гор­бом. Ніхто б не пізнав тепер його молодецької ходи, ні ви­со­кого ста­ну. Так собі, наче горбатий дід. Уже надворі сте­м­ніло. Ось добирається він до Сомкової глибки. Зараз у на­дві­рніх две­рей стоїть козак із ратищем. Наставив супро­тив Кирила Ту­ра ратище:


- Геть!


- А се що? - каже йому потиху Кирило Тур, показуючи на ру­ці перстень.


Скоро вздрів сторож гетьманський знак, зараз і одчинив двері.


За тими дверима ще двері. Ізнов коло дверей козак... Ка­га­н­чик стоїть у стіні на віконці. І той пропустив мовчки, як по­бачив перстень. За тими дверми ще треті двері і третій ко­зак при дверях сторожем. Узяв Кирило Тур у його кага­нчик і ключ од глибки.


- Іди, - каже, - до свого товариша. Я буду сповідати в'язня, дак, може, таке почуєш, що лучче б тобі на сей час позакла­дало.


А той йому:


- Та я й сам рад звідси заздалегідь убратися. Знаю добре, на яку прийшов ти сповідь.


- Ну, коли знаєш, то й лучче, - каже запорожець. - Гляди ж, не входь сюди до самого ранку. Він після сповіді засне.


- Засне після твоєї сповіді всякий! - бурчав, зачиняючи две­рі, сторож.


Він же виходить у одні двері, а Кирило Тур входить у дру­гі. Увійшов і зараз запер двері. Гляне, посвічуючи по глибці ка­га­нцем, аж у кутку сидить на голому ослоні Со­мко. Одним за­лізом за поперек його взято і до стіни ла­н­цю­гом прико­ва­но, а другі кайдани на ногах замкнуті. У старій подраній сі­ря­чині, без пояса і без сап'янців. Усе ха­рцизяки поздирали, як узяли до в'язення; тілько виши­ваної сріблом да золотом сорочки посовістились ізнімати. Вишивала ту сорочку не­бо­га Леся; і по ковніру, і по пазусі, і по ляхівках широких рука­вів повиписовала голубонька сріблом, золо­том і блакитним шовком усякі квітки й мере­жки; а Череваниха подаровала її безталанному гетьманові на па­м'ятку гостювання в Хмари­щі. Так отся тілько сороч­ка зо всього багатства йому оста­ла­сь; і чудно, і жалісно бу­ло б уся­кому дивитись, як вона у тій мізерний глибці із-під старої сі­рячини на гетьманові сіяла!


Постановив Кирило Тур на вікні каганчик, а сам збли­зивсь до понурого в'язня. Той дивиться на його мовч­ки. До­став за­по­рожець із-за халяви ножаку і показує Со­мкові. Той ізвів до не­ба очі, охрестивсь:


- Що ж? - каже. - Роби, що тобі сказано робити.


А Кирило Тур сипким, гугнивим голосом:


- Хіба ж тобі не страшно вмирати?


- Може б, мені, - каже Сомко, - й страшно було, якби не бу­ло на­писано: «Не убойтесь от убивающих тіло, душі же не мо­гущих убити…»


А Тур каже:


- Та се ти так мізкуєш, поки не почув заліза за шкурою. Ось ке лиш, я трошки різону по грудині...


- Адова утробо! - крикне тоді Сомко. - Невже тобі мало моєї крові? Ти ще хочеш навтішатись моїми муками! Бачу по тво­йо­му голосу, що ти, як паскудний черв'як, живучи під зе­м­лею, звик іссати кров християнську! Так упивайся ж, га­дино, у моє тіло! Не почуєш ти, пакосний, як Сомко стогне!


- Добре, єй-богу, добре! - каже тодi Кирило Тур своїм го­лосом, ховаючи нiж на халяву. - Й-богу! - каже. - Менi здає­ться, що я смик, а всi люде скрипки: як поведу, так вони й грають! Не життє я на свiтi коротаю, а весiллє справляю.


- Що се! - каже Сомко. - Невже я од нудьги починаю з ма­рою розмовляти? Скажи, на ім'я боже, чи справді ти Кири­ло Тур, чи се вже моя голова починає з печалі туманіти?


Запорожець зареготав.


- Ще й питає! А яка б же шельма, опріч Кирила Тура, про­бра­лась до тебе через три сторожі? Тілько він один зача­рує всякого так, що й сам не тямить, що робить.


- Що ж ти мені скажеш?


- А от що я тобі скажу. Давай лишень мінька на одежу та виходь із сієї пакосної ямки. Тут тілько б гадині жити, а не чо­ловікові. Уподобав же чорт знає що! Там тебе під Бугає­вим Дубом жде такий же дурень, як і я: паволоцький піп із попеням. Уже вертавсь у Паволоч, думав, що ти попавсь на­ві­ки чорту в зуби, так їхав рятувати паволочан. Тетеря, бач, про­нюхав, що тут коїть супротив його Шрам, да, про­ню­­хав­ши, і давай тиснуть паволочан - притьмом хоче зру­й­новати мі­с­то; так їхав Шрам рятувати. А я послав козака на­в­пе­ре­й­ми. «Постривай, - кажу, - попе, ще, може, вернемо сокола з клі­тки!» А тут і поміж миром пустив таку поголо­ску, що Сомко вже на волі, так куптесь та ждіте га­сла. Ти, мо­же, не знаєш, сидючи тут, що вже розжовав усяк хар­цизяку Іванця. Тепер тілько гукнеш по Вкраїні, дак ти­сяча тисячу попи­ха­ти­ме та до тебе бігтиме. Піднімуться й тії, що не були на ра­ді, бо на раду позлазилась до Іванця ті­льки сама погань з Ук­ра­їни, а добрі люде не пойняли го­льтяпакам віри. Тим-то Іва­нець із поганцями таке лихо і вкоїв! А з Запорожжє теж тілько самі паливоди на Вкраїну вийшли, а що зосталось до­бро­го, те все тепер за тебе, ті­лько озвешся, руку потягне і до­помогу дасть. Що ж ти мо­вчки слухаєш, мов я тобі казку кажу?


- Того слухаю мовчки, - одвітує Сомко, - що з сеї бучі пут­тя не буде. Багато розлив християнської крові Виговський за те нещасне панство да гетьманство; багато й Юрусь по­губив земляків, добиваючись того права, щоб над обома бере­гами гетьмановати; невже ж не уйметься плисти по Вкраїні кров християнська ні на часину? Отеє я ще почну одного су­про­тив другого ставити і за своє право людську кров точи­ти! Бо Іванець з козаками стоїть тепер міцно; щоб його зби­ти, тре­ба хіба усю Вкраїну надполовинити; а навіщо? Щоб не Брю­хо­вецький, а Сомко гетьмановав!


- От же ні, коли хочеш знати! - каже Кирило Тур. - Не на те, щоб Сомко гетьмановав, а на те, щоб правда узяла верх над кривдою!


- Візьме вона верх і без нас, брате Кирило. Може, се ті­лько на науку мирові і пустив господь Україну в руки ха­рцизякам. Не можна, мабуть, інше, як тілько горем да бі­дою, довести людей до розуму.


- Так оце ти зрікаєшся свого гетьманського права? - пи­тає Кирило Тур.


- А що ж би ти робив? Уже коли в мене були

Відгуки про книгу Чорна рада - Куліш П. (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: