Забуті письмена - Сушинський Богдан
Хоча навряд чи Крішна здогадався, чого коштував йому цей спокій.
— Вважатимемо, що так. Ми могли б просто купити всі ці плити й вивезти в невідомому напрямку. Але ж учений світ Латинської Америки і Європи не пробачить вам цієї операції, не пробачить зникнення таких реліквій. Та й сумнівно, що уряд дозволить провезти їх через кордон. Проте ми передбачили це. Тому пропоную ось що: ви з пані Олівейрою на тиждень-два переберетесь до містечка. Або ще краще — ідете до столиці. А сторож, який живе тут коли вас немає, на той час міг би захворіти й поїхати до родичів у селище Чепчано. Він же звідти родом, правда?
Доктор Мікейрос не відповів. Проте Крішна не дуже й чекав його відповіді, він провадив далі.
— А за цей час якісь невідомі люди напали б на вашу заміську віллу, порозтрощували б плити, і поскидали, їх у річку. Одначе не всі, частину — менш значущі — вони все-таки лишили б. Отож ваші гості й туристи, котрим ви дозволяли б навідуватися сюди, як і раніше, могли б милуватися колекцією сеньйора Мікейроса. Тим часом на вашому рахунку з'явилася б чимала сума в доларах. Ясна річ, ви не жебрак. Але й до сильних світу цього не належите. А за кошти, які вам перерахують, можна придбати акції кількох підприємств, зробити так, щоб поряд із віллою з'явився готелик для туристів, який давав би вам певні прибутки — і ваш приватний музей став би рентабельним.
— Зупиніться, докторе Крішна. І водночас схаменіться. Я справді не мільйонер. Але я — вчений, а не покидьок, який погодиться співробітничати з негідниками, що грабуватимуть його віллу і знищуватимуть безцінні плити. Так і повідомте свого шефа: я не пристану на жодну з умов, які він висуває.
— Мені здається, що ви погарячкували, пане Мікейрос. Або ж не зрозуміли суті нашої пропозиції.
— Навпаки, я все чудово зрозумів. І це моє останнє слово.
— Бачите, досі ми тільки обмінювалися думками. А тепер це вже серйозна розмова. Наше товариство не так часто й не так активно втручається у громадське життя, як би цього хотілося. І якщо воно не таке вже й відоме, щоб самою назвою своєю наганяти жах, то це не означає, що нашими пропозиціями можна легковажно нехтувати. Адже ваша колекція, ваш будинок та й ви самі, пробачте за одвертість, можете зникнути і без будь-яких угод. І в цьому нам допоможе перша-ліпша гангстерська банда.
Вислухавши це, Мікейрос різко підвівся. Спокійно, з підкресленою лінькуватістю підвівся й Крішна.
— Я володію двадцятьма способами вбити людину одним-двома ударами, — насмішкувато мовив він, пильно дивлячись на доктора Мікейроса, який аж тремтів од люті. — Двадцятьма. Проте сьогодні не скористаюся жодним. Тільки сьогодні, тому що ви дали мені притулок і нагодували. Ночувати у вас я, звичайно, не залишусь. Але ми ще побачимось. Раджу добряче подумати над нашою пропозицією. І даю для цього вам рівно, — він глянув на годинник, — шість годин. Тобто, до світанку. На більше у мене просто нема часу. Нами вже цікавиться поліція. Якщо ви згодні, то кам'яний ідол, що стоїть біля ваших воріт, має бути повернений обличчям до будівлі — це означатиме, що ви погодились на нашу пропозицію. Тоді ми вже й продовжимо цю розмову. А поки що проведіть мене. І, до речі, згадайте — у вас уже були неприємності. Адже хтось уже знищив кілька ваших плит, чи не так?
— То якийсь божевільний, — відказав доктор Мікейрос. — Не вірю, щоб здорова, нормальна людина могла вдатися до такої ганебної акції. До речі, той чоловік наклав на себе руки. Кинувся услід за плитами.
Коли Мікейрос проводжав Крішну до воріт, йому раптом здалося, що над краєм урвища промайнула і зникла за виступом скелі людська постать. "Невже Кодар? — подумав він, зиркаючи на Крішну. — Але як він міг вислизнути з будинку? Ні, це якась містика". Мікейрос зупинився, промовив:
— Скажіть, який сенс вашому товариству витрачати стільки грошей, щоб викупити ці плити, коли ви можете просто знищити і їх, і цей будинок? "І мене", — додав уже подумки.
— Я чекав на це запитання. І добре, що ви його поставили. Почувши мою відповідь, ви, напевне, пройметеся більшою довірою і до людей, що висувають вам ці умови. Так, ми повинні витратити чималі гроші. Але не тому, що наше товариство — клуб мільярдерів-марнотратців, хоча зараз у нас є прихильники й серед дуже багатих та впливових людей навіть вашої країни. Не кажучи вже про країни Близького Сходу. Річ у тому, що досі ми тримались у затінку. В якійсь там Італії чи Голландії є зовсім маленькі організації, але вони здіймають такий галас, що про них негайно дізнається весь світ. Ми ж досі вважали за краще вести з людьми, які нас цікавлять, суто приватні розмови. Однак часи міняються. І вища рада нашого товариства вирішила: пора виходити з підпілля і заявити про себе як значній соціально-політичній силі, що згодом може мати вплив на рішення окремих урядів і навіть ООН. А хіба переполох, який здійметься після зникнення плит, — не чудова прелюдія до відкритого обговорення нашої програми? Ясна річ, ми заявимо про неї, коли пристрасті трохи вляжуться і цивілізований світ зможе спокійно подумати над тим, що йому пропонують. Тому ми й зацікавлені, щоб ні ви особисто, ні ваша вілла при цьому не постраждали. Нехай світ знає, що ми все-таки не мафія і що знищення плит було вимушеною акцією, однією з форм ідейного протесту...
3
Доктор Мікейрос довго дивився вслід Крішні, аж поки той не зник за виступом скелі. Невдовзі почувся звук мотора автомашини, яка, мабуть, чекала цього несподіваного гостя. Коли знову стало тихо, Мікейрос побрів назад до будинку.
Сталося те, чого він так побоювався: його колекцією і ним зацікавилися якісь людці, котрі хочуть використати кам'яні плити в своїх інтересах. Він давно побоювався цього, бо знав, що останніми роками північноамериканська мафія і міжнародні гангстерські синдикати почали викрадати твори народного мистецтва з усіх континентів і спекулювати археологічними знахідками, живописом, антикваріатом. Ясна річ, його кам'яні плити — не ритуальні африканські маски і не коштовності королівської родини часів Людовика XIV, ними не прикрасиш розкішної вілли і не похвалишся перед багатими знайомими. Та все ж є плити, які становлять інтерес для кожного, хто знається на старовині. Отож рано чи пізно людці з того нікчемного світу мали б зацікавитися ними. Його навіть попереджали про це і поліція, і колеги. Однак те, що він почув зараз від Крішни, перевершувало найгірші сподівання.
Перед тим як повернутися до будинку, доктор Мікейрос ще піднявся на узвишшя біля урвища і постояв на ньому, замислено вдивляючись в освітлені місячним світлом хмарки над перевалом. Скільки разів удень і вночі він зупинявся тут серед плит і зачудовано вдивлявся в гірське небо, намагаючись віднайти хоч якусь ознаку того зв'язку, що повинен бути між небом і горами, космосом і землею, "галактичним розумом", що функціонує (а він був впевнений у цьому) десь у безмежжях галактики і "розумом", і "інтелектом" його рідної планети, а значить і його власним розумом. Стоячи тут, він ніби сподівався дива, чекав "небесного одкровення", яке дасть йому можливість розгадати історію появи кам'яних плит, історію походження земних цивілізацій і їхні зв'язки з цивілізаціями трансгалактичними. І хто посміє докоряти йому за те, що він вірив у відвідини інопланетянами Землі й чекав появи біля свого "гірського гнізда" одного з космічних кораблів? Бо звідти, з кораблів, а отже, і з планети, яка їх запустила і на якій, за його переконаннями, знають практично все, що діється на Землі, вже не могли не помітити: їхні древні "забуті письмена" нарешті знайдено. А ці плити ще раз мають утвердити людство в думці, що своїм злетом воно зобов'язано ще й попереднім цивілізаціям, привчити його до віри уже не в бога, а в силу і могутність своїх братів по розуму, які освоїли інші планети.
"Ти, старий і немічний фантазере... — дорікнув собі в душі Мікейрос, насилу відриваючи погляд від осяйної хмарки, яка все виразніше набувала форми човна, хіба що добряче потрощеного крижинами. — Скільки можна?.. Зізнайся собі, що стомився. Ти зібрав тисячі плит... Хто зробив більше, ніж ти? І годі. Продай цю віллу, продай чи подаруй такому ж фанатичному мрійникові, як ти сам, колекцію плит, і доживай свого віку, порпаючись на присадибній діляночці біля свого міського будинку. Світ незбагненний. І в цьому він може зрівнятися лише з незбагненністю людської душі. Але ти стомився від усього і від незбагненності, що все життя тяжіє над тобою, теж..."
Мікейрос намагався не думати ні про розмову з доктором Крішною, ні про таємничу тінь, що майнула попід скелею, коли він проводжав свого запізнілого гостя, ні про не менш таємничого чоловіка на ім'я Кодар, що сидить у своїй потаємній кімнатці, вхід до якої замасковано під шафу. Проходячи повз будинок, доктор Мікейрос уважно придивився до вузесенького віконця кімнатки, в якій оселився Кодар. Вона були на першому поверсі над підвальним приміщенням. У віконці не світилося. Ніяких ознак життя. Спить? Чи, може, стоячи по той бік темних шибок, стежить за ним?
— Я носила йому каву, — зустріла його на порозі Олівейра. — Тобто, хотіла занести. Він не озивається. Дивно. Я стукала, і то досить гучно.
— Мабуть, спить.
— Надто рано для такого гостя, — якось невпевнено проказала Олівейра, притишивши голос. — Що це за люди? Він і цей Крішна? Чого вони тут? Що їм потрібно? Це не звичайні подорожні — я зразу відчула.
— Не звичайні, — погодився Мікейрос. — І нічого тут не вдієш.
Він пройшов коридором і постукав у двері маленької кімнатки:
— Сеньйоре Кодар! Ви чуєте мене? Сеньйора Крішни вже нема. Він пішов геть...
— Може, він вискочив у вікно? — подала голос Олівейра, що досі мовчки стежила, як Мікейрос стукав у двері. — Адже воно відчиняється:
— Все може бути, — стомлено відповів доктор Мікейрос. — Давай спатимемо сьогодні у мене в кабінеті.
Піднявшись нагору, він одразу ж замкнув двері на защіпку, перевірив, чи працює телефон, і зарядив рушницю.
— Тут як у середньовічній фортеці, — спокійно мовив він, роздягаючись. — Але я певен, що страхи наші безпідставні. Я завжди вірив у людську добрість, а не в лиховісництво.
