Нові коментарі
У неділю у 18:53
Суки где вторая часть
Серце пітьми - Джозеф Конрад
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » Побіда Хмельницького під Збаражем і Зборовом - Нечуй-Левицький

Побіда Хмельницького під Збаражем і Зборовом - Нечуй-Левицький

Читаємо онлайн Побіда Хмельницького під Збаражем і Зборовом - Нечуй-Левицький
в купі з во­ро­га­ми би­лась про­ти своєї Ук­раїни! На пів милі все по­ле і бо­ло­тяні лу­ки та мо­чарі бу­ли засіяні панським тру­пом. Кров тек­ла ріка­ми; од­них панів, окрім слуг та че­ляд­ників, по­ляг­ло п'ять ти­сяч, ввесь скарб, всі гар­ма­ти і во­зи заб­ра­ли ко­за­ки і та­та­ри.

Побивши од­ну по­ло­ви­ну війська, ко­за­ки ки­ну­лись на дру­гу. Дру­га по­ло­ви­на польсько­го війська вже пе­рей­шла че­рез річку, по­ла­ма­ла мос­ти і ста­ла в ла­ви. Але Хмельницький ще пе­редніше післав за річку та­тар. Не встиг­ли по­ля­ки ог­ля­ну­тись, а на їх на­летіли та­та­ри і вда­ри­ли з од­но­го бо­ку. Гус­ти­ми ла­ва­ми з ди­ким кри­ком ки­ну­лись на їх та­та­ри, а за ни­ми з ліса по­си­па­лись ко­за­ки. Тричі под­да­ва­лось польське військо і тричі вип­рав­ля­лось. Був дощ: уже дав­но за­до­щи­лось, то че­рез те сто­яв ту­ман. Та­та­ри ки­ну­лись у се­ре­ди­ну польсько­го війська зміша­ли йо­го так, що неп­ри­томні по­ля­ки би­ли один од­но­го. Не всто­яли по­ля­ки і по­ча­ли втіка­ти. Ко­роль над­летів з сво­го обо­зу ко­нем на­суп­ро­ти їх, ма­хав шаб­лею, сам ха­пав за уз­деч­ки і по­вер­тав на­зад, вмов­ляв та кри­чав, що вб'є своєю влас­ною ру­кою то­го, хто на­ва­житься втіка­ти; але те нічо­го не по­ма­га­ло. Та­та­ри лізли сліпцем, нас­тир­ли­во, ніби їм хто очі по­ви­ко­лю­вав. По­ля­ки по­да­лись на­зад, і тілько смер­ком пе­рес­та­ли би­тись.



10. Хмельницький по­ми­лу­вав польсько­го ко­ро­ля.



Настала тем­на ніч. Страш­на та неп­риємна бу­ла та ніч і для по­ляків. Всі з пе­ре­ля­ку не зна­ли, що діяти. Ко­роль і стар­ши­на, си­дя­чи на ко­нях, з'їхались на ра­ду.


«Ми про­па­ли!» - за­го­ло­си­ла стар­ши­на, - «У Хмельницько­го пев­но бу­де до сто ти­сяч са­мих ко­заків. Нам тре­ба спас­ти хоч са­мо­го ко­ро­ля!»


«Я вмру от-ту­теч­ки, а не піду з ста­ну!» - про­мо­вив ко­роль.


Король звелів ро­би­ти око­пи, щоб вдосвіта око­па­тись ва­ла­ми. По­ля­ки взя­лись до окопів. Ко­ли це пішла чут­ка між жовніра­ми, що ко­роль хо­че по­ки­ну­ти військо.


«Це нас хо­чуть зра­ди­ти та по­ки­ну­ти на заріз ко­за­кам та та­та­рам!» - крик­ну­ли не­помірко­вані па­ни по­ля­ки і по­ки­да­ли зас­ту­пи. Один лит­вин роз­ка­зу­вав, що вже ко­ро­ля не­ма в стані.


А ко­роль тільки що приліг на зем­лю, щоб хоч тро­хи од­по­чи­ти. Тільки що він по­чав дріма­ти, пе­ред ним сто­яв польський ксьондз і роз­повідав, що між військом уже пішла не­доб­ра чут­ка, ніби ко­ро­ля вже не­ма в обозі.


«Коня!» крикнув ко­роль: «Я сам поїду поміж ла­ва­ми війська і до­ка­жу, що я й дум­ки не маю втіка­ти».


Подали ко­ня. Ко­роль сів на йо­го; пе­ред ним нес­ли па­ла­ючі смол­ки, смо­лос­ки­пи.


«Ось-ось я! ваш ко­роль! сха­меніться! не втікай­те! не ки­дай­те ме­не! Я вас не по­ки­ну».


У ко­ро­ля кра­па­ли по що­ках сльози. Всі по­ля­ки ущух­ли, зас­по­коїлись і знов взя­лись за ло­па­ти та зас­ту­пи.


Стало роз­вид­ню­ва­тись. Ко­роль пос­та­вив військо на бит­ву. Зійшло сон­це. Та­та­ри вда­ри­ли на те місце, де не бу­ло окопів. Хмельницький розділив ко­заків на дві част­ки: од­на вда­ри­ла на ко­ро­ля, а дру­га на місто. Ко­роль ка­зав оповісти­ти ко­за­кам, що він од­би­рає гетьманст­во од Хмельницько­го, а хто при­не­се йо­му Хмельницько­го го­ло­ву, то­му він зап­ла­тить де­сять ти­сяч та­лярів. Ко­за­ки са­мо-по-собі глу­зу­ва­ли з то­го оповістіння. Міща­ни задз­во­ни­ли в дзво­ни, за­ки­да­ли ро­ви хво­рос­том та хми­зом і по­ка­за­ли ко­за­кам до­ро­гу до міста; ко­за­ки взя­ли церк­ву, що сто­яла з краю в місті, встяг­ли на неї гар­ма­ти і звідтіль сма­ли­ли в польський стан. А тим ча­сом Хмельницький ки­нувся на око­пи. Вже на око­пах сто­яла ко­зацька ко­рог­ва. Як хви­ля во­ди, ко­за­ки шу­бовс­ну­ли в польський стан.


«Ради Бо­га, спа­сай­те ме­не й Польщу!» - кри­чав ко­роль до по­ляків. Неп­ри­томні по­ля­ки па­ни стов­пи­лись з ко­рог­ва­ми навк­ру­ги ко­ро­ля, щоб йо­го за­хис­ти­ти, щоб ча­сом ко­за­ки не взя­ли йо­го в по­лон у не­во­лю. Ко­за­ки роз­би­ли ко­ролівську вар­ту і дос­ко­чи­ли до са­мо­го ко­ро­ля.


«3года!» - крик­нув Хмельницький до ко­заків і ка­зав спи­ни­тись і пе­рес­та­ти би­тись з по­ля­ка­ми. Бит­ва стих­ла і спи­ни­лась… Ко­за­ки одс­ту­пи­ли од ко­ро­ля. Хмельницько­му не ба­жа­лось і не хотілось, щоб християнський ко­роль пішов у не­во­лю в Крим до бу­сур­манів. Хан кримський нах­ва­лявся, що візьме жив­цем ко­ро­ля в по­лон, і са­мо-по-собі, й не по­ми­лу­вав би йо­го. Ко­за­ки одс­ту­пи­ли від польсько­го ста­ну.


Після то­го до польсько­го ста­ну приїхав та­та­рин і привіз ко­ро­леві один лист од ха­на, а дру­гий од Хмельницько­го. І хан і Хмельницький пи­са­ли до ко­ро­ля, що во­ни хо­чуть по­ча­ти з по­ля­ка­ми пе­ре­го­во­ри про умо­ву на зго­ду. Ко­роль зго­див­ся на це. Опівдні виїхав з ко­зацько­го ста­ну тру­бач і за­сур­мив тричі, по­да­ючи звістку, що там уже ждуть польських пос­ланців для роз­мо­ви. Ко­роль пос­лав послів, і пе­редніше за все го­во­ри­ли з та­тарськи­ми пос­ла­ми. Та­та­ри жа­да­ли, щоб по­ля­ки зап­ла­ти­ли їм ще дав­но за­лег­лу да­ни­ну двісті ти­сяч зо­ло­тих, а потім, щоб зго­ди­лись пла­ти­ти їм щоро­ку дев'ять - де­сять ти­сяч зо­ло­тих, і щоб ко­роль вер­нув і давні вольнос­ті ко­за­кам.


Хмельницький на­пи­сав знов свої пос­та­но­ви для зго­ди та ми­ра і післав з ни­ми двох пол­ков­ників. Пол­ков­ни­ки прий­шли в пиш­ний ко­ролів на­мет і пок­ла­ли пе­ред но­га­ми ко­ро­ля лист Хмельницько­го. Хмельницький до­ма­гався пов­ної «амнестії» цеб-то, щоб прос­ти­ли ко­заків за повс­тан­ня, ніко­го не по­тяг­ли на будлі яку ка­ру та од­повідальність, щоб ко­за­кам вер­ну­ли їх давні вольнос­ті, щоб реєстро­во­го війська бу­ло со­рок ти­сяч, і щоб ко­роль одділив для ко­заків гра­ни­цю, ку­ди польське військо навіть не ма­ло-б пра­ва всту­па­ти; щоб на Україні не бу­ло унії, жидів і ка­то­лицьких ченців єзуїтів, щоб київський мит­ро­по­лит мав од­на­ко­ве пра­во з вар­шавським і сидів у вар­шавськім сеймі по­руч з ним, щоб у Києві, окрім шкіл ук­раїнських, не мог­ло бу­ти ніяких ін­ших польських, щоб на Україні воєво­да­ми, ста­рос­та­ми й ін­ши­ми уряд­ни­ка­ми бу­ли тілько значні ро­до­виті ук­раїнці а не по­ля­ки, і щоб Чи­ги­ринське ста­рост­во бу­ло за­пи­са­но по вік на дохід гетьманської ко­зацької бу­ла­ви, як за­сад на гетьманське про­жит­тя.


Прочитавши ті пос­та­но­ви, по­ля­ки по­ча­ли аж принька­ти прис­ком від злос­ті, що ко­за­ки, польські піддані, хо­чуть з ни­ми го­ди­тись, мов не­за­лежні од Польщі, са­мостійні. Але ніде бу­ло дітись: їм хотілось мерщій вер­ну­тись додо­му, до гос­по­ди. Ко­роль зго­дився на ті пос­та­но­ви, умо­ви, й цей мир че­рез те й зо­веться зборівським ми­ром. Ко­ролівська і панська лас­ка бу­ла не ве­ли­ка: ко­за­ки од­во­юва­ли собі од по­ляків ті давні свої вольнос­ті, що во­ни ма­ли ще з дав­ніх-да­вен. Хмельницький при­сяг­нув на вірність і підданст­во ко­ро­леві і, впав­ши на од­но коліно пе­ред ко­ро­лем, поцілу­вав йо­го в ру­ку: оче­ви­дяч­ки тоді ще в йо­го не бу­ло дум­ки од­ри­ва­ти Ук­раїну од Польщі.



11. Побідний в'їзд Хмельницького у Київ.



Другого дня по­ля­ки і ко­за­ки розійшлися: ко­роль з військом пішов до Льво­ва, Хмельницький і хан пішли до Зба­ра­жа.

Відгуки про книгу Побіда Хмельницького під Збаражем і Зборовом - Нечуй-Левицький (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: