На білому коні - Самчук Улас
Ніхто з слов'н не мав права носити зброю, цей привілей належав тільки німцям.
Досить наполегливим і до деякої міри курйозним організатором українського війська був Іван Омелянович-Павленко (молодший). Невідомо яким чином, можливо, з причин пропаганди, він мав свій своєрідний штаб, до якого належав він сам і його син. Вони носили своєрідну військову уніформу з українськими відзнаками, і коли проходили вулицею, німці вважали їх за чужоземних представників і віддавали честь. Крім того, вони мали пару верхових коней, деяке майно, зброю і канцелярію. Відколи ця парадна пара наших військових появилася на вулицях Рівного, я мав з нею чимало клопоту. Одного разу цей генерал у товаристві полковника Ступницького і просвітянського діяча Кибалюка появився в моєму кабінеті і представив мені цілий проєкт-схему організації української армії, генерального штабу і військової сили. Я вже було призвичаївся до різних подібних випадків, до мене приходив також винахідник перпетуум мобіле, але ця візита мене порядно збентежила. Я був лише кілька місяців у школі підстарший, але цього ж мало, щоб вважати себе якимбудь причетним до великої штуки бога Марса. А вимагали від мене сливе чудодійного — очолити їх делегацію до нашого грізного райхскомісаріяту, який у той час уже почав діяти, і запропонувати йому цю саму схему організації української армії, яка мала складатися з кількох десятків дивізій всіх родів зброї.
Завдання гідне богів... Я мусів дуже розчарувати моїх шановних гостей. Не так давно я мав щось трохи подібне, але багато скромніше з моїм приятелем отаманом Бульбою. Він звернувся до мене, щоб я пішов з ним до штабу генерала Кіцінґера, де ми мали б просити зброї, амуніції і одягу для його Поліської січі. Тоді, замість до штабу, я звернувся до Вайса, і той мені конфіденціяльно сказав, що за отаманом уже стежить СД, його мають арештувати, а тому хай краще, замість до штабу, звернеться до якихось добрих криївок у поліських лісах. Це нам дуже помогло, бо отаман тоді запустив ще більшу, ніж мав колись, бороду і зник з обрію леґальщини на довгий час.
Розуміється, я не міг розповісти цього моїй делегації генералів, але я їм сказав, що ці їх наміри можуть спричинити їм, а головне — мені багато клопотів. Мені здавалося, що до Омеляновича-Пав-ленка наші німці вже гю-своєму призвичаїлися, що він уже пропонував подібні пляни у штабі верховного командування генерала Кіцінґера, що там потрактували цю справу поблажливо, як певний курйоз, і на цьому . скінчилося. Інакше могло вийти у райхскомісаріяті. Там подібні жарти викликали одразу гостру реакцію людей у рудих уніформах, кликали СД і хоробрих підприємців української збройної сили садовили за ґрати. А могло статися й гірше. Ми вже точно знали, що для нас там не належало не тільки армії, але навіть вищої, ніж чотири народні кляси, школи.
Самозрозуміло, що я від цієї шляхетної місії відмовився, додавши до цього відповідні коментарі. Ніякої легальної збройної сили нам не належить мати. І на цьому кінець. Пригадую, генерал намагався мене переконувати, що це не політично, що німці через це програють, що ми могли б дати тримільйонову армію, що народ цього вимагає. Я радив генералові прочитати книжку Гітлера "Майн Кампф", де німецька політика виразно з'ясована. На своє щастя, генерал німецької мови не знав і тієї книжки не читав, а тому міг жити певними ілюзіями. Головна ілюзія була в тому, щоб організувати велику українську збройну силу, дочекатися, поки взаємно знищаться росіяни й німці, а тоді на чолі своєї армії переможно в'їхати до нашого золотоверхого Києва. Схема досить проста і досить вимовна. І не конче аж так наївна, бо у таких катаклізмах, як цей, могло статися і найменш очікуване, моральне і матеріяльне підложжя для збройної української сили було багато більше, ніж за попередньої війни, лише все наставлення німецької політики, а з нею й міжнародна ситуація були проти цієї схеми. Німці вимагали перемоги тотальної, абсолютної, неподільної, а їх противники вимагали того самого. Перед нами стояв не німецько-російський фронт, а німецько-світовий. Хоч і хто з них переміг би — для нас там не було місця. Що для нас залишалося — доля отамана Бульби. Нелегальщина. Для збереження обличчя.
Про це міг би оповісти багато другий член тієї самої делегації, полковник Леонид Стутшицький, який спочатку стояв на чолі так званого поліційного батальйону, що мав осідок у Рівному, а пізніше перейшов до підпільної Української Повстанської Армії. Завданням поліційного батальйону було виконувати підрядні функції німецької поліції, але українці мали на це свій погляд. Ми вважали, що кожна мілітарна формація, зложена з наших людей, може придатися для наших визвольних намірів. До батальйону належала молодь, яка готувалася не до поліцій-них, а до військових завдань, і за контроль над ним, як звичайно, змагалися обидві ОУН. Але коли стало відомо, що з наших намірів нічого не вийде, батальйон повністю здезертирував і перейшов до формацій УПА. На його місце прийшли інші поліційні з'єднання, зложені переважно з поляків та інших неукраїнських елементів.
З цим батальйоном у мене в'яжеться один курйозний спогад. Одного разу до мене прийшла делегація з двох молодих людей від батальйону скаржитися, що бандерівці їх там переслідують. А вони, розуміється, — мельниківці... І не бажають коритись бандерівцям ... їх за це шиканують, не дають ходу і навіть б'ють. Як мав би їм помогти? Пишу записку і прошу передати її полковнику Ступницькому. Невдовзі з'являється Ступницький. Він не належить ні до якої ОУН, трактує всіх однаково, але не може дати ради з розвойованими партійниками. Думає одначе загострити дисципліну на чисто військовому ґрунті і просить йому в цьому помогти. Тобто як помогти? Вплинути бодай на одну з воюючих сторін. Але як нелегко в таких випадках бути мудрим і діяти справедливо, не маючи потрібного досвіду, а діючи навмання. Тодішні воюючі націоналісти вважали саме поняття компромісу за первородний гріх, і кожне відхилення від цього правила значило катастрофу. Я ж уважав, що компроміс у таких випадках єдино спасенний вихід з становища. І я пропонував компроміс. Не знаю, чим воно скінчилося, бо більше до мене в цій справі не зверталися.
Але я мав трохи подібну іншу справу... Можливо, це звучатиме невірогідно, але одного разу, переїжджаючи через районове містечко Мизіч, у якому свого часу я мав розмови з поліцією, я зайшов привітатися з начальником району Даниленком. Тут же, побіч районової управи, містився і місцевий мировий суд, у якому саме відбувалася судова розправа. Не можу пояснити чому, але до мене прийшов сам суддя з проханням помогти йому розібратися в одній справі. Не помогли мої виправдання, що я не юрист, не суддя і не Соломон: я мусів іти до суду, вислухувати заплутану справу якоїсь земельної спадщини і виносити присуд. Здасться, противні сторони вважали свого суддю не безстороннім, а тому він, довідавшися про мій приїзд, запропонував на суддю мене. Сторони погодилися, і я мусів судити. Здається, мій присуд був пізніше виконаний.
Не менше дивно виглядала і така, знов таки судова, справа, документ якої зберігається у моєму архіві. З'являється тричленна делегація і подає прохання такого змісту (подаю його без ніяких змін): "До Пана начальника У. Самчука. Прохання. Від громади с. Вербня Димидівського району Лубенської окр.
"Просимо Пана Начальника зарадити нам у великій несправедливості, яка стається на наших очах. З початком шкільного року до нас призначено директором школи пана Кавзана Дмитра. Він взявся щиро до праці у школі, своєчасно повів навчання, зорганізував порядок у школі. В селі приложив багато праці з молоддю, організував гуртки хоровий і драматичний, заложив просвіту, здобув собі цілковитий авторитет в селі і навіть у районі. У селі є ще учителі, москвофілка, що навіть не вміє писати по-українськи, полька і учитель, що з ними держав зв'язок. Вони взялися на директора школи, щоб його спільно з священиком о. Яблонським вижити з села. Потім доносимо, що о. Яблонський був за Польщі леґіоністом, по смерті своєї жінки вів неморальне життя, людина, що всіх осуджує, стараючись держати село в темноті. Директора Кавзана забирають від нас неправно, шкодячи тим самим для загалу, бо оставляють село без дорогої людини. Ми взнали, що його зняли з роботи за грубу поведінку з учителями. А з нами начальник відділу пан Коломиєць поводився далеко грубше, бож двічі нашу делегацію не хотів вислухать, прохання нате кидав від себе, будучи у зв'язку з о. Яблонським. Ми просимо Вас звернути увагу на цей нездоровий для справи випадок і ображаючу поведінку пана начальника Коломийця в Дубні і просимо залишити нам директора на місці. Отож ми, громадяни, складаємо власноручні підписи" . .. (підписи голови, секретаря, шістьох членів сільської управи і шістдесят шости громадян).
Вимоги категоричні... "Залишити нам директора на місці". Що з цим робити? Виправдання, що це справа не моєї компетенції — зайві. Якщо ви не поможете, ніхто нам не поможе. За нами народ! Від народу! Голос народу — голос Бога. Але я знаю також Авеніра Коломийця, і не тільки як інспектора, але також як поета і приятеля. Не хочеться вірити, щоб він міг творити аж таке беззаконня.
І ще тим гірше, що зараз за цією делегацією прибула з того ж села контрделеГація з тим самим о. Яблонським на чолі, яка представила не менше слушні вимоги. Складна дилема. Пропоную їм звернутися до обласної шкільної кураторії . .. Не хочуть .. . Пропоную компроміси — не годяться. Нарешті заявляю, що це не моя справа, що я не шкільний уряд і не суд, а тому прошу звернутися до тих, кому це належить. Дядьки топчуться на місці, але не відходять ... їх погляди вимагають рішення ... І мене це зобов'язує. Кажу, що я мушу справу розслідити, мушу говорити з інспектором, а тоді щось робити. "Але ми вам віримо ... Ми вам віримо ..." — заявляють дядьки таким тоном, який виключає неґативне рішення. Будемо бачити. До побачення.
Пізніше я мав з цим досить мороки, приїжджав Коломиєць, приїжджали дядьки, справа затягнулася, директором далі був Кавзан, і чим воно взагалі скінчилося, вже не пригадую.
Подібних справ маю більше.
