Нова заповідь - Винниченко Володимир

Він був весь червоний, навіть на шиї. Він теж склав свої записки й, не сказавши нікому ні слова, машинально, в понурій задумі вийшов із кімнати. А Стовер тільки мовчки поглядав на них і з посмішкою попихкував сигарою. Коли Мері так само підвелась, він сказав їй:

— Я ґратулюю вам, міс Сміт. Ви бачите, яке враження зробила ваша доповідь на ваших слухачів. Враження різне: у Мабель одне, у Петра друге. Але сили, видно, однакової. Якщо книга на всіх буде справляти таке враження, то наша мета буде досягнена. Я твердо готовий сказати: досягнена. Значить, продовження буде завтра. Прошу переказати це місіс Мабель і містерові Вішеві.

Мері вклонилась, тихо сказала "До побачення" і вийшла з кабінету. Як було умовлено, вона зараз же пішла до Мабель. Як тільки вона переступила через поріг, Мабель тієї ж миті обійняла її, гаряче поцілувала й радісно, лукаво прошепотіла в саме лице їй:

— Ну, цього разу ви дійсно розворушила його. Якби ви бачили, яким сновидою він ішов коридором! Тепер він — наш! Я твердо готова сказати: він наш!

Розділ XXV

Так само, як і вчора, на столі сяйно горіла лямпа, і так само Кіндрат ждав Петра. Але коли той нарешті прийшов і Кіндрат глянув на його лице, він не кинувся на нього з запитаннями.

Петро так само, як і вчора, вийняв стенографічні записки, поклав їх на стіл, але сам не почав ходити по хаті зо схрещеними на грудях руками. Він сів у фотель, витяг ноги й заплющив очі — до такої міри була втома чи пригніченість? Кіндрат, не сміючи навіть закурити, непорушно сидів і не зводив очей з лиця Петра. Яке воно стало сіре, витягнене донизу, вимучене. Які тонкі, заціпенілі стали губи. Чи то так здавалось од світла лямпи?

Довго вони сиділи так обидва. Нарешті, Петро розплющив очі, посидів так, потім стомлено, тихо сказав:

— Що робити, Грицю?

— А що сталось, Паню?

— Та те, що не можу я більше грати цю комедію. Не маю сили. Занадто... вимучливо.

— Сказали щось нове? Петро не зразу відповів.

— Та нового майже нічого. Але... коли ти щодня сам своїми руками мусиш бити себе по пиці, то це... стомлює, Грицю.

Гриць промовчав і почав закурювати. Петро знову заплющив очі. Кіндрат, закуривши, зиркнув на Петра, на записки, знову на Петра, і обережно заговорив:

— Знаєш, Паню, я думаю собі так: якщо ми самі перед собою знаємо, що робимо не для себе, а для великої справи, то хай собі кажуть про нас що хочуть, хай лають, б'ють по пиці. Коли для справи, то й самому себе можна бити по пиці.

Петро розплющив очі і гостро, немов прокинувшись, глянув на Кіндрата.

— А як ти сам перед собою не знаєш, за що б'єш: за оту велику справу чи за велику брехню? — несподівано твердим, своїм звичайним голосом сказав він.

Кіндрат мовчки злякано поширив на нього очі.

— А як ти мусиш, мусиш весь час казати собі: "А що як це все правда, що вони кажуть, то якій же справі я служу? Ради чиїх же інтересів я б'ю себе по пиці? Отих наших політбюристів, міністрів, бюрократів, щоб вони могли почувати себе героями, вождями, щоб могли мати вілли, шампани, біфштекси? А наші батьки та брати щоб жили рабами в землянках і мерли тисячами з голоду? "

Кіндрат сильно затягнувся, струсив попіл просто на килим і тихо сказав:

— Але ж ми постановили, що будемо ждать відповіді на наш рапорт. Ця відповідь нам покаже, кому ми служимо. А вона, я твердо все ж таки вірю, буде така, що... що покриє всю минулу... неправду, що все закреслить. Почекаймо ще трохи, Паню. Коли вони дійсно захисники всього трудового людства і миру, то як вони можуть дати іншу відповідь? Як?

В двері постукано.

— Ввійдіть! — крикнув Петро.

Двері обережно розчинились і в кімнату тихенько ввійшов, наче вплив, Жозеф. У лівій руці він тримав шоферського картуза з галунами, а на устах була привітна (з щербиною посеред зубів) посмішка. Так само обережно зачинивши двері, він підплив до Петра та Кіндрата й по черзі подав їм руку. Петро запропонував йому сісти, але він, подякувавши, одхилив це запрошення, для чогось озирнувся на двері та по кімнаті й тихо сказав:

— Товариш Анрі прохав переказати вам, щоб ви обидва сьогодні о шостій годині були в кав'ярні Дюпон, біля Монпарнаського вокзалу, в сутерені.

— Там буде Анрі? — запитав Петро і швидко глянув на Кіндрата.

В того було радісно-схвильоване лице. Не витримавши, він по-українському кинув Петрові:

— Оце ж і є, мабуть, відповідь!

Жозеф кліпнув білявими очима на незрозумілу фразу товариша Кіндрата й поспішив одповісти Петрові:

— Ні, це буде не Анрі, а російський товариш. Ви повинні бути на побаченні обидва. Російський товариш буде мати в руках синю пачку цигарок і буде стукати по ній цигаркою. Отак-о... — і Жозеф постукав зігнутим пальцем по зігнутій лівій руці. — Хто-небудь з вас повинен мати в руках так само синю пачку і, побачивши російського товариша, теж стукати цигаркою по пачці. Розумієте?

Жозеф казав це з таким змовницьким смаком, що, видно було, роля ця його дуже захоплювала.

— Коли ви прийдете раніше, то займіть місце за столиком і нікого до себе не пускайте. Чуєте? А як він прийде, то стукайте цигаркою по пачці. А коли він підійде до вашого столу, то він повинен сказати: "Вибачте, я вас не дуже потурбую, коли сяду біля вас?" Неодмінно щоб сказав "дуже". Розумієте? Так само й ви повинні сказати, коли пізніше за нього прийдете. А ви на його запитання повинні сказати: "Навпаки, пане, нам дуже приємно".

Він ще раз і ще раз майже пошепки повторив усі вказівки, адресу кав'ярні, годину побачення. Тепер не було ще п'ятої, отже, часу було досить, щоб доїхати.

А коли він закінчив офіційну частину доручення, то знову для чогось озирнувся і ще тихіше сказав:

— Тільки от що, товариші: якщо цей товариш буде вам пропонувати підвезти вас або перейти в якесь інше місце для розмови, то не згоджуйтесь. Чуєте?

— Чому так? — здивовано буркнув Петро, а Кіндрат неспокійно поширив свої віясті очі.

Жозеф нахилив ближче до них обох лице і зашепотів:

— Треба бути обережними. Здається, вами там, у Москві, невдоволені. Анрі має таке враження.

— Не знає він, за що? — стримано кинув Петро.

— Напевне не знає. Здається, немовби за вашу якусь опозицію.

— Нашу опозицію?!

Кіндрат і Петро перезирнулись. А Жозеф ще ближче присунувся до них обох і, дивлячись по черзі то на одного, то на другого, зашепотів:

— Так ми з Анрі сказали собі: "Українці — хороші, свої хлопці, треба їх попередити, хай будуть обережні". І це ми придумали, щоб вам це побачення зробити в кав'ярні. Вони хотіли, щоб ви приїхали на якесь там помешкання, а ми сказали, що ви не схочете, що вам зручніше в кав'ярні. Розумієте? Бо якщо ви там чимсь викликали невдоволення, то вас зараз же схоплять, засадять вас на свій пароплав чи авіон і гайда в Москву. А там...

Петро й Кіндрат мовчали, не знаючи, як реагувати: сміятись, обурюватись чи дякувати. Жозеф ще повторив свої інформації та поради і, нарешті, зо співчуттям дивлячись на них, попрощався і так само обережно, плавко, як на лижвах, вийшов із кімнати. А Петро й Кіндрат і тепер не знали, що це все мало значити: була тут якась загроза в цьому побаченні чи, навпаки, обіцянка радости? Що побачення мало бути не з Анрі, звичайним їхнім посередником, а з російським товаришем, це казало за те, що воно мало бути особливим. Але яким саме?!

— Напевне, Паню, це реакція на наш рапорт. Напевне! Ну, та зараз довідаємось, їдьмо? Треба першими приїхати.

І вони дійсно приїхали першими. Зійшовши за вказівками Жозефа вниз у сутерени кав'ярні, вони обійшли всю залю, але ніде не побачили самотнього добродія з синьою пачкою цигарок у руках. Тоді вони зайняли один столик у самому кутку. В залі було ще мало народу, година була саме перед вечором. Звідкись із-за стін сіялося приглушене світло, було тепло, затишно. Кіндрат вийняв з кишені синю пачку, витяг з неї одну цигарку й поклав поруч з пачкою, щоб можна було зараз же, як з'явиться російський товариш, стукати нею.

За сусідніми столиками сиділи парочки або групи молодих людей і неголосно балакали. Іноді від них розкочувався по залі молодий, заразливий сміх. Гарсон приніс замовлену для Петра воду "Віші", а для Кіндрата— "демі"-пиво. Обидва почали з байдужим виглядом сьорбати своє питво, час од часу поглядаючи до сходів, що вели згори в су терени. І Петро що далі, то все нетерплячіше тарабанив пальцями по столі.

Нарешті сходами зійшов униз високий, огрядний добродій років сорока, в капелюсі, елегантно одягнений, чисто виголений, з повною білою шиєю, з упевненим, спокійним поглядом гарних сірих очей. У лівій руці він тримав синю пачку цигарок. Кіндрат вхопив заготовлену цигарку й почав нею стукати об синю пачку. Тоді добродій підійшов до їхнього столика і, ввічливо скинувши капелюха, майже чистою французькою мовою спитав:

— Вибачте, я вас не дуже потурбую, коли сяду біля вас?

— О, навпаки, будемо дуже раді... — сказав Петро і навіть трохи посунувся до стінки.

Добродій посміхнувся гарними чіткими устами й сів біля Кіндрата. Взагалі він був такий чистий, гарний і привітний, що Кіндрат увесь немов одтанув, як одтає задубілий від морозу кожух біля вогню.

Російський товариш милим дружнім жестом простягнув до Кіндрата пачку з цигарками й по-російськи сказав:

— Що ж, тепер можна й закурити ці цигарки.

Кіндрат ввічливо й хапливо вхопив нігтями одну з цигарок і витяг її, хоча своя лежала на пачці. Петро серйозно відмовився, буркнувши:

— Дякую, не курю.

Російський товариш не здивувався, тільки ще раз зупинив уважний погляд на них обох. А коли ґарсон підійшов до нього, він звичним тоном замовив щось таке, що ні Петро, ні Кіндрат ніколи не чули. Після того товариш обіперся ліктем лівої руки на стіл і, обернувши все тіло до Кіндрата та Петра, тихо почав:

— Так от, товариші, справа в тому, що ви через сорок вісім годин повинні виїхати до Москви.

Петро й Кіндрат напружено-чекально дивились на нього.

— Ваш останній рапорт одержано, і ви маєте дати усні пояснення.

Обидва все ж таки мовчали й ждали. Російський товариш затягнувся, пустив дим угору й байдуже повів поглядом по залі, зупинивши його на групі студентів у кутку.

Тоді Петро, потупивши очі, спитав:

— А чи не можна знати, як там поставились до нашого рапорту?

— Цього я не можу вам сказати, товаришу, — ласкаво сказав російський товариш.