Жінка-змія - Шевчук Валерій

Але погляд її мене вже не заворожував і не гіпнотизував, хоч я і досі був підданий якомусь одуру. Рука цупкіше стисла сокирку.

— Можна й це! — шепнула вона. — Розрубай мене! Не бійся! Ну!

Але рука моя стала мертва. Як гілка висохлого дерева. І сокирка також стала мертва, тільки лезо її гостро блищало у місяці.

Тоді я вирішив її прогнати: ця зустріч не віщувала нічого доброго. Ось зараз розсерджуся й крикну, щоб забиралася геть. Однак очі мої мені не належали, вони їли, незалежно від волі моєї, ті пишні, й тремтливі, й осяйні перса, ніби були прив'язані, як бували прив'язані до своїх поплавців очима рибалки. І я сам ставав ніби рибалкою, який закинув у воду вудку і чекав, що ось поплавець здригнеться і піде під воду. Тоді і підсічу й потягну за вудлище, і на гачку моєму затріпоче русалка. І вона затріпотіла, і ось вона — сидить переді мною. Жах і досі не виходив із тіла. Але саме ота покірність виловленої русалки й спричинилася, до того, що в мені почав запалюватися вогонь збудженого чоловічого єства, той-таки, що запалювавсь уранці, і від тієї ж самої, що купалася гола на моїх очах, добре знаючи, що чинить і для чого.

Тоді мені здалося, що дівчина всміхнулася, хоч обличчя її я й досі не бачив. Вона встала і розстебнула джинсову спідницю, і та впала їй у ноги, і виступила з неї, як із трави. Світла навколо більше не стало, але я вже палав. Вона знову присіла на колінах переді мною в самих трусиках тілесної барви, покірно опустивши голову із завуаленим лицем, адже тільки лице в неї не світилося, а ніби потопало в тіні, — ця поза нагадала мені зображення поганських божеств.

— Прожени! — шепнула вона. — Або убий!

І я вже напевне знав, що не прожену її, а тим більше не збирався її вбивати, хоч рука моя ожила, але не стисла держално сокирки, а відкинулася від неї, і хоч страх продовжував мене морозити, але тремтіти я перестав. Місяць у небі почав рости, ніби на дріжджах, і поступово розгорявсь у біле багаття, а переді мною стояла, облита тим чарівницьким світлом, скульптура богині, вилита із срібла впереміш із золотом, яка не могла мене не вражати досконалістю своїх форм та ліній.

— Не бійся! — смутно сказала вона, аж мені дивно стало на той смуток. — Я в твоїй волі. Все можеш зі мною робити! Все!

І я відчув, що вже цілком ниций перед цією красою, а ще більше перед чоловічою силою, яка збудилась у мені, а раз так, не міг я собою керувати, і язик засох мені в горлі, а тіло вже не було мертвим сухостоєм, а живим деревом, повним соком, що бухає в гілки та листя.

Тоді вона знову встала і скинула останню одежину. І я побачив ніч. Глибоку й темну і без світла, кошлату, набубнявілу, наповнену росою, мороком, що в глибинах своїх ховала морок подвоєний, а в цьому ще раз удвічі більший. І той морок поплив на мене й у мене, адже хоч кипів я, мов чорний вар смоли в чорному горщику, але й досі не виявив до неї нічого, був я запакований у спальний мішок своєї волі, і не рухнув пальцем, щоб її прикликати — не те що прогнати.

Тоді мені в мозок ударив зачадений одур, я відчув сильний поштовх із нутра — саме те й витиснуло мене зі спального мішка, як витискають із тюбика крем чи фарбу, і саме те в дивний спосіб зчесало з мене нижню одежу, ніби хтось стер її, як прилиплу до яблука землю. І тут дівчина схопила мене за ноги і різко потягла до себе, я впав навзнак і відчув, що на мене полізло щось холодне й шарудяве, і моя насталена плоть увігналася у вогненну купіль. І це в той час, коли все тіло майже задубло від холоду. Перед очима в мене замотались великі осяйні перса, і я схопив вустами один із сосків і присмоктався до нього, ніби немовля, і напився материного молока, а коли напився з одного, присмоктався до другого. І жінка наді мною застогнала, а тоді схилилася зовсім близько, і хоч я й тепер не бачив її обличчя (розпливалося переді мною), та почув спраглий шепіт навпереміш із солодкими стогонами:

— Оце те, що хочу я і чого захотів ти, а-а-ах!.. Надходять часи, що нам уже пропасти зі світу надійшов час, а-а-а! І без вас, людей, ми згинемо й пропадемо; і це через вас-таки, двоногих, а-а-ах! Але я збережу своє плем'я! Народжу собі й тобі сина, а-а! Мудрого й отрутного, звинного і гадючого, а-а-а-а!.. Дам йому твій розум і віддам своє жало, а-а! І не знатиме він твоєї кволості і моєї безпомічності, ох! Буде мудрий, як змій!

І я відчув, що там, у пеклі, в якому спалювалося моє вудо, вивергнувся вулкан, зметнувши хмару попелу, вогню і розплавленої лави-вогню, що є початком світу і життя. І від того вибуху затремтіла земля, обсипалося на деревах листя і пожухла довколишня трава. І дим піднявся до неба й покрив його і світ. А наді мною задоволено й похітливо засміялася жінка-змія:

— Ні, не відпущу тебе так скоро, — прошепотіла чи прошипіла вона, оплітаючи руками й ногами мені тіло. Тоді перекинулася на спину, а мене вивернула на себе. — Вичищу тебе до дна і вип'ю! Працюй! Вже ніколи більше ні з ким не зляжешся!..

І я запрацював, ніби автомат, хоч був уже напівмертвий і вичерпаний. І знову палало пекло, в яке я поринав, і спалювалося моє вудо. А тіло мерзло, клякло, коцюбло від холоду, і я майже непритомнів од знесили, але зупиниться не міг. А тіло жінки-змії піді мною звивалося й шаленіло, а її вуста випивали мої, висмоктуючи з рота і язика. І вдруге вибухнула моя плоть, вдруге струснулася земля, і вудо моє згоріло у вогні і розпеченій лаві; обійми жіночі розтисли-ся, і я випав із них, як горіх із зеленої шкірки, і безсило звалився на спину, задихаючись і помираючи. І тільки очі напіврозплющені не втратили спромоги бачити, а уздрів я таке: жінка звелася навколішки, розсунула замки-блискавки намету, був я знову ніби в наметі, захопила свою джинсову одежу й вийшла в ніч. Тіло її ще світилося, але вже не так яскраво, як раніше. Вона зупинилася й спокійно почала одягатися. Натягла кохтину, тоді погасли її перса і вся вона наполовину, насмикнула трусики, світилися самі тільки ноги, тоді накинула й спідницю і стала ніби тінь — палали в неї тільки литки, шия і оголені руки. Повернулася, до мене, але не сказала нічого, бо, певне, й не побачила чогось вартого уваги, тільки потолочений і вимнутий, потоптаний і витисне-ний, як цитрина, шматок тлінної плоті, що лежав на зімнутому спальному мішку і лише очі мав непогаслі. І це були очі того, хто вважав самозарозуміло себе вільною людиною, очі, які лили в бік жінки-змії осіннє світло, але, по-моєму, той печальний погляд до неї не дійшов.

Вона ж рушила з мого намету геть, золотонога і світлорука тінь, підійшла до води і ступила на площину озера, а із плеса із жахливим крякотом знялася зграя качок. Вона пішла водою, ніби льодом, хоч який лід може бути у червні, оточена світлом від шиї рук та ніг, і поступово розчинялась у темряві, аж поки не зникла цілком.

Тоді застогнав я. Застогнав і навіть заскиглив чи заскімлив, як побитий пес. Схопився за голову і заволав у темряву, яка вже стала глупа й неозора, цілим своїм нутром:

— Господи Боже! Кого це я пущу на світ?

Конча-Озерна — Київ 1993 р.