Кришталевий край - Бузько Дмитро
Прийти, впасти на ліжко, забутися тяжким сном і відпочити. Тепер, коли розвіялись його мрії, він особливо відчув тягар безмежної втоми від надмірної роботи останніх місяців, втоми непомітної, поки горіла надія. Згасла вона, і зразу далося взнаки, що вичерпані сили, витрачено здоров'я і час, а навіщо? Виходить, що його горді шукання, його висока наука, чиста і велична, як снігові вершини, тільки іграшка ринку, його крамниць, його хазяїв. Хочуть вони, — і квітне наука пишним цвітом. Не треба її, — і вона має в'янути, як нікчемний бур'ян... Чи варто ж тоді жити? От біжить, дзеленькотить трамвай. Кинутися б на рейки. Мить — і кінець... Вчений одвернувся від вагона, що з гуркотом промчав мимо. Молодість заперечувала таке безглуздя, як самогубство. Рано ще, рано... Жити треба. Це що?
Грубер на мить спинився коло кав'ярні, повз яку проходив.
Першу мить він не зрозумів, чому його так зацікавили вітрини цієї кав'ярні, — звичайної кав'ярні, такої ж, як і всі інші. Кілька кроків він ніс у собі здивоване запитання. Що ж це таке? Чому ж його вразили ці дві ялинки коло входу до кав'ярні? Скляні двері з матовими шибками й прозорим написом: "Ялинковий ліс"... "Ялинковий ліс"!.. Ось воно що! Саме цей напис і дві молоденькі ялинки врізалися йому в пам'ять, коли він кілька місяців тому випадково завітав сюди. Йому здалося, що туди зайшов один його колега, потрібен Груберові в той момент. Та виявилося, що він обізнався. І Грубер хотів уже виходити, але на хвилинку затримався. В кав'ярні, що часто здавала своє приміщення під різні збори, в цей момент була доповідь про кризу. Грубер встиг почути частину доповіді. Вона його зацікавила. Він звичайно не звертав уваги на політичне життя, переконаний, що це не стосується його наукової роботи. Але йому припала до вподоби чіткість та ясність викладу. Він звик, що мітингові промовці говорять плутано, напускаючи туману в очі слухачів. А цей переконував лише тією правдою, яку Грубер, науковий дослідник, викривав у плутаній мережі життя. Грубера захопила ця щирість, дослідницька чесність промовця. Він дослухав доповідь до кінця і хотів навіть познайомитися з доповідачем. Але той кудись зник, скінчивши своє слово, і Грубер ніяк не міг його знайти. В кав'ярні тимчасом стався скандал. Після доповідача були ще промовці, палкі заклики до боротьби. З'явилася поліція, почалися арешти... Здивований вчений ніяк не міг зрозуміти, як це з такої дослідницької, зовсім наукової доповіді спалахнула така пожежа пристрастей. Поки він міркував про це диво, його потягли разом з іншими до поліції, де він просидів до другого дня, поки поліцаї не переконалися, що він справді цілком випадково потрапив на цей, як виявилося, комуністичний мітинг. Цілий вечір і ніч втратив тоді Грубер, вечір і ніч, які він міг віддати винахідницькій роботі. Після цієї пригоди вчений ще більше уникав усяких політичних справ...
"Отоді, на мітингу, я й чув, що в капіталістичному суспільстві кризи неминучі, — пригадав Грубер. — І довів це доповідач з математичною безперечністю. Отже, — зітхнув учений, — мені з моїм винаходом, виходить, доведеться довго чекати. Аж поки капіталістичне суспільство зміниться на якесь інше..."
НЕРІВНА БОРОТЬБА
Зовсім інакше сприйняла невдачу з винаходом Маргарита, золотоволоса Гретхен. Вона спокійно слухала Грубера, коли той розповідав їй про свій візит до Шварцберга. Цей спокій навіть трохи образив її нареченого.
— Гретхен, — сумно промовив він, — я тобі розповідаю про своє велике горе, а ти слухаєш так байдуже.
— Мій любий, ти помиляєшся, — розсудливо відказала дівчина, — ну як я можу бути байдужою, коли від твого винаходу залежить наше щастя? Без тих грошей, які ти мав дістати за патент, ми не можемо одружитися...
Грубер ворухнувся. Він хотів сказати, що зовсім не це головне. Мрії його загинули, мрії! Без них не варт жити, не те, що одружуватись. Маргарита ніжним дотиком руки стримала його.
— Почекай, мій любий, — попрохала вона. — Дай мені сказати. А то я боюсь, що зникне щаслива думка, яка раптом з'явилася в мене, поки я слухала тебе...
Грубер байдуже відвернувся до вікна. Яка там може бути щаслива думка? Що може вигадати дівчина, коли він, відомий учений, нічого придумати не може?..
— Я так і знала, що цей Шварцберг твого винаходу не купить, — І сказала Маргарита.
— Чому ж це ти знала? — не втерпівши, трохи глузливо запитав Грубер: дівча вдає з себе мудрого пророка. Та, собі на диво, Грубер почув з рожевих уст своєї нареченої майже те саме, що йому казав Шварцберг про кризу й непридатність через це його винаходу.
— Звідки ти, Гретхен, навчилася так добре розбиратися в складних справах народного господарства? — запитав учений дівчину.
— Народного господарства я не розумію, — скромно відповіла Маргарита, — але я мушу керувати маленьким господарством мого батька, я буваю в крамницях, ну, й бачу, що на світі робиться... Але чекай, мій любий, не перебивай мене, а то я забуду головне. Тобі казав Шварцберг, що в малому підприємстві твій винахід можна застосувати?
— Казав. Та що мені з того? — сумно озвався Грубер. — Хіба на те я зробив велике відкриття в науці, щоб збагачувати якогось дрібного підприємця? Адже ж нічого, крім прибутків для власника скляного заводу, не дасть мій винахід на малому заводі...
— Я й не кажу, щоб ти продав свій винахід дрібному підприємцеві. Він тобі мало заплатить, — розсудливо зауважила дівчина. — Але, ні відкриваючи секрету, на малому підприємстві ти можеш сам керувати виробництвом скла, а прибутки будете ділити порівну.
Фріц тільки рукою махнув. Навіщо йому цей клопіт?.. Маргарита напружила всі свої здібності, щоб упіймати в сітку слів ту пташку-думку, яка майнула в її голові. Жіночим серцем вона відчувала, що самі прибутки не спокусять її Фріца. О, ці чоловіки! Їм треба слави, якихось ідей. Їм замало любого затишного сімейного кубелечка. Гретхен нахмурила брови. Її сині очі аж почорніли від хмари думок. Аж ось лукава посмішка, як сонце, визирнула з цієї хмари.
— Ото! — заворкувала дівчина. — Ти в мене такий розумний, а не розумієш простих речей. Невже ж Шварцберг та інші великі власники скляних заводів спокійно дивитимуться, як ти з своїм дрібним підприємцем одбиваєте в них прибутки? Невже ж вони не постараються переманити тебе до себе й купити твій винахід?
Фріц розгублено глянув на свою Гретхен. Справді, він про це й не подумав. Можна примусити підприємців застосувати його винахід, коли вони не хочуть цього зробити добровільно.
— Треба буде про все це подумати, — поважно вимовив учений, глянув на свою наречену й тепло посміхнувся. — Яка ти в мене мудра! Я й не думав...
Гретхен зашарілася.
— Не така вже я мудра, — відказала вона. — Але в життєвих справах ми, жінки, завжди краще справляємося за вас, чоловіків.
І вона, запишавшись, гордо підвела свою золотаву голівку. Тепла посмішка не сходила з уст її нареченого, і, пригріті нею, бджолами зароїлися його думки. Справді, він так і зробить, як каже Гретхен. У нього є колега, молодий доцент фізики, батько якого має старий маленький скляний завод в горах. Колись Фріц, зібравшись на екскурсію в гори за кварцитами, навіть одвідав цей завод і познайомився з батьком свого колеги. Дуже люб'язний старий. Патріархальна родина... Треба буде до нього вдатися...
Другого дня Грубер у супроводі своєї мудрої Гретхен сідав на поїзд, що мав одвезти його в гори, на завод... Довго махала Гретхен хусткою вслід різнобарвним вагонам, що вилискували в промінні сонця. За годину Фріц зійшов на маленькій гірській станції. До заводу та будинку його власника, старого Зіммеля, треба було йти ще кілька годин пішки. День був погожий, як той, що на світанку його Грубер зробив свій винахід. Вченому це здавалося доброю ознакою. Вдихаючи на повні груди запашне гірське повітря, він легко підіймався кам'яною стежечкою.
Грубер зовсім не помітив, як пройшов дорогу від станції до Зіммелевого будиночка, що раптом визирнув із-за сосен, білий та привітний.
Перед будиночком був квітничок з різнобарвними айстрами: білими, рожевими, багряними... Серед них, як на малюнку, порався старий з срібною головою й рожевим, чисто поголеним обличчям. Він довго придивлявся до Грубера, що, привітно посміхаючись та вклоняючись, підходив до квітничка. Нарешті старий впізнав ученого.
— Прошу, прошу, заходьте, — запросив він, широко відчинивши хвіртку квітничка. — Певне, знову камінці наші збираєте?
— Ні, — відказав учений, тиснучи Зіммелеві руку, — я до вас приїхав в одній справі...
— Може, щось мій Йоганн доручив? — запитав старий, і в його голосі забриніла турбота, чи не сталося щось із сином.
— Йоганн сьогодні ввечері затримається і тому не міг приїхати зі мною, — поспішив Грубер заспокоїти старого, відчувши його тривогу. — В мене особисто до вас є справа й дуже важлива, — додав він.
Старий Зіммель здивовано глянув на гостя. Які справи та ще й важливі можуть бути в цього молодого, хоч уже й відомого вченого до нього, власника старого скляного заводу, що, до речі, вже рік як не працює? Може, він дізнався, що продається його, Зіммелів, будинок?
— Прошу, заходьте до хати, — запросив старий гостя. — Матільдо! — гукнув він кудись у простір так, що в лісі залунало. — В нас гість. Накажи принести молока... Ви ж не відмовитесь, за гірським звичаєм, покуштувати нашого молока? — питав старий гостя, певний, що його дружина почує його і зробить розпорядження. — У нас своя корова, все своє. Взагалі, в цьому затишному куточку, серед цієї чарівної природи можна чудово провести решту життя, — заздалегідь робив старий рекламу своєму будинкові, все більше схиляючись до думки, що гість хоче купити його.
Яке ж було його здивування, коли він почув від Грубера справжню причину приїзду! Старий рішуче захитав головою.
— Куди вже мені кидатися на всякі авантюри, — казав він. — Мій завод уже більше року не працює. Я винний уже чимало грошей людям, а головне — банкові. Мені загрожує притягнення до суду. І на тобі — я ще буду щось затівати. Тут, як кажуть, сиди й не рипайся. Дякувати богові, що люди, шануючи мою старість, терпляче чекають, поки віддам гроші... Та й віддам. Нехай ось продам будинок...
— Ви їх швидше віддасте, як пристанете на мою думку, — казав Грубер, бо в ньому тепер прокинулося наполегливе бажання за всяку ціну впровадити свій винахід у життя.
— Та що ви! Та в мене нема грошей, щоб розпочати роботу, а не те що...
