Тихий Дін - Михайло Шолохов

— Це, тату, рибу принесли.

Вийшов з порожніми руками Григорій. 2

Немащеною гарбою заскрипіла колиска. Дарка сонним голосом мурмотнула:

— Цить, ти, капосне дитинча! Ні сну тобі, ані спокою. — Заспівала тихенько:

Колода-дуда,

Де ж ти була?

Коні стерегла,

Що вистерегла?

Коня з сідлом,

З золотим махром...

Григорій, засинаючи під розмірений колисковий скрип, згадав: "Адже завтра Петрові в табори виходити. Залишиться Дарка з дитиною... Коситимемо, мабуть, без нього".

Зарився з головою в гарячу подушку, у вуха в'їдливо сочиться:

А де ж твій кінь?

За ворітьми стоїть

А де ж ті ворота?.

Вода унесла.

Стріпонуло Григорія заливисте кінське іржання. З голосу пізнав Петрового коня.

Знесиленими зі сну пальцями довго застібав сорочку, знову майже заснув під текучі напливи пісні:

А де ж тії гуси?

В очерет пішли.

А де ж той очерет?

Дівки вижали.

А де ж тії дівки?

Дівки заміж пішли.

А де ж ті козаки?

На війну пішли...

Розбитий сном, дістався Григорій до стайні і вивів коня на провулок. Лоскотнуло обличчя налетіле павутиння, і несподівано пропав сон.

По Дону навскоси хвилястий, ніким неїжджений місячний шлях. Над Доном туман, а вгорі зоряне просо. Кінь ззаду сторожко переставляє ноги. До води узвіз поганий. По той бік качиний кряк, коло берега в мулі скрутнувся і гепнув по воді сом, на мільгу полюючи.

Григорій довго стояв коло води. Пріллю вогкою й прісною дихав берег. З кінських губ падав дрібний капіж. На серці в Григорія легка солодка порожнеча. Гарно й бездумно. Повертаючись, глянув на схід, там уже розійшлася синя півтьма. На сизій запоні неба додзьобував червонохвостий світанок зоряне просо.

Коло стайні зустрівся з матір'ю.

— Це ти, Грицьку?

— Атож.

—. Коня напував?

.— Напував, — нехотя відповідає Григорій.

Відхилившись назад, несе мати на завісці кізяки на підпал, тюпає старечо пфплими босими ногами.

— Пішов би Астахових побудив. Степан з нашим збирався.

Прохолода вкладає в Григорія тугу тремтячу спружину. Тіло заїжилося. Через три приступки вибігає до Астахових на грімкий ґанок. Двері не замкнені. (В кухні на розстеленій повсті спить Степан, під пахою в нього голова дружини.

В поріділій темряві Григорій бачить збиту вище колін Оксанину сорочку, березово-білі, безстидно розкинуті ноги. Він секунду якусь дивиться, почуваючи, як сохне в роті, і від чавунного дзвону пухне голова.

Злодійкувато повів очима. Зчуженілим голосом хрипко:

— Ей, хто тут є? Вставайте!

Оксана схлипнула з сну.

— Ой, хто таке? Хто це? — метушливо занишпорила, забилася в ногах гола її рука, натягаючи сорочку. Залишилась на подушці пляма зроненої уві сні слини; міцний зорній баб'ячий сон.

— Це я. Мати послала побудити вас...

— Ми зараз... Тут у нас не влізеш... Від бліх на підлозі спимо. Степане,'вставай, чуєш? — 3 голосу Григорій здогадується, що їй ніяково, і квапиться піти.

Від хутора в травневі табори йшло чоловіка з тридцятеро козаків. Місце збору—пляц. Години, коло сьомої до пляцу потягнулись вози з брезентовими будами, піші та кінні козаки в білих парусинових сорочках, споряджені.

Петро на ґанку нашвидку зшивав тріснутий чумбур. Пантелей Прокопович походжав коло Петрового коня, підсипаючи в корито вівса, часом погукував.

— Докійко, сухарі зашила? А сало пересипала сіллю?

Вся в рум'яному цвіті, Докійка ластівкою черкала двір від

кухні до куреня, на оклики батька сміючись відмахувалась:

—, Ви, тату, своє діло справляйте, а я братікові так укладу, що до Черкаського не ворухнеться.

— Не поїв? — довідувався Петро, слинячи дратву й киваючи на коня.

—г Жує, — поважно відповідав батько, кошлатою долонею перевіряючи пітники. — Дрібниця якась — крихта або травинка прилипне до пітника, а за один перехід до крови намуляє спину коневі.

— Доїсть гнідий — напійте його, тату.

— Грицько до Дону зводить. Гов, Грицьку, веди коня!

Високий сухоребрий дінчак з білою на лобі пляминою

пішов граючись. Григорій вивів його за фіртку, ледве торкнувшись лівицею чубка, скочив на нього, і враз пустив добрим клусом. Коло взвозу хотів придержати, та кінь збився з ноги, задробив, пішов з гори чвалом. Відкинувшись назад, майже лежачи на спині коня, Григорій побачив жінку, що сходила з гори з відрами. Звернув із стежки, і, переганяючи збиту куряву, врізався у воду.

З гори, похитуючись, сходила Оксана, ще здалека голосисто крикнула:

— Чортяка скажений! Ледве конем не стоптав! Стривай бо, скажу батькові, як ти їздиш.

— Але ж бо, сусідко, не лайся. Вирядиш чоловіка в табори, може й я на хазяйстві здамся.

— Чи й не до дідька потрібний ти мені!'

— Зайде косовиця — ще попрохаєш, — сміявся Григорій.

Оксана з кладки зручно зачерпнула на коромислі відро

води і, затискуючи проміж колін напнуту вітром спідницю, глянула на Григорія.

— Що ж, Степан твій зібрався? — спитав Григорій.

— А тобі пощо?

— Яка ти... Спитать не можна, чи що?

— Зібрався, ну?

— Залишаєшся, виходить жалмеркою?

— Атож.

Кінь відірвав від води губи, зі скрипом пожував воду, що стікала і, дивлячись на той бік Дону, стукнув по воді передньою ногою. Оксана зачерпнула друге відро, перекинула через плече коромисло і