Облога ночі - Панч Петро
Білі козаки напосілись — то Каледіна посилають з Дону, то Краснова. Зовсім розігнали людей. Хто на Росію пішов, а інших вбили. Усі балки загатили трупом. Харита сумно хитає головою. Тепер їй стає зрозуміло, чого гримнув чоловік. Вона знає його крутий норов: перемучиться, а не скаже, не покаже. А вона бачить: щось гнітить його ось уже два місяці, ще як поїхав Клим.
Харита згадує про сина, і на очі їй набігають сльози. На стіну падає сонячний зайчик і починає хутко прясти лапками.
Легенький ранковий вітрець задуває в розбиту шибку дух полину, змішаний з сіркою. Харита дивиться на сонячного зайчика, і їй здається, що то до неї посміхається Клим. Її зморщені, посинілі губи теж починають здригатися. Вона теж уже посміхається ласкавою материнською посмішкою. А коли вже зайчик випростався через стіл ясним смичком, вона ніби прокидається, присідає на долівку поруч з Ільком і тихо обганяє на ньому мух.
— Знову на панів робити. Вставай, синку! — І гладить його по русявій голові.
Потривожений Ілько поривчасто одвертається до стіни й сердито сопе. Мати оглядається на двері й тихенько цілує Ілька в голе плече. Він сердито смикає плечима:
— Одв'яжіться!
— То муха, синку, я муху прогнала, спи, спи. Тільки б сили набиратися, світом милуватися, а ми вже й тебе запрягли.
Ілько рвучко ліг на спину:
— Чого ви скиглите над головою?
Але, побачивши порожнє батькове ліжко, кривиться, позіхає і, заточуючись, теж іде надвір умиватися.
У розчинені двері вривається пронизливий гудок. Ходики на стіні показують надломленою стрілкою шість годин. Харита замислено хитає головою:
— Не буде воно так, ой, не буде.
І в кінці довгого-предовгого шляху їй ввижається Клим на гнідому коні.
Людським ходком
Ілько сьогодні вперше йшов працювати під землю і тому трохи хвилювався. Мати в рідкому кулешику ловила ложкою картоплини й підсовувала їх Ількові.
— На цілий же день ідеш. Та не дуже там хоч надривайся.
Але Ілька більше хвилювало те, що він піде вже в лампову й візьме лампу з рук Марусі, лампової, як дорослий. Досі вона тільки дражнила його капловухим. Тепер він зустрінеться з нею інакше. І в Ілька від цієї думки тьохкало серце.
Гордій Байда витер рукою рота після кулешу і зиркнув на Ілька. Вони обидва взяли по шматку хліба у вузлик. Байда поклав на плече кайло і вийшов першим. Ілько поклав на плече лопату і пішов слідом за батьком.
Виселок цвів ранішнім сонцем, бур'яни бризкали на ноги холодною росою. Зеленим полем і голим вигоном з усіх кінців поспішали шахтарі. Перед ними курилася білим димом висока гора породи, а біля неї безперестанку мерехтіли колеса на копрі. Але чутка про збільшення робочого дня, мабуть, уже встигла облетіти всіх, і шахтарі йшли похнюпившись, сірі й мовчазні. Біля ґанку комендатури вартовий у касці робив їм якісь знаки рукою, і шахтарі обходили його, мов потайного собаку, серединою вулиці. Сад зеленів, з нього дихало запашною прохолодою. Над клумбами весело дзвеніли метушливі комахи.
— Хіба що? — кинув через кам'яну огорожу здивований Гордій Байда. На другій половині директорового будинку підтикана дівчина з червоними литками мила вікна.
— Пани приїдуть.
— Значить, правда!
Дівчина, замість відповіді, видивляючись у шибку, тужливо заспівала:
Ой піду я на могилу,
Гляну, подивлюся,
Як згадаю про ту волю,
Та й знов зажурюся…
Байда стяг кущуваті брови на переніссі:
— Як же вони хутко!
Їх догнав Гнат Убогий. З'явився він тільки з тиждень тому, але де був, так Байда й не міг довідатися. Гострий раніше на язик, Убогий став тепер потайкуватий, обережний. Байда розумів, що зараз таким і треба бути, але те, що Гнат крився від нього, дратувало Байду, кожен раз навертало на думку, що на нього все ще не покладаються. Дратувала його ще й Гнатова зверхність. З цим ніяк не могла миритися владна Байдина натура. "Які всі розумні стали", — бурмотів він собі під ніс.
— Злітаються! — кивнув на будинок Гнат.
— Значить, почули, що можна.
— Ненадовго, мабуть.
— А то що?
— Тісно буде.
— Посунешся.
— Я такий, щоб їх посунути.
— Руки короткі.
— Більшовики доточать.
— "Більшовики", "більшовики"! — передражнив Байда. — Шершнів тільки роздражнили!
— А тебе так нічому й не навчили! За панів уболіваєш!
— Про мене, нехай би вони хоч і всі повиздихали. Ну а без інженерів і нам не обійтись. Люди на те вчилися.
— А тобі не давали. Мовляв, у робітника голова не туди стоїть. Нехай, дурень, усе життя довбає вугілля. Бариші вони й самі порахують.
Убогий і тут мав рацію, і Байда знову скипів:
— Тільки не агітуй мене, будь ласка. Куди ж пак — не голова, а університет якийсь. Сам у революціонерах ходив.
— На повідку у Вариводів. Зійшли такі революціонери на пси, Гордію.
Ілько, мовчки вслухаючись у їхню суперечку, враз чмихнув.
— А ти чого зубами торгуєш? — визвірився на нього батько.
Ілько зніяковів і почервонів. Почувши слово "пси", він згадав, як вони з Гараськом, з його приятелем, спіймали колись директорового бульдога й на лобі в нього намалювали жовтою фарбою інженерську кирку й молоточок. Директор був трохи схожий на свого пса, а з киркою й молоточком ця схожість виступила ще більше. Шахтарі про бульдога потім довго згадували, а побачивши директора, так і прискали зі сміху. Бульдога з того часу стали кликати, як і директора, — Едуард Едуардович.
Біля лампової, чорної від вугільного пороху, стояв вартовий гайдамака, другий стояв біля контори. Ще декілька їх тинялося по двору. Кожного з шахтарів, що з'являлись на подвір'ї, вони обмацували очима, намагаючись ніби просвітити їхні думки, але замість цього бачили тільки замурзані, виснажені, сердиті обличчя.
Коли Ілько подав у віконце свій номерок, Маруся, з великими сірими очима, гнучка, як линва, враз, ніби вітром нахилена, потягнулася до нього:
— Чи це ти! А мені видалося, що Клим.
Ілько відчув, як у нього палахкотять вуха. Маруся, щоб приховати своє збентеження, посміхнулась, і в чорній кімнаті блиснув рядок білих зубів.
— От ще капловухий! У шахту?
— Авжеж, не куди!
— Коногоном?
Ілько йшов працювати за саночника. Соромлячись признатися, він ще дужче почервонів, схопив лампочку і вистрибнув із черги.
З лампами, всередині яких блимав жовтий язичок, шахтарі збирались у прокуреній і сивій від тютюнового диму нарядній. На естакаді гуркотіли вагонетки з породою. Жінки й дівчата, неоковирні в своїх грубих шахтарках, блимали рядками зубів і загонистою лайкою підганяли забурені вагончики. Дівчат зустрічали й проводжали важкими дотепами парубки. Статечні шахтарі смалили востаннє перед спуском під землю цигарки з запашної махорки.
У всіх на язиці вертілася надбавка години.
— Завтра ніби наказ буде, — сказав Семен Сухий. — І не годину, а цілих чотири хочуть накинути.
— Цебто дванадцять годин працювати?
— А сказяться вони!
— Вони, може, і не сказяться, а ми так напевно сказимось.
— Не посміють. Хто б їм дозволив!
Десятники вигукували наряди. Біля чорної стінки стояв Люй Лі з кайлом на плечах. Він морщив своє плескате обличчя з припухлими повіками і весь час перепитував:
— Моя чево?
Кругловидий, з косо поставленими очима, Хабібула відкривав до нього білі зуби і з тугою в голосі говорив:
— Красний — товариш мене називав.
— І моя твоя товалис, — ніби виспівував Люй Лі і знову напружував слух на вигуки десятника.
З колодязя вилізла в іржавих ступах кліть і, як брудна перекупка, сіла на кулаки. Із дверець вискочив випхнутий вагончик і загримів на естакаду. Починали спускати людей, і Байда, підпихаючи наперед Ілька, зайшов до кліті. В одному з ним вибої працював і довгов'язий Гирич. Він теж мовчки переступив на кліть. За ним зайшов конюх Кіндрат Сусідка, з дрібненьким зморщеним обличчям і обстриженою ножицями борідкою. П'ятим вскочив, хрестячи пучкою лоба, кріпильник Задоя. Кліть хитнулась на линві. Ілько сполошено схопився за скобку над головою.
— Отак і тримайся, — сказав до нього, повчаючи, батько і зирнув з-під кошлатих брів на слизьку линву, що коливалася над головою. — Анахтеми! Мерця в яму — і то спускають на міцніших бичівках.
— Ото вона вже така? — зирнув і Задоя. — Не витримає. Єй-єй, обірветься! — І він смикнувся на плити, але Гирич схопив його за штани:
— Куди ти?
Дверцята з брязкотом упали перед самим носом Задої.
— Сам казав, що тепер буде не так, як за більшовиків!
Молот ударив чотири рази об кружало сталі, кліть здригнулася, ніби стала навшпиньки і потім шурхнула в темний вогкий колодязь.
— Ex, шахтар в шахту спускається, з білим світом прощається! — Гирич чвиркнув крізь рідкі зуби й круто вилаявся. На нього махнув рукою Задоя:
— Схаменися, краще перехрестився б!
— Мене вже варта перехрестила, і досі не хочеться сідати.
— Ой господи! Думав, нехай собі воюють на фронті, а тут буде спокійніше!
— Ільку, держись за верхню скобку! — повчав батько.
— А ще ремствували на комітети. Хіба за комітетів таке було?
— Їм аби тільки зідрати побільше баришів, — сказав писклявим голосом Сусідка. — Покрівля вже, як сніг, валиться.
— А коли ті штреки ремонтувалися?
— Або путя на що стали схожі?
— Ходиш, як під обухом.
Кліть тріщала від ударів об якісь виступи і, здригаючись усім тілом, падала вниз.
— Прости й помилуй… Вольная і невольная… Чого ти, дурню, прискаєш? — Задоя, поклавши сокиру в ноги, товстими й круглими, мов ковбаски, пальцями хрестив собі лоба.
Блимнув вогник верхнього горизонту, і Ількові почало здаватися, ніби кліть непомітно полетіла догори. Враз щось заверещало, запищало, як сотня полозків на морозі. Кліть крякнула й зависла. З розгону всі грохнули на підлогу. З-під лап на дерев'яних брусках запахло смаленим, потім на плечі хлюпнула студена вода.
Нахилившись над лампочками, кожен побачив жах у другого в очах. Кліть, ніби конаючи, кректала і з останніх сил намагалася виприснути з цупких обіймів погнутих брусків.
Першим отямився Ілько. Він схопив батька за руку і закричав:
— Тату, тату, що це?
— За скобку, за верхню скобку тримайся!
Гордій Байда проказав це як уві сні, бо Ілько, як і він, сидів навпочіпки.
— Затиснуло!
Крекчучи по-старечому, кліть враз зайшлася молодечим вереском, немов бруси її лоскотали під лапами.
— Рятуйте! — обкрутився на місці Задоя. — Здушило!
Всі враз схопилися на ноги, мов за командою. Ілько знов учепився за батька:
— Обірвалась?
— Держись, держись, синку, вона пройде! — заспокоював Сусідка.
Лампочки замиготіли попід стінами.
