Вогнище чужої слави - Сушинський Богдан

Разом зі мною. Вже й вирушили в дорогу. Вирушили, та не доїхали. Так, у дорозі, в Одесі якраз, і помер колишній морський піхотинець. В повісті я розповідаю про це. Ви читали. Описав, як усе воно було в житті.

Вони зупинилися на пласкому пагорбі, що зависав над яром, й Оснач одразу відчув на обличчі повів теплого і сухого вітру. И увесь простір над озером був на диво чистий і прозорий — ні туману, ні хмарини — випране дощем і висушене вітрами небо.

6

— Вітаю вас, Осначе! Виявляється, ви не лише журналіст, а й письменник! — "Вандевура!" — по голосу впізнав Радомир і тільки тоді оглянувся. Схрестивши руки на грудях, Маркіян Маркіянович стояв біля хвіртки й чекав, поки Оснач наблизиться. На чорному жилеті, одягненому поверх білої сорочки з закасаними рукавами, золотавою райдугою зблискував на вранішньому сонці ланцюжок кишенькового годинника.— Ще тоді, під час першої зустрічі, я помітив, що вас вражає моя манера одягатися,— подав йому руку Вандевура.— А ви знаєте, що в Бессарабії жилет — давній традиційний есемент костюма? Та й взагалі час повертатися до європейських стандартів. Може, це когось і дивує, але я особисто надаю величезного значення вбранню. Одяг дисциплінує і розбещує, він допомагає відродити аристократизм духу, або, навпаки, підкреслює вашу мізерність, безхарактерність, ницість. Знайти свій костюм, свою манеру одягатися — значить знайти свій образ. Даруйте за банальність, але життя мало чим відрізняється від театру. У кожного своя роль, свій образ.

Оснач вислухав це мовчки. Про "європейські стандарти" він уже все знав. Отож чекав, коли Маркіян Маркіянович повернеться до того, з чого починав розмову.

— Зайдете?

— Ви наймаєте тут кімнату?

— Наймав, а півроку тому придбав увесь будинок. Ясна річ, мріялося не про такий. Але нічого, з часом збудуємо щось людське.

— Якщо будинок ваш — обов'язково зайду. Цікаво, як живе ри-банська інтелігенція.

— Скромно, журналісте-газетярю, скромно. Так ото чув від своїх діточок-школяриків, що нібито ви повість написали,— стримано всміхнувся Вандевура, проводячи його до хати.— І, кажуть, про наші краї, якраз про ту історію з моряками на острові Кричинецькому. Цікаво було б прочитати.

Прямо на порозі будинку Оснач видобув зі спортивної сумки газети і майже врочисто вручив їх Вандевурі.

— Якщо ви справді хочете прочитати мою повість — будь ласка. Поки що вона з'явилася тільки в газетній публікації.

Учитель не чекав, що Радомир так швидко відреагує на його слова і якусь хвильку розгублено вертів газети в руці, не знаючи, як повестися далі.

— З умовою, що завтра ви їх повернете.

— Звичайно, звичайно... Я розумію: авторський примірник. Прошу, сідайте.

— Та ні, дякую. Я на хвилинку.

Журнальний столик, крісла, скромна стінка, в кутку, на старовинній тумбочці,— телевізор... Сучасна міська квартира. От тільки на стіні — стара вицвіла картина в облупленій рамі,— з тих "шедеврів живопису", якими торгують по сільських ярмарках. Напевне, спадщина колишнього господаря.

—...Поки не підшукаю щось підходяще,— пояснив Маркіян Маркіянович, перехопивши його погляд.— Якби ви бачили, що це за конюшня тут була. Грошей чоловік мав добіса, інтелігентності ж — ні на копійку.

— Буває...— кивнув Оснач, ідучи до дверей.— А я оце хочу навідатись до Іващуків. Кажуть, що Іван Петрович — якийсь далекий родич колишнього завуча вашої школи Полянського. До речі, як склалася його доля? Я маю на увазі доля Полянського?

— А, цього доморощеного Макаренка? — поблажливо посміхнувся Вандевура. На стосунки з колегами його інтелігентність, очевидно, не розповсюджувалася.— Та хто його знає? Чоловікові з дипломом померти з голоду у нас не дадуть. Знаєте, журналіс-те-газетярю, існують педагоги, яким здається, що вся педагогічна мудрість відкрилася тільки їм. Тільки у них, бачте, "спільність інтересів з дітьми", тільки вони, бачте, знають душу дитини та живуть з нею одним життям.

— А насправді таке неможливе: знати душу і жити одним життям?

— У нас, тут, у Рибані? — Вандевура майже співчутливо глянув на Оснача і скрушно похитав головою. А говорити і посміхатися Маркіян Маркіянович намагався вишукано.— Я — з четвертого покоління інтелігентів, але навіть я ще не можу витруїти з себе дух ницості, яким заражений з дитинства. Бо ж середовище, середовище яке! Що вже казати про них... провінційних Пестолоцці. Злидня духу — та й годі. Ось і цей, Полянський... Сиди собі тихо, працюй, вдосконалюйся, якщо здатний на це і маєш таке бажання. Так ні, обов'язково треба зображати з себе провінційного демократа від перебудови, страдальця за істину. Ну, не було в Рибані героя, не було й бути не могло. Значить, не судилося. І змиріться з цим. Але ж ні, таки знайшли!..

— Йдеться про Захара Шаблюка?

— Розумію, що вам неприємно чути про це,— всміхнувся Вандевура.— Але ви — інша справа. Ви про нього пишете, то принаймні майте з цього шматок хліба. Отже, у вас свій інтерес.— Оснач тільки головою похитав.— Так, так. Ви зацікавлені, щоб Шаблюк став героєм. І вас можна зрозуміти. А тих — Полянського, Гриня? Сотворили собі кумира, аби тільки погрітися біля вогнища його слави. Чули б ви, який вони тут галас здійняли. Новоявлений Іван Сусанін. Пам'ятник йому, прізвище на обеліску? А я, особисто я, знав цього Шаблюка, як облупленого. Це ж, по суті, мій ровесник. Знайшли героя! Хто сказав, що цей злидень духу пожертвував би собою ради якихось там моряків, що ховалися на острові?! Його запитали: "Поведеш?" Та й не за так, за винагороду. І він повів. Пістолетом пригрозили — і повів, а куди він дінеться?!

— То все ж таки: Шаблюк повів за гроші чи його примусили під пістолетом?

— А яке це має значення?! — презирливо змахнув рукою Вандевура, ніби відмітав од себе щось огидне.— Яке це має тепер значення? Головне, що повів. Пригадую, в святці Шаблюка хотіли записати ще тоді, коли будували сільський обеліск. То добре, що я саме нагодився у відпустку. Люди добрі, кажу, ви що робите?! Чиє прізвище пишете? Схаменіться!

"Ось чому Шаблюка досі було забуто! — зрозумів Оснач. Вся справа якраз в тому й полягає, що Маркіян Маркіянович був "майже ровесником" Шаблюка. Він знав цього хлопця, вони разом виростали... Вандевура, мабуть, був першим учнем, а Захар — звичайним собі сільським хлопцем, може, трохи запальним. Але Шаблюка вважають героєм, а його ні!

— І вони прислухалися до вашої поради? — сумно всміхнувся Оснач.

— А що? Я їм так і сказав: "Я на вас анонімок не писатиму, а скажу прямо: "Доки я живий, Шаблюка вам у герої не витягти! І біля вогнища його слави не грітися!"

Якусь мить вони мовчки дивилися один одному в вічі. "Тільки не вдавай, що не розумієш мене,— вичитав Оснач у погляді Ван-девури.— Все ти чудово розумієш! На моєму місці ти й сам кістьми ліг би, щоб Шаблюк не став героєм".

— Якщо вже ви про все так одверто... Що означає "грітися біля вогнища слави"? Як біля вогнища слави Шаблюка міг погрітися, ну, скажімо, Полянський? Або семикласник, тоді він ще був семикласником, Гриньо Козарук?

— Як? Та дуже просто! Адже виходить так, що Полянський був разом із Шаблюком у якійсь підпільній групі. Отже, якщо Захар справді герой, то й він, Полянський, теж...

— Пробачте, а ви?

— Що я? — осікся Вандевура.

— Ви до цієї групи не належали?

Вандевура спробував усміхнутися, але, зрозумівши, що усмішка тут буде недоречною, миттю змінив маску. А змінивши, довго виважував Оснача холодним, гіпнотизуючим поглядом.

— Я не належав до жодної із груп. Так, до жодної! Але теж писав листівки. Ви що, не вірите? — блазнюючи, всміхнувся Маркіян Маркіянович.— Непереконливо? Може, й непереконливо. А писав. Не гірші за Шаблюкові. І нехай хтось доведе, що в селі мої листівки не з'являлися. Але зважте: я про ці свої геройства мовчу. Втім... слухайте, журналісте-газетярю, може, ви й мені нараєте податися в герої-підпільники, га? Та не хвилюйтеся, не хвилюйтеся! Я в підпільники, як Полянський, не пнуся. Але й фашистським провідником, як його дружок Захар Шаблюк, теж не був!

Яструб! Він з'явився несподівано, ніби виринув із отієї, єдиної хмарини, що зависла над плавнями і, стрімко пронизавши надвечірню блакить над головою Радомира Оснача, здійнявся на крутому віражі в піднебесся, готуючись до нової атаки.

— А часто цей яструб з'являється над Кричинецьким? — поцікавився Оснач, що йшов замикаючим.— Мабуть, він десь тут і гніздиться?

— Та хтозна... Хіба за кожною птахою встежиш? — невдово-лено покректав Крижань, і собі спостерігаючи за польотом хижака. Вік завжди так кректав, коли не знав, що відповісти.— На цьому сатанинському болоті й птахи сатанинські — ось що я тобі скажу.

— Легенди, діду. Нормальні птахи. Все тут нормальне, таке, яке й має бути в плавнях, на трясовині,— весело озвався Гри-ньо, що, промацуючи брід жердиною, прокладав їм шлях до Кри-чинецького.— Звичайний яструб-лунь. Раніше їх тут було двійко. Але виявилося затісно: сам кілька разів бачив, як вони билися. Справжнісінькі винищувачі. А тепер чомусь лишився один. З осені. Ніби ж і перемогти вони один одного не могли, а от куди подівся той, другий, не збагну.

— Мо' й підстрелив хтось,— пробурчав старий.— Вік би не бачити й болота цього, і всього, що на ньому. На озері душа моя ще відходить. І на Чорній Скелі люблю бувати. А от Кричинецьке багно ненавиджу, з усім, що в ньому, на ньому й над ним.

Радомир промовчав. Він розумів, що в Крижаня є підстави ненавидіти цю трясовину.

— То й що, вдалося вам поговорити з Маркіяном Маркіянови-чем? — ніби між іншим запитав Крижань, коли він і Радомир зупинилися перепочити на досить величенькій купині. В цей час Гриньо уже торував шлях до сусіднього острівця.

— Вдалося. Вандевура вважає, що всі, хто не хоче забути про подвиг Шаблюка, користолюбці. Гріються біля вогнища чужої слави.

— Он як? Ну, ніяк не вгамується...— скрушно похитав головою рибалка.— А час би вже. Не хотілося розповідати про це... Але бачу, що, не відаючи всієї правди, не зможете розгледіти й тієї чорної неправди, якої так уперто тримається Вандевура.

— Ви щось знаєте?

— В усій цій дивній історії є така червоточинка, про яку тепер мало хто знає. Маркіян був ще хлопчиною. Та й хто зараз доведе, що все відбувалося саме так?

Радомир здивовано поглядав то на Крижаня, то на Гриня, що, можливо, навмисне залишив їх на купині.

— Якщо ви бажаєте, щоб сказане не потрапило на сторінки газети, даю слово,— мовив Радомир, коли побачив, що мовчання затяглося.

— Мабуть, не варто.