Вісім чи дев'ять (Сміховинки про Безглуздів) - Воробкевич Сидір

Рак рад, що почувся у воді, лиш замахав хвостиком, наче б говорив міщанам:

"Спасибі вам, мудрі голови, вельми славного містечка Без-глуздова! От видумали кару! Коли мене зловили і не зварили, то я вам колись такого страху ще завдам, що всі під припічок поховаєтеся та й повмираєте з переляку!"

11. ЯК БЕЗГЛУЗДІВЦІ СХОВАЛИ ВІЧЕВИЙ ДЗВІН

Дуже пишна та гарна була ратуша у містечку Безглуздові. Та не така ратуша була гарна, як дзвін на ній.

Не думайте, що то було звичайне собі терликальце, бо був се собі таки великий дзвін; в нього дзвонили лише тоді, як було щось важливого, дуже важливого. Всі його шанували, і кожний безглуздівськии чоловік був би, певне, скорше дав себе порубати, ніж відступити той скарб якому іншому славному місту.

Тому-то не диво, що як рознеслася вістка про війну, всі безглуздівці стали боятися і за свій дзвін.

— Що буде з нашим дзвоном? — репетував Панько, заступник начальника. — Як ворог його побачить, зараз, певно, забере собі його. Що ми варті без дзвона?

— Закопаймо його в землю, — радили одні.

— А де взяти для нього сторожа? — відізвався Яремко Головатий.

— Правда, правда! — гукнула громада. — Але що робити? Порадьте!

Ніхто не знав ніякої ради. А треба знати, що безглуздівці вже зо дві неділі радили над своїм дзвоном. Чоловіки радили собі в ратуші, а жінки збиралися по хатах та радили по-своєму, окремо. А вечором, як чоловіки вертали з ради додому, починалася нова рада по хатах. Що то галасу було, що крику, Господи! Пером не спишеш! Жінки падькалися над дзвоном, голосили по нім, як по небіжчику, та лаяли своїх чоловіків, що такі нездарі, нічого не придумають, як сховати його від ворога.

А тим часом вістки про війну не уставали. Пастухи з поля доносили до містечка відомості, що їх чули від пастухів із сусіднього села Темносвітків. Вони розказували про гук гармат, оповідали, що сам цісар б'ється у війні та що ворог його перемагає і суне чимраз далі наперед. Безглуздівців збирав страх і, здається, той страх прояснив їм трохи голови.

Ось і сьогодні, як звичайно, рада в ратуші. Вже було добре поза північ, як нараз Яремко Головатий зі свого місця крикнув:

— Люди добрі, бачу вже я добре, що мушу сам своїм розумом усе робити! Радите та радите, і нічого з того! Я не говорив дотепер нічого, думав, що хтось із вас скаже якусь розумну раду. Але коли ні, то послухайте мене. Завтра рано позабираємо човни з цілого міста, виберемо найбільший, укладемо на нього дзвін і завеземо його на човні Багнівкою аж до моря. Ми могли б спустити його і у Бруднівку, але ж наша Бруд-нівка, як знаєте, ріка бистра і може забрати дзвін із собою. А в морі, як ви знаєте, вода стоїть нерухомо, дзвін там не пропаде.

— Нехай жиє наш начальник! — гукнула громада. — Що за розум! — дивувався один.

— Дай вам, Боже, повік начальникувати у нас! — бажав другий.

— Що ми без вас варті? — говорив третій.

А Панько тільки губи прикусив та з зависті плямкав, що не йому, а Яремкові впала до голови така розумна гадка.

На другий день, ще на світ добре не благословилося, а весь Безглуздів був уже на ногах. Тягли човни на Бруднівку, направляли, кожний хотів, щоб його човен був найбільший. Та показалося, що ні в кого нема такого великого човна, як у самого Яремка.

Спустили човна на Бруднівку, Яремко сів на найбезпечніше місце. Коло нього поклали дзвін, а для більшої поради мав ще з ним плисти заступник Панько і двоє присяжних.

Яремко дав знак жінкам, що стояли на березі. Вони стали співати-заводити, а радні зі своїм начальником почали поволі посуватися долі річкою, до Багнівки, а далі до моря.

Кілько вони там плили, кілько сіл та містечок переплили, кілько пригод перебули, і не наоповідаєшся. Вкінці таки опинилися на морі.

Зараз взялися вони справляти дзвонові похорони. Треба ж було спішитися додому, бо ану ж за той час нападе ворог на Безглуздів і розпочне війну із жінками! А се не честь для без-глуздівців, щоб не вони, а жінки билися з ворогом!

Уже злагодили посторонки, вже присяжні, м'якші серцем, зачали пхенькати, як нараз заступник начальника Панько схопився, як опарений, і, закусуючи губу, відізвався:

— А як ми будемо знати, де спустили дзвін у воду? Море широке і всюди однакове. Треба над тим призадуматися.

— Правда! — обізвався один присяжний.

Всі нараз похнюпили голови, не знаючи, що робити, а Панько впер свій зір у Яремка, чекаючи, що він на те скаже.

— Нема тут так дуже над чим призадумуватися! Се човно найбільше, більшого у Безглуздові нема; кожний його знає, а дзвін був на моїм човні. А ще, щоб ліпше знати, де ми саме

спустили дзвін, зробимо карб на тім місці, з якого спустимо дзвін у море. Настануть спокійні часи, припливемо знов сюди моїм човном, подивимося на карб і зараз пізнаємо, де спустили дзвін.

— Щира правда, — роздалися голоси, а Панько спересердя плюнув у море.

З великою нарадою спустили безглуздівці дзвін на дно моря, зробили карб на великім Яремковім човні, завернули його назад і подалися додому.

Стала ратуша сиротою без дзвона. Кажуть, що як замовкли чутки про війну, Яремко вислав зі своїм човном кількох молодих радних, показав їм карб на ньому і казав назад привезти дзвін. Але радні по дорозі позастрягали в Бруднівці, човен розбився, і вони вернулися пішком з нічим додому. За те Яремко дуже на них розгнівався, казав збити новий човен, але по дзвін не послав уже нікого.

Як же можна було знати, де дзвін, коли старий човен розбився, а на новім не було карбу?

12. ЯК БЕЗГЛУЗДІВЦІ СІЛЬ ЗАСІВАЛИ

Відколи серед містечка стала преславна ратуша із великою вежею, ніхто б не пізнав Безглуздова; хоч дзвона уже не було, але вежу видно було здалеку. І хто знав Безглуздів колись, то тепер взяв би його, певно, за Бердичів або й за рахманську Садагуру. Хати, що видніли вперше на горбі, стоять тепер на самім ринку, а доми з ринку покотилися на горб. Чудно воно, але правда. Ось якось напала міщан химерна охота помінятися хатами, і як забагли, так і зробили. Попереносили хати з долини в гору і з гори в діл. Тому ж то й містечко стало інакше, як колись було.

Одно тільки не змінилося. Начальником міста не став таки Панько. На виборах провалився цілком. Як би не те, що сам дав на себе голос, не був би дістав ні одного. За те, що смів кандидувати, радні обрушилися і навіть заступником не хотіли його вибрати. Тільки як хтось оповів, що жінка Панька за те поб'є, то безглуздівцям стало його шкода, і вони вибрали його таки заступником. Начальником лишився і надалі розумний Яремко, що як день, так ніч дбав про долло міщан.

Одного разу заповів Яремко на восьму годину раду. Як радні зійшлися, Яремко зачав зараз таке говорити:

— Браття-міщаниІ У моїй голові блиска нова золота думка!

— Славно! — загорлала громада, і всі до одного почали оддавати чолом перед світлою особою Головатого. Вони домагалися нетерпеливо почути ту золоту гадку.

— Кожний край багатий, де є сіль, — зачав Яремко. — І наше містечко може забагатіти сіллю. Бо де є доволі солі, там і кохаються вівці, а з овець стократна користь: і сир, і баранина, і ягнятина, і кожух.

— Славно, розумний голово наш! — закричали радні. — Тільки треба знати, як тої солі роздобути достатком?

— Дурниця! Купимо у Косові або в Качиці солі, позасіваємо нею наші лани і поля, а восени назбираємо її, як збіжжя.

Засіяли безглуздівці всі поля сіллю й тішаться, що сіль-тра-ва так гарно зеленіє, так буйно росте. Само собою, будуть багаті жнива. По всіх усюдах поставили польових, щоби горобці не робили шкоди. Та мимо того раз якось закралася з другого села вперта корова і так напаслася на тій молодій солі-траві, що аж боки їй вилискували.

Стали безглуздівці радити, яким би то способом позбутися тої влізливої корови, щоб не потоптати солі-трави.

— Найліпше було б, щоби сам Яремко вигнав корову, він найменше потопче поле.

— Але все-таки шкода буде. Я радив би, — сказав Панько, — щоби його двоє-троє міщан взяли на плечі, бо тільки так він не потопче нашої золотої надії своїми начальницькими ногами!

Безглуздівці все те зараз роблять, що врадять. Так і тепер: двоє силачів-радних піднесло Яремка на плечі, а інші дали йому в руку здорову ломаку, щоб виганяв худобу. Зачалася біганина. Радні набігалися таки чимало, заки вдалося їм вигнати тварину зі шкоди.

От уже й літо Боже! Густий бур'ян, кропива, блекіт, полин, лобода й будяки буяють на полі, засіянім сіллю. Міщани дивляться на хопту, дякують Богові за врожай, що сіль-трава так буйно росте, та й тішаться-радуються, мало зі шкури не повилазять.

Раз було навіть і справили гучний бенкет. Позасідали собі за столи і стали частуватися. Частування протяглося до ранку. А як уже в головах від похмілля добре шуміло, треба було вже додому вертати. Але як хотіли рушитися, ніхто не міг відшукати своїх власних ніг.

Кожний боявся, щоби не забрав чужої ноги зі собою додому. В тій біді почали всі тяжко зітхати й бідкатися. Не було кому дати ради. На щастя, проходив якийсь подорожній, і як почув про їх біду й нужду, то змилувався над ними. Так здорово став періщити палицею кожного по плечах, що всі підскакували, як обпарені, кожний відразу віднайшов свої ноги, а за доброго прочуханця сказав сердечне "спасибі".

По всіх мочарах і багницях довкола Безглуздова пасуться вже й череди овець. Міщани поспродували останній рубець, а понакуповували овечок, аж у Карпатські гори ходили, до Кут та Вижниці.

Настала осінь, пора сіль-збіжжя збирати. Всі ладяться в поле з серпами, з косами. Беруться жати, та стебло так коле, що не дай боже його доторкнутися.

— Біда, каже Панько, не зібрати нам сеї солі-пашниці.

— А рукавиці нащо? — скрикнув Яремко.

І вмить женці стали звиватися у рукавицях із серпами. Іде дорогою вірменин, дивиться на ту пильну роботу та й питає:

— Що за пашницю жнете, добрі людоньки?

— Сіль-збіжжя, — відповідають.

— Спам'ятайтеся, люди добрі, та ж то пусте, нездатне бадилля, суха кропива і будяки.

Міщанам враз очі поотворялися. Спалили зі злості всі лани і так знищили увесь слід свого сорому. Пішла з димом засіяна сіль, а з нею і змарнований гріш.

Сидір Воробкевич

Настала люта зима, дасть біг чим вівці прозимувати. Всі бідкаються, ніхто не може собі ради дати.

— Не журіться, я й собі, й вам поможу, — потішає Яремко засмучених міщан.