Дорогами Індійського океану - Тендюк Леонід

Немарно свого Пага-неля та його попутників він висадив саме на цей суходіл — Амстердам, історія якого так рясніє фантастичними пригодами.

Нас попередили бути обережними, оскільки на острові чимало утворених під час землетрусів тріщин.

Відвідавши мис Антрекасто — гострошпи-лі, скелясті завали,— ми йшли до підніжжя розташованої в центрі острова гори.

Петраченко поранив ногу і з півдороги повернувся назад. Ми з Анукіним лишились удвох.

З гори відкривалась широка панорама: праворуч розлогі міжгір'я, попереду — голубінь океану. Пахла прив'яла трава. Вітер доносив гомін прибою. Од висоти дзвеніло у вухах, паморочилась голова.

Спочатку я йшов з Анатолієм поруч, потім відстав, збираючи якісь непримітні, по-жухлі квіти. І тільки хотів було його наздогнати, як мій друг раптом зник.

Місце було рівне, де ж йому дітися? Не міг він провалитись крізь землю!

— Де ти? — гукнув я. Голос долинув, як із безодні:

— Тут, під землею!

Я поспішив на крик. У широчезній щілині, на кількаметровій глибині сидів Анукін. Обличчя — запилючене, тільки зуби біліють.

— Дострибався,— дорікнув я-— Радив же повернутись.

— Слабаки повертаються з півдороги, відважні гинуть,— відповів мені він словами Паганеля.

— Ну, годі, вилазь, пора на судно.

— Як — вилазь! Пробував. Схили осуваються. Фініш! Отут, в земній безодні, і закінчиться мій шлях.

Я побіг в будиночок метеостанції. Приніс вірьовку. Прив'язавши її за валун, другий кінець подав Анукіну. Горе-мандрівник, схопившись за нього, вибрався з ями.

Я знав: довідається капітан — лиха не обберешся і догани Анукіну не минути. Тому пообіцяв тримати язик за зубами.

А незабаром ми повернулись на судно, і воно попрямувало до Сен-Поля.

...Привіт тобі, безлюдний острівець!

Циклон, про який повідомляли синоптики, обійшов нас стороною, відхилився далеко на північ. Наш же курс — на південь.

Уже кілька разів проривались ми до сорокової паралелі. Геологи хотіли простежити

розгалуження підводних хребтів. Проте хвилювання і брижі не дали змоги зупинитися, і ми ні з чим поверталися назад. Цей район взагалі небезпечний: трапляється, що айсберги запливають навіть вище Амстердамських островів.

Одначе до Сен-Поля дісталися ми щасливо.

Судно заякорили за кілька миль од берега. Група геологів і природознавців улее сидить у човні. Володя Петраченко, який під час кожної висадки за стернового, десь затримується. Його, чую, гукають.

Це мене і виручило. Спішно домовившись із Анукіним, щоб постояв за мене вахту, я сплигнув у човен.

Човен здригнувся, ніби днище наштовхнулося на риф. Могло бути й таке, бо підходів до острова ми не знали. Але причина поштовху з'ясувалась. Ліворуч од шлюпки, мов привид, витнуло морду якесь страховисько. Паща бегемота, спина вигорблена, широка. Петраченко різко повернув праворуч, потім ліг на попередній курс. Це й врятувало від нової зустрічі з небезпечним морським чудовиськом.

То був морський слон. На Сен-Полі вони не водяться, але інколи запливають сюди з півдня.

Морські слони чатували на нас і при вході до бухти: обабіч човна за кілька метрів з води витикалися їхні страшні морди.

Вузький прохід між невисокими кам'яними бар'єрами вів до затишної бухти. Нас ніхто не стрічав. Навколо ніяких ознак життя.

В океані чимало суходолів вулканічного походження. Але цей — особливий. Якщо інші утворилися внаслідок тривалого вулканічного виверження, то Сен-Поль — дітище однієї миті. Колись давно вибухнув вулкан та й скам'янів над водою. Ото і є Сен-Поль.

Хто його першим відкрив — невідомо, хоча згадки про Сен-Поль є в лоціях ще шістнадцятого століття.

З європейців першим причалив сюди 1696 року мореплавець ван Фламінго. Відтоді цей суходіл часто відвідували рибалки. В середині дев'ятнадцятого століття тут оселилося кілька мисливців. Але скоро залишили непривітні береги.

Французький вчений Обер, котрий написав про Сен-Поль книжку, назвав його островом Відчаю.

На всьому тут тавро велетенського поштовху й руйнації: схили круті, прямовисні, утворені скидами вулканічної лави й граніту. Над кількакілометровою кам'яною пасткою, мов складені в штабелі дошки, нависає гранітне — то чорне, як антрацит, то криваво-червоне — громаддя виверженої породи.

Лоції застерігали: з крутих берегів можуть відколюватися небезпечні кам'яні уламки; на якір ставати не рекомендується. Сама бухта — не що інше, як зруйнований кратер вулкана, заповнений водою.

Ми з Петраченком, поминувши урвище, попали в невеликий вибалок.

Кущиста трава, як наш нехворощ, розрослась ген до самої вершини, а в траві розбігалися невеличкі рівчаки, густо втоптані чиїмись лапами.

Що за сліди?

— Дивись, дивись!—закричав товариш.— Качки!

— Які качки?

— А он!

За купиною щось майнуло. Я поспішив туди, але нічого не побачив — тільки хитнулась зачеплена кимось трава.

Раптом угорі, за лобатим валуном, що не знаю яким дивом утримувався на цьому стрімкому гранітному підмурку, щось сильно загорланило — ніби заграло в очеретяну дудку.

— Та це ж пінгвіни!

їх двоє стояло над нами. Білі груди, мов фалди фрака, крильця, голови увінчані золотавим чубчиком. Пінгвіни махали крильцями — вітали, значить, нас у своїй домівці.

Ще тут сила-силенна кроликів, тих ненажерливих кроликів, що на сусідньому острові повністю знищили відому кергеленську капусту, якою полярники рятувалися від цинги.

І все ж острів не назвеш мертвою землею. На ньому вирує своє особливе життя. Он біля води з кам'яних щілин виривається дим, смердить сіркою, а коли прикладеш руку, віє теплом... То вулканічні гази. І всюди б'ють гарячі джерела.

Вода в бухті, як у великому казані, щойно поставленому на вогонь. Унизу гаряча, зверху — прохолодніша. Але навіть зверху є місця, де вона, мов окріп,— риба сюди не запливає, хоч риба в кратері є у верхніх шарах води.

Та найцікавіше чекало нас на березі.

Росла, схилившись до води, як наша осока, гостролиста травиця. Валялись металеві верші — хтось, видно, ловив омарів, якими славляться тутешні води.

Біля підніжжя гори — поїдене іржею жерло старовинної гармати. Тут же, поряд, руїни будинку.

На цей острів, як і на Амстердам, пірати заходили не раз.

Хоч морські довідники зазначають, що на Сен-Полі е хижка із запасом одягу і харчів для тих, хто зазнає аварії, проте ми її не побачили. Руїни. Запустіння.

Тут рідко хто буває, хіба що буря зажене поодиноких китобійців. І все ж, певно, хтось бував, якщо лишилися сліди людського житла.

З почорнілих, зарослих мохом кам'яних брил перед нами поставала історіями спустилися до берега. Вода в кратері була нерухома, як олово. У дзвінкій тиші міжгір'я кожне слово відлунювало далеко й дзвінко. Впаде камінець — луна підхоплює звук і множить стоголосо.

Прибережні скелі, куди навіть у повноводдя не дістають хвилі, ряботіли викарбувани-ми на граніті написами. Ми тесаком зішкребли з тих брил нарости. Прочитали. Про що вони, ці перші повернені до життя слова? Хто розкриє таємницю чийогось життя?

Це не слова надгробків — це голос боротьби людини зі стихією.

Ось зізнання якогось Фаєкафа. Він потрапив на острів під час бурі. А скільки прожив тут і чи вирвався з кам'яної пастки,— невідомо.

Напис за 1870 рік свідчив, що тут був ще один робінзок — Павло Бонет.

Та найбільше нас зацікавив напис, що його надибали зовсім випадково, в останню годину перебування на Сен-Полі.

Трапилось це так. Володя Петраченко підійшов до води помити руки. Повертаючись, спіткнувся об кам'яну брилу, до половини залиту водою. Коли підвівся, помітив на камені викарбувані слова, що ледь проступали з-під моху.

— Ходи-но сюди! — гукнув.

Я наблизився.

Нас улсе давно кликали товариші, а ми заклопотано схилялись над гранітом. Літера за літерою відвойовували в давнини, виривали з полону забуття колене слово.

Граніт так поріс мохом, що його доводилось з силою обдряпувати. Та хоч як ревно беріг він таємницю, ми до неї все-таки докопались!

Нарешті прочитали: "Маров А. В. 1852 — 1857".

Отже, в минулому столітті на Сен-Полі побував наш співвітчизник. Хто він, як попав сюди, як прожив ті п'ять довгих самітніх років?

Минувшина мовчить — не розтуляє і, мабуть, ніколи не розтулить уст: ці загублені в океані острови з сивої давнини були й лишаються останньою гаванню для багатьох блу-качів, котрих спіткала катастрофа. Бо звідси немає вороття, принаймні для більшості.

Вийшовши з-під прикриття Сен-Полю, наш корабель відразу попав в обійми вітру. З півночі, із зони тропічних ураганів, і одночасно з сорокових ревучих широт насувався шторм. Його наближення відчувалося в усьому: в облозі хмар, у горах-хвилях, що обступили судно, в шаленому подиху вітру, який сердито вив у снастях, холодними бризками жбурляючи в обличчя.

Ми просувалися на південь, у холодні антарктичні води.

Десь збоку, по правому борту, лежала група необжитих островів архіпелагу Крозе. Були вони біля самих воріт Антарктиди.

Суворі хвилі, посланці білого континенту, од віку до віку злостиво гризли їхні береги: стрімкі, гострошпилі скелі, неприступні бухточки, викинуті на берег рештки кораблів.

Як і Сен-Поль, ці суходоли — теж пристановище для потерпілих. І з островом Крозе пов'язана доля ще одного нашого співвітчизника — Роскова, мисливця на морських слонів.

Він жив тут на початку минулого століття.

Пожовклі аркушики його щоденника, який майже півтора століття пролежав на острові Східний,— його недавно знайшла серед руїн острівної хижки французька експедиція,— розповіли...

Щоденник Роскова. "Це сталося 28 травня 1825 року. Під знаком нещасливої зірки вирушив я на шхуні "Пригода" з Порт-Луї, взявши курс до островів Крозе. Бажання довідатися, що то за суходоли, та надія добре заробити підбили мене на цю мандрівку.

Ми надумали висадитися на острови, щоб наповнити бочки жиром морських слонів. Судновласник М. Бланкі доручив керувати полюванням капітанові М. Фотерінгаму.

Команда складалася з шістнадцяти чоловік: французи, англійці, іспанці, португальці, голландці. То була мішанина, якої важко уникнути, вербуючи екіпаж на судно в колоніях, де моряків обмаль і платня їм надто висока.

Увечері 4 липня, після важкого плавання ми побачили землю, а п'ятого стали на якір під ударами норд-весту біля острова Східний з архіпелагу Крозе.

Острів був покритий снігом, небо чорне, погрозливо-лиховісне.