Космічний гольфстрім - Бережний Василь
— Та навіть і джазу нема! Хіба вибратись на прогулянкову палубу та слухати музику сфер?
— Ну, ти як собі хочеш — іронізуй, мучся над сіткою координат, а з мене досить. Моя свідомість постає проти цього безглуздя. До дідька все!
Кантор скинув спецівку, пожбурив її в куток і вийшов, грюкнувши важкими дверима.
Ідерський п'ятірнею розчесав волосся і кілька секунд тупо дивився на двері, за якими зник розпринджений Кантор. Що це з ним сталося? Досі такий стриманий, наполегливий у праці, невтомний у конструюванні наукових гіпотез, і от розмагнітився. Тяжкі часи переживає "Вікінг", якщо такі, як цей Кантор, не витримали. Але ж і аргументація в нього: часу лишається мало, то...
Ідерського раптово охопило гаряче обурення. Рвучко підвівся і, стиснувши кулаки, несамохіть ступнув до важких овальних дверей, ніби там ще був Кантор, цей нікчема, пігмей. Ох, і розпік би він його! "Як тільки крива замкнеться..." А звідки тобі відомо, що вона от-от замкнеться? (Ідерський обернувся, кинув погляд на екран комп'ютера). Це ж чистісіньке припущення. Поки що воно аж ніяк не підтверджується емпіричними даними. Ось уже тривалий час кінці кривої на графіку йдуть паралельно. Та навіть якщо "Вікінг" і наближається до катастрофи, то хіба не слід працювати ще інтенсивніше? А раптом виявиться хоч один шанс! Прогавити його було б жахливо... Бач, йому закортіло "цікавіше провести час"! Обиватель у науці. Що ж може бути цікавіше для фізика, аніж проникнення в найглибші глибини матерії?
Поступово Ідерський врівноважився і за якусь хвилину вже схилився над панеллю радарної установки — посилав імпульси в простір, стежив за рухом кривої на матовому тлі екрана. Він залишиться на своєму посту до останку, він мусить пережити, відчути усе до краплини, до тієї невловимої миті, коли розплющаться молекули його тіла.
Тим часом Кантор, вискочивши в тісний коридор, мало не збив з ніг ботаніка Алка, що вперше за довгий час покинув свою оранжерею.
— О, кого я бачу! — вигукнув Кантор. — Архітекторам живої природи — палкий привіт!
Алк поглянув на нього з-під насуплених брів, привітався холодно, збиваючи награний ентузіазм зарозумілого фізика. Знайшов, бач, слушний момент для дотепів.
— А ми не в гуморі, — провадив далі Кантор, ігноруючи похмурий вигляд ботаніка. — Якісь неприємності, чи що?
Алк мало не застогнав з обурення. От жевжик!
— Ти що — справді дурний чи прикидаєшся?
Кантор поплескав його по плечу:
— Не прикидаються тільки тварини, і то через те, що не вміють. — Усмішка розтанула, і його заросле обличчя потемніло. — Хіба щось зміниться, коли ми будемо лютитися на обставини?
Алкові було за що вчепитися.
— А ти замислювався, чому склалися такі обставини?
— Фізику цікавить не "чому?", а "як?" Ми потрапили у сильне гравітаційне поле...
— А як це сталося — знаєш?
Вони трохи пройшли тісним коридором, потім зупинилися, тримаючись за поручні.
— Як? — здивовано перепитав Кантор.
— Ага, як?
— Ну, знаєш, у космосі трапляється багато несподіванок...
— А найбільша несподіванка — це недбалість нашого капітана...
Кантор ухопився за свою бороду, наче хотів її відірвати. В очах — граничне здивування.
— Так, так — злочинна недбалість! Вона й призвела до катастрофічного стану. — Алк, намагаючись будь-що розпалити Кантора, ще більше розпалювався сам. — Через одного пиховитого... тільки через цього чванька гине така експедиція! Корчив супермена... Прогавив момент, заснув за пультом!
— Зажди, зажди, — перебив Кантор. — Він що... заснув на посту?
— Авжеж!
— Слухай, Алче, — Кантор поклав йому руку на плече. — Таке звинувачення, знаєш... Це дуже серйозно...
— Знаю. Додаток до "Інструкції" він запропонував сам. Новоявлений Лікург!
— Але як ти доведеш, що Нескуба...
— Доведу! Варто лиш прокрутити запис наради.
— Я був тоді... — Кантор потер долонею чоло. — Але нічого такого не пригадую... Обговорили заходи...
— Ти, певне, припізнився.
— Ну, що ж, якщо є підстави, то... звинувачуй... Я підтримаю. Peres mundus, fiat justitia![3]
Алкові аж полегшало: перший спільник! Потиснув Канторові руку і подався снувати свою нитку по всьому велетенському кораблю. Невидимі пута тяжіння хапали його за ноги, тіло наливалося втомою, немов свинцем, та впертий біолог не присів і на хвилину, доки не обійшов усі палуби й сектори, підбурюючи екіпаж "поставити крапку над "і", "постати за справедливість". Одні зустрічали його з недовірою, декому було байдуже, особливо хворим, які переповнили госпіталь, але більшість вдалося наелектризувати. На "Вікінгу" вирувало:
— На обговорення!
— Нехай відповість!
— Закон для всіх один!
Майже з усіма зустрівся Алк, уникав тільки Еоли.
Стомлений, похмурий, Алк повернувся до своєї оранжереї, прагнучи одного: лягти відпочити, помізкувати наодинці, як діяти далі.
Теплиця війнула на нього розімлілим повітрям, аж запаморочилася голова. Одразу згадав свій ботанічний унікум, і хвиля злості почала підступати до горла.
Цієї миті побачив Еолу. Вона повільно, ледве переставляючи ноги, йшла поміж ґратчастими перегородками йому навстріч. Ішла, як у мареві, схожа на якесь видиво.
Алк зупинився, протер очі, — видиво не зникало. Вона... О сили космосу, як він марив нею і як не хотів, як боявся побачити зараз! Якусь мить боровся з собою: чи не втекти? Та одразу ж угамувався: це було б смішно. Хлоп'яцтво!
Еола наближалась не поспішаючи, ніби на прогулянковій палубі, а він стояв зіщулений, знічений, готовий провалитися крізь сталеву обшивку корабля. Ніжив очима її тонкий стан, милувався нею і водночас потерпав зі страху: яку владу має над ним оця тендітна жінка! Та скажи вона, щоб він сам викинувся за борт — не завагався б ні на мить. Але вона ж не знає, мабуть, і не підозрює про свій вплив, про владу своєї вроди. Певне, той Нескуба ніколи не кохав її так... Згадка про капітана одразу протверезила Алка. Відчуття провини перед цією жінкою вмить зникло. Подумки дорікнув себе: розкис, готовий впасти на коліна...
Обізвався перший:
— Може, вас цікавить моя унікальна квітка? На жаль, її біологічний годинник майже...
— Ні, — заперечила Еола. Ледь помітний іронічний усміх пробіг по її рожевих губах. — Я хотіла подивитися на вас.
Так і сказала — подивитись, а не побачити.
— Ну, що ж, ось я перед вами, — Алк переступив з ноги на ногу.
Еола пильно поглянула йому в вічі. Потім обійшла збоку і, вже виходячи, сказала з притиском на першому слові:
— Такого я від вас не чекала.
Алка ніби вдарило струмом — хитнувся, замахав руками, поривався побігти за нею, щоб довести свою правоту, виправдатись. Він же чесно, принципово... Е, та хіба її переконаєш?
Знесилено опустивши плечі, почовгав до своєї спальні — невеликого куба, що притулився неподалік від входу в оранжерею.
У ліжку трохи заспокоївся: минув такий важкий, нервовий день.
4
Гордій Нескуба після чергування поспішливо замкнувся у своїй каюті, неначе хотів якнайшвидше втекти, сховатися від когось.
Настрій був "ніякий" — сірий, як осіння мжичка на Ризькому узбережжі, нудотний, як пюре з хлорели. В такі хвилини не знаєш, де себе подіти, — і до людей не хочеться, і без них тоскно. Еола теж не всидить на місці. Куди це вона подалась?
Атмосфера на кораблі похмура, більшість його інтернаціонального екіпажу занепала духом, лише кілька ентузіастів працюють так, наче нічого й не сталося. Але то фанатики... А як він сам, капітан? Чи не вичерпав своїх моральних сил? Ще чого не вистачало! Та ні за яких обставин...
Повернув крісло до ілюмінатора, одразу в очах йому відбилася безмірна глибочінь космосу. Довго дивився у темно-фіолетовий простір, але заспокоєння не приходило. А раніше споглядання космічних глибин стишувало тривогу, непомітно улагіднювало душу, і тоді з'являлося відчуття гармонії між тобою і Всесвітом, радісне відчуття здоров'я, енергії, коли серце б'ється в ритмі космосу. Ритм, злагода... Зараз цього в багатьох нема... Майже третина екіпажу захворіла, і психолог має рацію, твердячи, що це викликано страхом невідворотної катастрофи, неминучої смерті...
Згадавши психолога, Нескуба простяг руку до комунікатора і набрав його номер. Психолог увімкнувся, не встаючи з ліжка.
— Занедужав? — стурбовано спитав Нескуба.
— Та ні, просто... міркую.
— І що, в горизонтальному положенні з'являються цікавіші думки?
Ілвала нарешті підвівся і окинув капітана уважним вивчаючим поглядом. Сказав спроквола:
— Буває... зрідка.
— А як шахові настрої?
Психолог здивовано спитав:
— Ти хочеш зіграти?
— Заходь, позмагаємось, — усміхнувся Нескуба. — Щоб мозок не дрімав.
Ще донедавна шахове життя на "Вікінгу" вирувало. Шахістами стали усі поголовно, навіть ті, що до польоту не знали, як ходить пішак. Провадились турніри — жіночі, чоловічі, на командну і особисту першість, на кубок і т. д. Щорічно відбувався чемпіонат корабля, і шахове мистецтво збагачувалось новими відкриттями. Цього року до фіналу особистої першості вийшли Нескуба і Алк, та про матч між ними зараз ніхто й не помишляв.
Розставляючи магнітні фігури, Ілвала думав: "Невже він збирається провести матч, незважаючи... Оце характер! Чи знає він, до якого змагання готується Алк? Певне, ні. Видно по настрою. Може, сказати? Неприємно..."
— Ну, що ж, почнемо, — обізвався психолог, пересуваючи на два поля ферзевого пішака.
Грали довго, уперто. І хоч як психолог намагався "мобілізуватись", з п'яти партій він не зміг виграти жодної, одна тільки була нічия.
Гра так захопила їх, що вони забули геть-чисто все: і тяжіння, яке дужчало з кожним днем, і чорну дірку космосу, і ситуацію на борту. Реальність заволоділа свідомістю, як тільки вони виринули із шахових глибин.
— От ви, психологи, вважаєте, що страх смерті пригнічує нервову систему, ослаблюючи цим організм,— сказав капітан, дивлячись в ілюмінатор. — А що ж таке смерть? Ти скажеш, що це фініш, крайня межа всякого життя, ендшпіль, в якому природа обов'язково завдасть нам поразки.
— Скажу, — скинув бровами Ілвала.
— Усе це так, — глибоко зітхнув Нескуба. — Чому ж раніше ми про неї зовсім не думали?
— Це природно, що психічно здорова молода людина не думає про смерть, забуває про неї, — відповів Ілвала.
