Скіфська одіссея - Костенко Ліна

Співали півні треті.
Під ранок там робилося таке!
Там парубки на бриючому злеті
ішли, штаньми палаючи, в піке!

Дівчата верещали, огинались.
Мабуть, хотіли, щоб за ними гнались.

Вогонь жахтів, угору як сахнувся!
Один дідок там ледь не розчахнувся.
Стрибали всі. І, обсмаливши п'яти,
грек розігнався, щоб стрибнути вп'яте.
Але спинився, підвернувши ногу.
А скоросвіт і рушили в дорогу.

Дівчата й хлопці греків проводжали.
Богів прихильних грекам побажали.
Дали в дорогу різних почастунків,
лящів, тарані і місцевих трунків.
Дід врізав меду забоцень. Бабуні
вдягли на греків по вінку цибулі.

На віддарунок греки всім потрошку —
тій амулетик, тій боспорську брошку.
Тій гребінець із дерева кедрового,
тій скарабея темно-лазурового.
Браслет з пружинки. Пригорщу кулонів
із клешнів краба й кримських халцедонів.

Міцного квасу випили по дзбану.
З вогнів купальських ще курився дим.
Був ранок — як хітон із тиші і туману
з обличчям сонця восково-блідим.

Пливуть вони між тими берегами.
А скрізь луги безмежні за лугами.

Піщаний берег в решеті стрижів.
І добрі люди гарних типажів.

У кожен яр шугнуло по Сибіллі.
Вже де-не-де й димок із димаря.
Пасуться в лузі коні, та все білі,
як у фракійського царя.

На злуці рік святилище богині.
Такі сади, що важко проминать.
Гойдаються на вербах Берегині,
протослов'янські родички наяд.

Казковий край, небачені терени!
А прийде вечір, тільки бережись.
Дівчата тут співають, як сирени, —
хоч до корми ремінням прив'яжись!

Ще й, звісна річ, розказую не все я.
На це потрібно віщої струни.
Далекий світ, купецька одіссея,
хмільне старе вино старовини!

Он Одіссей вертався десять год,
та й то зазнав ого яких пригод.
А цей гречин вертається віки,
та ще ж ізвідки — прямо з дна ріки! —
в двадцятий вік причалює од Скіфів! —
а от про нього ні чуток, ні міфів.

І все тому, що наша ера
чомусь і досі не дає Гомера.

От грек пливе. Сидить у човні босий.
Червоне сонце сходить з-за гори.
Там цілий ліс набокуватих сосен, —
мабуть, такі там віяли вітри.

А серед сосен капище прадавнє.
Внизу корчі сумні та осока.
І в Борисфен задумливо впадає
якась не знана грекові ріка.

І сивий жрець сказав їм, як із неба:
— Гей, добрі люди, а чого вам треба?

Вклонились греки звичаям тутешнім.
Спитали греки, що це за ріка.
І сивий жрець вклонився низько теж їм,
хоча дивився дуже звисока.

Відтак велично показав їм костуром —
там далі місто, й люди не скупі.
Сказав, що обрій — це усмішка простору
і що ім'я цій річечці — Супій.

Тоді вона була ще судноплавна.
Туди якраз кораблик завертав.
І під вітрилом схожий хтось на Фавна,
моргнувши оком, греків привітав.

І грек сказав, подумавши, невдовзі,
посмикавши борідку чепурну:
— Ви там торгуйте на великім торзі,
а я, мабуть, в цю річку заверну!

Йому ж його супутники махали,
не завертати в річечку прохали:

— Куди пливеш, не спокушав би долі!
Хто зна, яке тут царство межове?
А там же біля торгу на Подолі
знайомий грек із Хіосу живе!

Там зброю вміють у руках тримати.
Живуть на схилах, люди з ремеслом.
А тут з кущів як вискочать сармати, —
чим будеш одбиватися, веслом?

А він сказав: — Цвіте торгівля, поки
проворні греки шастають в протоки!

Та я вернусь, вернусь небезпремінно.
У цій же річці чаплі по коліно.
Хіба ж такі в житті я бачив русла?
А тут ця річка травами загусла.

Пливе гречин, весельцем попихається.
А водяник у вуса посміхається.

Хіба ж йому, гомерівському греку,
не подолати подорож далеку?

Та він же грек, його ріка не зморить.
У нього кров солона як на трьох —
від предків тих, що наковтались моря
усіх адріатичних катастроф.

Та він же грек із Греції, в котрої
справіку мандри, як ідея фікс!
Та і річки ж там більші від Супою —
наприклад, Лета і, наприклад, Стікс.

Ріка Супій, супоєна річками,
в ліси й ліси все більше поверта.
І ряску з водяними повучками
при березі плотвичка хилита.

Ріка, звичайно, не Егейське море,
котре походить, звісно, від "еге".
Пливе гречин. Пряде ще друга Мойра,
і нить міцна, і прядиво туге.

Якби фортуна не була сліпою,
хіба б лежав той грек на дні Супою?

Та він би, грек, умер би дідуганом,
за ним би плакав весь купецький рід.
Лежав би грек під Зевсовим курганом
в некрополі ольвійському як слід.

Носили б квіти правнуки дбайливі,
покоївся б у склепі його прах.
Увесь в різьбленні з дикої оливи
самшитовий стояв би саркофаг.

Були б там скрізь фігурки-теракоти,
не знав би грек посмертної гіркоти.

А то лежить — йому посеред річечки
латаття жовте ставить довгі свічечки.

А скільки вже проплавало гусей
там, де втонув злощасний Одіссей!

Над ним у небі світяться Плеяди.
Над ним не плачуть німфи і наяди.

Над ним пливла плотва і красноперка.
А підняли гречина лиш теперка.

І хоч би хто у світі здогадався,
як тут гречин з човном перекидався!

Але ж таки була якась причина,
що ні човна не стало, ні гречина.

Раптова буря? Вітер супротивний?
Так він же грек, а це народ спортивний.

Він, може, змалку марафони бігав,
траву на стадіоні толочив.
Він, може, навіть на Істмійських іграх
вінок із сельдерею получив!

От тільки жаль, ніякий же дослідник
вже не встановить, хто він, ім'ярек.
"Щасливе місто" — Ольвія — дослівно,
а він її щасливий грек.

Везе товар підвищеного попиту
негоциант з ольвійських передмість,
ще диригентам не завдавши клопоту,
як гість Варязький чи Індійський гість.

Та час іде, і все само собою.
Одна-дві ери тільки інтервал.
Шматок човна, добутий із Супою,
колись потрапить у музейний зал.

Афіна гляне тьмяними очима —
куди ж причалив цей Ольвійський гість?
Музейна тиша голосом гречина
про одіссею скіфську розповість…

Тож їде грек, ріку пересікає,
та так і зирить, мислями ширя —
чи де не вийде ніжна Навсікая,
струнка дочка Супойського царя?

Чи мо', яка Каліпсо із сапою
сапає щось на березі Супою.

То він би розіслав свої верети
і весь товар пред ними розгорнув.
То він би, грек, ті бронзові браслети
на їхніх ніжках сам би защібнув.

І скіф не мав би бути суперечний,
бо грек є грек, від того й слово — гречний.

Ріка Супій на Стікс була не схожа.
Цвіло латаття. Днина була гожа.

Живуть же скіфи! Он їм навкруги
яких лісів насіяли боги!

Мілетський грек, що в Ольвії осів,
в житті не бачив ще таких лісів.

Бори, діброви, несходимі пущі.
Очима світять сови невсипущі.
Шишки на тім'я кидать білиці.
Мохи кошлаті, як зелений лев.
Дерева ходять. На пахучій глиці
лежить туман од дихання дерев.

На моріжечках спіють дикі груші.

В кору уп'явся хижий дзьоб стріли.

Дерев столітніх видовжені душі
кощаві руки в небо підняли!

А він один. Ліси і далина.
І тиша причаїлась з усіх боків.
У німфи Ехо є сестра Луна,
гукнеш — почують через сотню років.

Аж ось ліси розвиднились потрошку.
Рибальська сіть і кладка в одну дошку.

Плюскоче хвилька тепла і жива,
на камінці пісочок намива.

А онде й шлях, а трохи вище
людська селитьба, городище.

Там вежі, башти і димки веселі, —
ну, як звичайно з людської оселі.

І той кораблик, що прибув знедавна.
Лише чомусь нема на ньому Фавна.

Причалив грек та й став у грецьку позу:
— Ну, налітайте, скіфи, до привозу!

Але стояли сосни на узвишші.
І лиш сюрчали коники у тиші.

Хто тут живе, гелони чи будини?
Чому немає жодної людини?

Шурхоче сіно. Каркає ворона,
священна птиця бога Аполлона.

Та ще, можливо, кіммерійський крук
сіда коню буланому на круп.

І на тому кораблику вітрило,
мабуть, когось убитого накрило.

А ті димки отам над городищем —
то не з осельь, то вже над попелищем…

Здригнувся грек, змінивши грецьку позу:
— Ніхто не жде тут грецького привозу.

Отак звертати в річку невідому.
Пора, мабуть, вертатися додому!

То, може, там, коли він розвернувся, —
став на корму з весельцем і схитнувся.

А мо', яка ще бісова личина
стрілою в серце влучила гречина.

Про це не скаже ні Супій, ні Лета,
бо підняли із торфу вже скелета.

Ну, от нарешті і знайшли гречина.
А хто ж йому ворота вже одчине?

Уже й нема кому за ним ридати.
Уже пройшли й сармати, й Мітрідати.
Уже й самої Ольвії нема,
лише розкопки дивляться в лиман…

І де той храм, і де тепер сади ті,
п'янкі алеї з мирту й мушмули,
коли вони богині Афродиті
троянди, мак і яблука несли?

І де тепер ті дворики ольвійські,
жінки в сандалях, і тварини свійські,
і голуби, од спеки ледь живі,
що п'ють з покрівель краплі дощові?

Де все, де всі, архонти і поети?
Де шум доріг і затишок осель?
Де на скрижалях вибиті декрети
і висічена в скелях цитадель?!

Ні сліду. Прах. Не вічна й піраміда.
Лиш пам'ять, пам'ять мармуру й трави
безсмертна, як ольвійська Артеміда,
котра біжить уже без голови…

О, древнє місто чорноморських трас!
Немає моря глибшого, ніж Час.

Все квапимось із "ніколи" в "ніколи".
Для грека час не мчався. Навпаки.
Час був циклічний. Він ішов по колу
і повертався знов через віки.

Грек слухав море. Він не був юрбою.
А коли вмер чи хтось його убив, —
грек знову міг зустрітися з собою.
Що він тепер, до речі, і зробив.

Ось він пливе в музеї по паркету.
Який вузький фарватер анфілад!
Проплив Супій, перепливає Лету,
шматок човна, що зветься експонат.

Оце він так із вічності вертає
до цих руїн, до мармуру колон,
Де, проковтнувши номер інвентарний,
сміється акротерій-машкарон.

Нехай душа не тьмариться гіркотою!
Пройшла віків повільна череда.
Оно стоїть фігурка теракотова —
вона його і досі вигляда.

Наступний вік уже чекає пуску.
І грек стоїть, зіпершись на весло.

Куди його, як макову пелюстку,
тисячолітнім вітром занесло?

А поруч з ним, на рівні всіх критеріїв,
що піднімають скарб над ремеслом, —
коштовна бронза амфор і лутеріїв
в музеї історичному за склом.

Таки той грек до Києва доїхав.
Богдан підвівся з кам'яних стремен.
Немає грека. І немає скіфів.
Тече ріка велика Борисфен.